Економика туризма

  Головні резерви підвищення продуктивності праці пов'язані зі скороченням трудоємності турпродукту та окремих послуг.

  Велике  значення в підвищенні продуктивності праці має мотивація працівників до трудової діяльності.

2.Засоби  впливу на економіку  туристичного бізнесу  з боку держави

   Держава регулює туристський сектор безпосередньо  через Міністерство туризму чи національні  туристські організації (НТО), а також  побічно за допомогою правових важелів, підтримки своєї інфраструктури і міжнародної політики.

   Держава впливає на туризм двома шляхами: керуючи попитом і доходами чи керуючи пропозицією і цінами.

Для управління попитом держава використовує наступні інструменти:

• маркетинг і просування,
• ціноутворення й обмеження доступу.

     Існують різні засоби, за допомогою яких держава може регулювати ціни на туристську продукцію.

     По-перше, багато визначних пам'яток у країні знаходяться в сфері впливу державного сектора, більшість авіакомпаній контролюється державою, а в багатьох країнах, що розвиваються, навіть готелю належать державі.

     Як  правило, соціальна інфраструктура і транспортні мережі вважаються природними монополіями, і якщо вони не належать державі, те повинні принаймні їм контролюватися. Непряма держава може вплинути на ціну за допомогою економічних важелів (наприклад, використовуючи валютний контроль, що може привести до обмеження обміну валюти, у результаті чого туристи змушені будуть змінювати валюту за завищеною ціною і тим самим збільшувати реальну ціну подорожі); за допомогою податків від продажів, відкриття магазинів у митних зонах і т. д.

     Держава, крім вищевказаних важелів, може вплинути на попит за допомогою чи ліцензування градації по якості обслуговування. Ця міра особливо часто застосовується в готельному бізнесі, коли кількість пропонованих номерів перевершує попит і за допомогою регулювання цін уряд не може усунути цей дисбаланс.

     Регулювання цін є дуже непопулярною в ринковій економіці мірою, на яку уряду  деяких країн усе-таки йдуть, щоб  стримувати вітчизняні компанії від  спокуси одержання короткочасної  вигоди на шкоду довгостроковим інтересам  туристського бізнесу країни.

     Крім  того, уряд, контролюючи ціни, може захистити  інтереси туристів, відгородити їх від зверхвитрат і, таким чином, підтримати репутацію країни.

     Щоб регулювати попит, деякі держави  вживають заходів для обмеження  в'їзду туристів, наприклад зменшують  кількість віз, видаваних у країні, відкіля прибувають туристи, скорочують будівництво готелів поблизу  природних визначних чи пам'яток закривають останні від відвідувань  з метою екологічного захисту  і т. д.

     На  відміну від управління попитом, націленим на вибір туристів і регулювання цін, державне регулювання пропозиції зв'язане з впливом на продавців туристських послуг. Для управління пропозицією держава використовує наступні методи: дослідження ринку і планування, регулювання ринку, планування і контроль за використанням землі, житлове регулювання, податки, інвестиції. Держава проводить дослідження ринку за допомогою збору статистичного матеріалу і моніторингу змін, що відбуваються в туризмі, з метою визначення вигоди і витрат туризму.

     Економічним критерієм, що характеризує оптимальну роботу ринку, є поінформованість клієнтів про альтернативи, пропонованих ім. Уряд стежить за тим, щоб клієнти  мали можливість вибору, були інформовані, застраховані від різного роду шахрайства з боку продавців послуг. Держава може регулювати ринок, покладаючи на продавців зобов'язання стосовно споживачів не у виді юридичних норм, а у виді правил, що мають характер умов для членства в різних туристських організаціях. Для забезпечення конкурентної боротьби і захисту ринку від монополізації держава здійснює правове регулювання ринком.

     Одним із ключових методів  впливу держави на туризм є оподатковування туристів для того, щоб перерозподілити витрати від туризму, що приходяться на місцеве населення, що забезпечує комфортні умови і гідне обслуговування гостей, а також щоб збільшити дохідну частину бюджету. Це податки, стягнуті з туристів у готелях при розміщенні, в аеропортах при покупці квитків, у казино, де держава може забрати біля половини виторгу, і т. д.

     Однак уведення податків не завжди може бути сприятливим для держави, тому що збір податків, у свою чергу, може знизити попит на туристські послуги, а отже, і доходи. Наприклад, податок на проживання змушує власників готелів піднімати ціни на обслуговування, що може привести до зниження попиту на готельні послуги і тим самим може знизити доходи тих же готелів.

     Інвестиції  в туристський сектор можуть надходити  або від приватного і державного секторів економіки, або від міжнародних організацій.

     Фактичний розмір фінансової допомоги, що робиться туризму з боку держави, визначається важливістю туристського сектора в  економіці країни і специфічною  відмінністю цього сектора від  інших.

     Державні  дотації виявляються в різних формах, починаючи від заходів щодо просування позитивного іміджу країни до надання податкових пільг на туристську діяльність.

     Серед основних видів державних  інвестицій можна  виділити:

• зниження ціни інвестицій у туристські проекти, що включає вигідні позики по вигідних процентних ставках (уряд відшкодовує різницю між фіксованою процентною ставкою і ринкової), чи продаж оренду чи землі інфраструктури за ціною нижче ринкової,
• податкові пільги,
• захист від подвійного оподатковування за допомогою висновку угод з іншими країнами,
• зниження мита,
• прямі чи субсидії надання гарантій на інвестиції з метою залучення закордонних інвесторів і ін.

     Для цього уряд або гарантує надання  позики, або гарантує репатріацію  капіталу і прибутку. Справедливості заради треба сказати, що інвестування туризму - дуже ризикований захід, тому що цей вид діяльності дуже чуттєвий до економічних, політичних, кліматичних  і інших змін, що можуть різко скоротити потік туристів і тим самим істотно вплинути на надходження від туризму. Тому держава повинна починати більше зусиль для залучення інвестицій у туристський сектор, чим в інші сектори економіки.

     Уряд  повинен стежити за тим, щоб вищезгадані  види заохочень були використані  по призначенню і проекти відповідали  цілям, на які були виділені гроші.

     Присудженням  чи грантів позик, крім інвестиційних  банків, що знаходяться під заступництвом  уряду, займаються НТО, про які мова йтиме нижче, і Корпорація туристського розвитку. Оподатковування знаходиться під контролем Міністерства фінансів. У країнах, що розвиваються, туристський сектор може фінансуватися іншими міжнародними агентствами.

     У різних країнах перевагу віддають різним видам заохочень. Наприклад, Греція і Португалія використовують пільгові позики; в Австрії пільгові позики складають половину всіх інвестицій і видаються під 5% комісійних на 20 років; Франція, Італія і Великобританія особливу увагу приділяють субсидіям; в Іспанії введений низький податок на додаткову вартість при покупці імпортних товарів.

     Наказом Державного комітету України по туризму  № 23 від 6 червня 1999 р. затверджені "Методичні  рекомендації щодо обліку витрат, які  входять до собівартості туристичного продукту та порядок формування фінансових результатів, що враховуються при оподаткуванні  прибутку суб'єктів туристичної  діяльності".

     Ціноутворення в туризмі – це комплексна міра, обумовлена різноманітністю продукту, високим рівнем конкуренції та складністю чіткої оцінки майбутнього попиту.

     Політика  ціноутворення в  туризмі визначається різними факторами, тому перелік методів, що використовуються є дуже великим.

     Витрати-плюс. Це метод ціноутворення, суть якого полягає в додаванні на витрати деякого відсотка з метою отримання прибутку після покриття витрат на створення продукту і його представлення на ринку. Цей метод відносно легкий, але має недоліки, особливо в сфері готельного бізнесу з-за високих постійних витрат. Цей метод не враховує попит, а також ціни, які пропонують на ринку конкуренти.

     Норма рентабельності. Цей метод пов’язаний з фінансовим аналізом і визначає наскільки туристична фірма діє для повернення вкладених інвестицій. На відміну від попереднього методу, якій базувався на витратах бізнесу, це метод керується рівнем прибутку, який генерується капіталом, що інвестували. Але в той же час він не враховує деякі фактори, яки впливають на ціноутворення, наприклад, об’єм продажу.

     Зворотне  ціноутворення. Метод, заснований на ринковій ціні товару та запланованому прибутку. За допомогою цього методу компанії намагаються досягти прибуток, за рахунок зниження витратних компонентів продукту, одночасно регулюючі якість і різноманітність послуг. Але для того щоб не втрати клієнтів, компанії зазвичай проводять ретельні дослідження потреб туристів, приймаючи в увагу конкуренцію на ринку.

     Дискримінаційне ціноутворення. Цей метод називається також гнучким ціноутворенням, враховує ринковий попит, пропонує зміну цін в залежності від часу, місця, виду продукції або об’єму продаж. Туристичні фірми практикують сегментацію ринку і пропонують різні ціни для різних сегментів в залежності від готовності і можливості платити цю ціну. Наприклад, студентам і людям похилого віку пропонуються знижки на проживання або транспорт.

     Ціни дискримінуються за місцем, наприклад коли вартість однакових номерів є різною в залежності від виду з вікна.

     Ще  один приклад дискримінації, дискримінація  за об’ємом. Це знижка при наданні готельних номерів туристичним фірмам при умові, що вони повинні підтримувати обіцяний рівень обслуговування туристів. Якщо ця умова не виконується, знижки анулюються. Цей метод орієнтований на ринок і вимагає постійної уваги к фактору ринку.

     У вітчизняній практиці найпоширенішими є два методи ціноутворення: "зняття вершків" та "проникнення на ринок". Крива руху рівня цін залежно від цінового фактора відображено на рис. 1.

Рис 1. Рух  рівня цін залежно від методу ціноутворення на нові послуги.

     "Зняття  вершків". Цей метод є рідкісним явищем на міжнародному ринку послуг, оскільки важко винайти нові послуги, за які споживачі погодяться платити найвищі ціни. Тому у міжнародній практиці метод "зняття вершків" більше застосовується в галузях виробничої сфери з високими витратами на дослідження та розробку нових товарів.

     Іншою є ситуація для  вітчизняних туристичних  підприємств. Нині досить популярними є екзотичні тури, що обіцяють незабутні відчуття та враження, за які туристи погоджуються сплатити будь-яку ціну. За короткий проміжок часу на таких турах підприємство може заробити значний прибуток ("зняття вершків"). Якщо клієнт залишається задоволеним від наданих послуг, імідж фірми зростає, а конкуренти намагаються використати цей самий досвіт і тоді ціни доводиться знижувати до середніх ринкових. Якщо ж клієнт повертається зі скаргами, фірма втрачає свій імідж і ставить під сумнів своє подальше існування.

     "Проникнення  на ринок". Цей метод базується на встановленні низького рівня цін з метою залучення більшої кількості клієнтів. Низька ціна в даному випадку являє собою своєрідну плату за впровадження послуги на ринок. Така стратегія застосовується новими фірмами або фірмами, які прагнуть захопити більшу частку ринку. Із зростанням обсягів реалізації та зміцненням фірми на ринку, ціна поступово підвищується до середньогалузевого рівня, але це не призводить до зменшення попиту.

     Стратегія "проникнення на ринок" може бути використана для широко розповсюдження на внутрішньому туристичному ринку України, але за таких умов:

• власні витрати фірми мають бути низькими, щоб навіть при низьких цінах була можливість отримати необхідний прибуток;
• необхідно, щоб на ринку склалася така ситуація, коли конкуренти не встигнуть відреагувати на зниження ціни. Якщо в гру вступають конкуренти, ризик банкрутства фірми сягає верхньої межи.