Сучасні тенденції розвитку фінансової системи Іспанії

У різних державах такі банки називаються  по-різному: народні, державні, емісійні, резервні, Національний Банк України, Федеральна резервна система США, Банк Англії, Німецький федеральний банк, Державний банк В'єтнаму, Народний банк Китаю, Національний Банк Республіки Казахстан, Національний Банк Азербайджанської Республіки. У Росії - Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії).

Центральний банк є органом регулювання, що поєднує  риси банку і державного відомства.

Після серії воєн з 1793 по 1814 рік, Банк зайняв в уряду більше 300 мільйонів реалів, у зв'язку з чим Уряду Іспанії  зазнавало фінансові труднощі. Міністр  Казначейства Луїс Лопес Бальестерос  в 1829 році створив фонду в 40 млн  реалів для забезпечення зобов'язань  Банку, Банк у той же рік був  перейменований в Banco Espanol de San Fernando.

У 1850-х роках Банк розширив свою діяльність у містах Аліканте і Валенсія і  змінив назву на використовуване  в даний момент Банк Іспанії. Вимагаючи  фінансової підтримки Банку під  час громадянських і колоніальних воєн, уряд Іспанії в 1874 році надало Банку Іспанії монополію на випуск банкнот Іспанії.

У 1946 році після закінчення громадянської  війни, уряд Генерала Франко встановило жорсткий державний контроль над  Банком. У 1962 році Банк був формально  націоналізований. Після відновлення  демократії в кінці 1970-х роках, у  Банку були проведена реформа  структури і функцій.

У 1994 році після входження Іспанії  до Європейського валютного союзу, Банк Іспанії став членом Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ).

Структура управління:

1. Голова Банку.
2. Заступник Голови Банку.
3. Керуюча Рада.
4. Виконавча Комісія [6, c.11].

2.2 Комерційні банки Іспанії

Після проведення реформ були відкриті нові комерційні банки. Міністерство фінансів змогло ефективно контролювати кредитну систему, що відповідало курсу, спрямованому на заохочення інвестицій. Банк Іспанії  був перетворений у центральний  банк, що діє як виконавчий орган  по здійсненню монетарної і кредитної  політики держави. Він має широкі повноваження з інспекції і контролю приватних банків. Для контролю кредитної  системи були створені спеціальні організації, що застосовували такі способи контролю, як регулювання процентних ставок, купівля і продаж державних цінних паперів.

У 1988 р. банк Іспанії оголосив, що вперше після 1978 р. уряд схвалив створення  нових банків за участі державного капіталу. На той момент існували 77 ощадних банків, у яких зберігалися 43% усіх вкладів. У 1991 нараховувалося приблизно 100 приватних і комерційних банків.

Державний сектор економіки Іспанії великою  мірою відповідає за інфляцію. Часом  виникає значний бюджетний дефіцит, і тоді уряд бере великі кредити  для його покриття. Сумарні витрати  в 1992 р. становили 131,9 млрд. доларів. На покриття державного боргу йшло приблизно 14% усіх витрат, охорона здоров'я - приблизно 12%, освіта і суспільні роботи - по 7% і військові витрати - 5%. Доходи дорівнювали 120,7 млрд. дол. Податок на додану вартість давав 39%, прибуткові податки - 38%, податки на імпортовану нафту - 12%, і податки від доходів корпорацій - 10% від усієї суми державних доходів. У 1997 державний борг Іспанії становив близько 68,1% ВВП [26, c.11].

У 1950-х роках Іспанія перетворилася  з аграрної країни на індустріальну. За обсягом промислової продукції вона посідає п'яте місце в Європі і восьме - у світі. У другій половині 1980-х років економіка Іспанії була найбільш динамічною в Європі, середньорічний приріст валового внутрішнього продукту (ВВП) становив 4,1% у 1986-1991 роках. Спад світової економіки в 1990-х роках спричинив різке зниження приросту ВВП до 1,1% у 1992 році. Одночасно загострилася проблема безробіття. Частка безробітних у 1994 р. сягнула 22% .

У 1960-х роках щорічні темпи приросту ВВП збільшилися до 7,2% проти 4,5% у 1955-1960 роках. З метою збільшення національного доходу в 1959 р. був скасований прямий контроль держави у промисловості, що привело до швидкого росту імпорту. Торговельний дефіцит компенсувався за рахунок високих доходів від туризму. Однак, незважаючи на цей прогрес, структурні диспропорції, що гальмували економічний розвиток, зберігалися. До них належать застарілі методи ведення сільського господарства; велике число промислових підприємств, не конкурентоспроможних на світовому ринку; значна підтримка державою неефективних галузей важкої індустрії, включаючи чорну металургію і суднобудування, і залежність від імпорту нафти. У 1970-х роках уряд прагнув підвищити ефективність і конкурентоспроможність економіки, але глобальна криза, що почалася у 1973 р. з чотириразового зростання світових цін на нафту, болюче вдарила по Іспанії.

У 1982 р. після приходу до влади Іспанської соціалістичної робітничої партії з  прем'єр-міністром Феліпе Гонсалісом Маркесом було взято курс на реструктуризацію промисловості, інвестиції в інфраструктуру, модернізацію ринків фінансів і капіталу, приватизацію ряду державних підприємств  і вступ Іспанії в ЄС (1986).

У другій половині 1980-х років економічне становище Іспанії покращилося. Програма реструктуризації промисловості  була спрямована на відтік ресурсів і  робочої сили з неефективних галузей  промисловості, що переживали спад, і забезпечення нових, більш конкурентоспроможних підприємств інвестиційними кредитами і субсидіями. До 1987 намічений план був виконаний на 3/4: обсяг продукції у більшості цільових галузей промисловості різко зріс. Приєднання до ЄС також стимулювало зростання економіки: на початку 1990-х років Іспанія одержала майже 1/5 регіональних субсидій ЄС.

Економічний спад, що стався на початку 1990-х років, був частково пов'язаний з дефіцитом  платіжного балансу після 1989 року. Хоча доходи від туризму і знизили цей дефіцит у 1992, особливо завдяки проведенню літніх Олімпійських ігор у Барселоні і всесвітньої виставки "Експо-92" у Севільї, у цьому секторі економіки проявилися ознаки застою. Більшість інвестицій продовжували направлятися в традиційно привілейовані райони (Барселона, Мадрид) на шкоду депресивним районам (Астурія). Нееластичний ринок праці продовжував гальмувати спроби скорочення високого рівня безробіття.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) Іспанії у 1991 оцінювався в 496 млрд. дол., або 12 719 дол. у розрахунку на душу. Частка промисловості  становила 26% ВВП, будівництва - 10%, а  сільського господарства - 4%.

В Іспанії 50 відсотків спеціального Фонду  гарантування вкладів становлять кошти  центрального банку. До державної системи  мають входити і державні банки, в тому числі і Ощадний банк, який не здійснює зараз ніяких відрахувань  до Фонду гарантування вкладів населення, що дає йому штучні монопольні переваги над іншими комерційними банками [1, c.18].

Як  і у Франції, в Іспанії також  спостерігалося збільшення кількості  банківських установ. Розширювалася  мережа філій, після чого розпочався новий етап концентрації.

У 1919 р. п'ять найбільших банків Іспанії  мали 93 філії, що становило 47,9 % усіх філій  країни. В 1926 р. вони мали 490 філій (57,6 % всіх банківських підрозділів). Сучасна  банківська система Іспанії, в якій домінують кілька великих змішаних банків, бере початок свого розвитку з 20-х років XX ст. У 1923 р. на "Велику шістку" — "Банко еспаньол де кредіто" (Banco Espanol de Credito), "Банко Іспано Амерікано" (Banco Hispano Americano), "Банко де Віская" (Banco de Vizcaya), "Банко де Більбао" (Banco de Bilbao), "Банко Урквуйо" (Banco Urquijo) та Центральний банк (Banco Central) — припадало 40 % наданих позик та 50 % залучених депозитів.

Іспанія помітно виділяється серед інших  країн Європи. Тут завжди є чому дивуватися. Варто лише звернути увагу на деякі цифри. Зростання ВВП склало 2,7% минулого року і 2,9% в нинішньому, що випереджає ріст валового внутрішнього продукту в Євросоюзі загалом. Фінансовий сектор має найкраще середнє співвідношення витрат до прибутку – незвичайна, в ній домінуюче становище посідають банки зі статусом ощадних. Банківський сектор Іспанії показовий і надзвичайно високим рівнем конкуренції, а іспанські Grupo Santander і Banco Bilbao Vizcaya Argentaria (BBVA) входять в десятку найбільших банків Європи[18, c.158]..

Успіху  іспанських банків передував у 1997 році бум будівництва (житлового і  промислового), а також значна споживча активність іспанців. За останній рік  в Іспанії було збудовано близько 650 тисяч одиниць нового житла, це більше половини всього будівництва  в ЄС.

Успіх іспанських банків експерти пов'язують з "магічною комрезервуванню в  системі комерційних банків [21, c.175].

2.3 Вплив законодавчих органів на іспанську фінансову систему

Іспанський  парламент – Генеральні кортеси  – є одним із найстаріших представницьких  установ світу і визначений діючою Конституцією Іспанії як двопалатний  орган. Верхня палата – Сенат –  є органом представництва територій, нижня – Конгрес депутатів  – органом загальнонаціонального  представництва.

Створення першого іспанського парламента – Установчих кортесів – було пов’язане  з повстанням у 1808 р. в Мадриді, яке  переросло в шестилітню війну. Хунти, які очолювали визвольну війну, скликали в м.Кадисі Установчі кортеси, історичне значення яких полягає  у прийнятті першої іспанської Конституції  від 18 березня 1812 р. Вперше Установчі кортеси мали характер не класово-представницької установи, а класичного буржуазного парламенту, що був обраний населенням за системою пропорційного представництва.

З 1833 р. по 1874 р. країна перебувала в стані  нестабільності, переживши ряд соціальних, економічних і політичних потрясінь. Конституційне правління було відновлене в 1834 р., а в 1837 р. була ухвалена нова Конституція, що обмежила владу монарха  існуванням двопалатних кортесів. Революційні  події 1854-1856 рр. закінчилися розгоном кортесів і скасуванням ліберальних  законів. Конституція 1869 р. проголосила  Іспанію спадковою монархією. Період Першої Республіки закінчився прийняттям Монархістської Конституції 1876 р., що запровадила нову систему обмеженої парламентської влади, яка передбачала гарантії політичної стабільності і представництво в основному середнього і вищого класів.

Лише  трохи пізніше в країні була створена Іспанська соціалістична робітнича  партія. А в 1890 р. було введене загальне виборче право для чоловіків. Тим самим було підготовлене підґрунтя  для утворення численних нових  політичних партій, які відтіснили Ліберальну і Консервативну партії, котрі представляли середній та вищий  класи суспільства.

Щоб обмежити владу короля, церкви і  традиційної політичної олігархії, реформатори вимагали внести поправки до конституції. Інфляція під час  Першої світової війни і економічний  спад у післявоєнні роки посилили соціальні проблеми. Прагнучи пом'якшити політичну ситуацію, генерал Прімо  де Рівера встановив у 1923 р. військову  диктатуру. Опір диктатурі посилився  наприкінці 1920-х років, і в 1930 р. Прімо  де Рівера був змушений піти у відставку. На муніципальних виборах у квітні 1931 р. у всіх великих містах рішучу перемогу здобули республіканці.

Система державних органів Іспанії побудована за принципом розподілу влад. Законодавча  влада належить Генеральним кортесам, виконавча – здійснюється Урядом, судова влада є основою організації  та діяльності незалежних судів. Згідно зі ст.1 Конституції Іспанії від 27 грудня 1978 року (далі – Конституція) форма політичного правління  Іспанії – парламентська монархія. Така форма монархії зумовлює принцип  верховенства парламенту над виконавчою владою.

Генеральні кортеси (ісп. Las Cortes Generales) представляють іспанський народ і складаються із двох палат – Конгресу депутатів (ісп. Congreso de los Diputados) і Сенату (ісп. Senado). Обидві палати формуються одночасно на основі вільного, загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням. Виборчі права мають також іспанці, які проживають за межами Іспанії. Строк повноважень обидвох палат парламенту складає чотири роки [13, c.233].

В Іспанії Рахункова палата несе пряму  відповідальність перед Генеральними Кортес та здійснює свої функції за дорученням кортесів (ст. 136 Конституції  Іспанії), разом з тим згідно з  законом від 5 квітня 1988 "Про функціонування Рахункової палати" вона має інспекторським та судовими повноваженнями. Правовий статус Рахункової палати ЄС, незалежного інституту фінансового контролю, визначено підрозділом 5 Договору про заснування Європейського співтовариства.

Право законодавчої ініціативи належить Уряду, Конгресу і Сенату. Збори автономних співтовариств можуть ініціювати прийняття  законопроектів через звернення  до Уряду або внесення законодавчих пропозицій в Президію Конгресу. Законодавчі  пропозиції можуть бути представлені в порядку народної ініціативи (потрібно не менше 500 000 підписів), але предмет  такої ініціативи обмежений. Так, не допускається внесення проектів з питань, що регулюються органічними законами, податкових питань, а також законів з питань міжнародних відносин і помилування (ст. 87 Конституції).

Конгрес депутатів розглядає законопроекти  і передає їх до Сенату. Протягом двох місяців Сенат може внести в  текст зміни або відхилити  проект мотивованим посланням, двомісячний строк скорочується на 20 днів у разі, якщо проект був оголошений Урядом або Конгресом як невідкладний. Для подолання вето Сенату Конгрес має у своєму розпорядженні три можливості, тут знову підтверджується провідна та вирішальна роль Конгресу депутатів у прийнятті законів:

1. Затвердження первісного тексту абсолютною більшістю голосів;
2. Повторне затвердження тексту простою більшістю, але через два місяці з дня його внесення;
3. Прийняття чи відхилення зміни простою більшістю.

Таким чином, Сенат не може протидіяти Конгресу, він здатний лише уповільнити  прийняття парламентського рішення, що, по суті, відповідає західноєвропейській  моделі двопалатних парламентів.

Процедура прийняття законів з фінансових питань має низку особливостей. Єдиним суб’єктом законодавчої ініціативи, який має право на розробку та внесення в парламент проекта Генерального бюджету, є Уряд. Генеральний бюджет вноситься в Конгрес депутатів не пізніше, ніж за три місяці до закінчення строку дії бюджету попереднього року. Якщо закон про бюджет не буде прийнятий до настання першого дня відповідного бюджетного року, до прийняття нового закону автоматично продовжується дія бюджету попереднього року.