Слюсарна справа

Застосовують  загартовані самовидавлюючі гвинти, якими через пробиті отвори з'єднують  листові деталі.

На Волзькому  автомобільному заводі широко застосовують загартовані самонарізні гвинти для чавунних і стальних деталей. Гвинти при обертанні з подачею  видавлюють різьбові канавки.

На цьому самому заводі застосовують самоконтруючі  різьбові з'єднання — шестигранну  головку, що має виточки на нижньому торці, а на верхньому — лунки  й радіальні канавки і болти  із зубчастим буртиком, їх використання значно скорочує трудомісткість складальних  робіт.

Для запобігання  відгвинчуванню болтів застосовують клеї (анаеробні смоли) типу ТЕН-3, які  рекомендуються для застопорення з'єднань, що працюють в умовах вібраційного навантаження.

НАРІЗУВАННЯ РІЗЬБИ НА ТРУБАХ

  Нарізування зовнішньої різьби здійснюють плашкою, внутрішньої — мітчиком.

  Клуп (рис. 273, а) складається з корпуса 2, довгих рукояток 1, чотирьох плоских різьбових плашок (гребінок) 3, які можуть, одночасно

Рис. 273. Трубний  клуп з розсувними плашками для нарізування  різьб діаметром від 1/2 до 3".

а —будова; б  — прийом нарізування різьби. 

зближуватися  до центра або розходитися від  нього при повороті планшайби 4. Завдяки  цьому одним і тим самим  клупом можна нарізувати труби різних діаметрів.

Плашки 3 залежно  від діаметра труби встановлюють обертанням черв'яка 5, який знаходиться  в зачепленні з зубчастим сектором 7, а після встановлення потрібного розміру стопорять натискуванням  важеля 6. Точне встановлення різьбових  плашок на потрібний діаметр здійснюють за поділками (ноніусом) на корпусі  клупа.

Крім чотирьох різьбових плашок 3 у корпусі 2 клупа  встановлено напрямні плашки 8 (гладенькі, без різьби), які забезпечують стійке положення клупа на трубі при  нарізуванні різьби.

До клупа додають  кілька комплектів плашок (гребінок), що дає змогу нарізувати трубні різьби діаметром від 1/2 до 3".

Нарізування трубної  різьби клупом слід здійснювати у  такому порядку:

оглянути плашки: стружкові канавки мають бути чистими, без задирок та інших  дефектів, а різальні кромки — гострими, без задирок, завалів і викришених місць та зламів;

кінець нарізуваної  труби 10 закріпити в трубному притискачі 11 (рис. 273, б);

частину труби, на якій нарізуватиметься різьба, змастити маслом (оліфою);

встановити клуп на трубу і зблизити плашки з зусиллям, розрахованим так, щоб різьба була нарізана за кілька робочих ходів (для діаметрів  до 1" достатньо два ходи, а для  діаметрів більше 1" — три);

обертати клуп навколо труби в чотири прийоми, тобто за кожен прийом повернути  його приблизно на 90°;

не знімаючи клупа з труби, рукояткою 9 планшайби 4 розсунути плашки 3 (тоді клуп знімається з труби вільно);

перевірити якість нарізаної різьби;

клуп з плашками протерти, змастити мінеральним маслом. 
 
 
 
 
 
 

                                    Паяння м’якими  припоями

  Для захисту металу в процесі паяння від окислення застосовують флюси — допоміжні матеріали. Крім припоїв та флюсів, необхідні паяльник, паяльна лампа, металева щітка, напилки тощо.

 
 

  Паяльники бувають періодичного нагрівання (молоткові, торцеві), виготовлені з високоякісної міді, й електричні різної потужності: 10,16, 25, 40, 65, 100 і 125 Вт. Вони є безперервного нагрівання з силу струму 0,3—0,35 А (опір 70—75 Ом).

Паяльник (рис. 7) складається з паяльного стержня 1, всередині якого є нафівальний  елемент 2, стальної трубки 3, радіатора 4 та рукоятки 5. У передню частину  трубки, де є проріз, вставлено незмінним  паяльним стержнем ПЦН або із змінним  ПСН. Час розігрівання їх від 5 до 10 хв залежно від потужності. Паяльники  форсованого режиму (ПСФ) розігріваються за 2—5 хв. Вони мають двоступінчастий  перемикач на потужність 20/40, 50/100, 125/250 Вт, що робить їх більш зручними та універсальними в користуванні. Паяльник імпульсного  нагрівання розігрівається за 20—40 с. При  опусканні ручки цього паяльника  на важіль підставки вимикач відключає його від мережі.

Діаметри паяльних стержнів в електричних паяльниках 1— 6 мм.

Для паяння електронних  приладів на інтегральних мікросхемах бажано користуватися низьковольтним електропаяльником із заземленим корпусом. Такий паяльник рекомендується виготовляти на напругу 24 В та мідний паяльний стержень, задня частина її запресована в рукоят-ку, виготовлену з деревини твердої породи або термореактивної пластмаси. На трубку напресовано охолоджувальний радіатор 6 з дюралюмінію. Велика шайба радіатора має чотири вирізи, щоб паяльник зручно було ставити на неї як на підставку. Замість су-цільного радіатора можна набрати його з окремих великих шайб відповідного діаметра з розподільними малими шайбами. Слід забезпечити такий контакт радіатора чи окремих шайб з трубкою, щоб теплота від неї добре передавалась до радіатора. Нагрівник виготовляють із ніхромового дроту діаметром 0,12 мм, намотуючи його на туго натягнуту струну діаметром 0,15 мм. Довжина спіралі 45—50 мм. Вставляють її у дві тоненькі керамічні трубки з внутрішнім діаметром 0,55 мм. Якщо таких трубок не має, то спіраль можна зігнути по довжині вдвоє, зв’язати у двох-трьох місцях ниткою, залишивши невеликий зазор (0,5 мм) між частинами спіралі, і обмазати замішаним на силікатному клеї каоліном або тальком, щоб утворився стержень діаметром 3,5—4 мм, який би вільно входив у паяльний стержень.

Виводи спіралі, починаючи від отворів у трубці до початку рукоятки, ізольовані один від одного відрізками керамічної трубки або тією ж сумішшю, що й стержень, але не суцільно. З шнуром живлення виводи з’єднані обтискними трубками. Шнур трижильний. Дві жили з’єднані із спіраллю, а третя обкручена навколо живильних проводів (де вони ізо-льовані) і припаяна до трубки. Ця жила є заземлюючою. Шнур на кінці повинен мати три виводи. Розміри низьковольтного паяльника вказані на рисунку, але паяльні стержні можуть мати робочі кінці різної довжини. Маса паяльника близько 60 г. Підготовка паяльника до роботи. Перш як нагрівати паяльник, робочий кінець його добре очища-ють напилком від окислів, надаючи йому клиновидної форми. Робочий кінець, вкритий припоєм, не очищають.

Якщо він тупий  або має раковини (від перегрівання), його відтягують молотком і обробляють напилком.

 
 
 
 

При нагріванні полум’я спрямовують не на робочий  кінець, а на товсту частину паяльника (рис. 8). Поява біля нього зеленкуватого  полум’я свідчить про достатнє нагрівання паяльника. Після цього робочий кінець лудять, натираючи його об нашатир (хлористий амоній), на який кладуть шматочки припою. Окисли краще знімаються* коли потерти паяльником об твердий шматочок нашатирю. Якщо під час нагрівання на паяльнику утворився товстий шар окислу або окалини, його краще зняти напилком, а потім вже потерти об нашатир. Добре прогрітий пвяпьник плавить нашатир з виділенням сизого диму. Непрогрітий паяльник погано димить і повільно плавить припій.

Кусковий нашатир  можна виготовити, якщо 100 г порошкового  змішати з 2 г гіпсу, зволожити суміш 20—25 мл води, замісити «тісто» в кусок і висушити при температурі 50—100 °С. Паяльник можна залудити у розчині хлористого цинку (флюс). Для цього робочий кінець на мить опускають у розчин і зразу ж торкаються припою. Електричний паяльник Зручно лудити в заглибленні цегли, куди кладуть шматочки каніфолі та припою. Якщо робочим кінцем паяльника потерти об цеглу, окисли з нього зчищаються, каніфоль розплавляється і припій рівномірно лудить паяльник.

Паяльний стержень електропаяльника поступово обгоряє  і стає тонким, запобігти цьому  можна нікелюванням, або дифузійним алюмінюванням його поверхні. Для  алюмінювання поверхню стержня обробляють наждачною шкуркою № 100—120, а потім чистою шкуркою. Торкатися обробленої поверхні руками не можна, щоб не залишити на ній жиру та бруду. Очищену поверхню натирають м’яким алюмінієвим дротом, який також очищають наждачною шкуркою. Після суцільного покриття стерлшя алюмінієм нерівності пригладжу-ють поліруванням сталевою поверхнею будь-якого виробу (ножа, пінцета тощо). Підготовка поверхні до паяння полягає у зачищенні та припасуванні місця спаювання. Зачищати треба до чистого металу, тоб-то повністю видаляти окисли, керамічну емаль (на посуді), лакову ізоляцію (на дроті) тощо. Якщо треба запаяти в посудині отвір діаметром більше 4—5 мм, в нього доцільно вставити шматочок лудженої бляхи (з консервної банки). Найкраще, коли вставки чи інші деталі, що пр паюють, прилягають із зазор не більше 0,3 мм. Припій наносять на місце лаяння нагрітим і залудженим паяльником, яким торкаються деталі не гострою частиною робочого кінця, а плоским боком, щоб збільшити площу контакту.

  Рис. 2. Прогрівання  великої деталі при паянні

Паяльник прогріває  деталь, і припій розтікається по поверхні, обробленій флюсом. Коли деталь масивна  і паяльником її не можна прогріти в процесі паяння, використовують електричну плитку або праску (рис. 9), а в крайньому разі — полум’я  газового пальника чи паяльної лампи. На підготовлену поверхню наносять флюс, який видаляє окисли і запобігає окислюванню деталей під час паяння.

Якщо для паяння потрібно батат припою, його відокремлюють від прутка маленькими шматочкам і кладуть на місце паяння. Не рівний шов із слідами від паяль ника свідчить, що місце спаювання було непрогрітим або ж не об роблене відповідним флюсом. Пі сля закінчення паяння не рекс мендується охолоджувати паяль ник водою.

Флюси для м’яких припоїв

 Флюси очищають  поверхня від окислів і запобігають  її окислювання в процесі пайки.  Розтікання припою по шві, тобто  якість паяння, залежить, насамперед, від активності флюсу на даному  металі. За ступенем активності  розрізняють три види флюсів  – не корозійні, слабко корозійні  й корозійні.Не корозійні флюси  малоактивні, тому вони можуть  розчинити лише плівку окислів міді і її сплавів, а також луджені поверхні. Залишки не корозійних флюсів не викликають корозії; тому їх широко використовують при паянні електричної й радіо апаратури. Найпоширеніші не корозійні флюси складаються з каніфолі і її розчинів, можна також використовувати й віск, вазелін і стеарин. Каніфоль розчиняє окисли при температурі 200—300 °С, тобто сприяє паянню, але при температурі 310 °С обвуглюється й утрудняє її.

Слабко корозійні  флюси більше активні, чим не корозійні  Вони легко випаровуються при  паянні. Пари або залишки цих флюсів можуть викликати корозію спаяної  сполуки, тому для ослаблення корозійної дії до цих флюсів додають каніфоль, вазелін, стеарин, а після пайки залишки видаляють. До цих флюсів належать деякі органічні кислоти і їхні похідні, мінеральні масла, гліцерин і тваринні жири.

Корозійні флюси  найбільш активні їх застосовують переважно  для паяння чорних і кольорових металів  зі стійкою окисною плівкою. Але ці флюси приводять до корозії навколо паяного шва, тому після паяння їх ретельно видаляють. Найпоширеніший флюс цього водяний розчин хлористого цинку, до якого додають нашатир, каніфоль, вазелін і т.п.

Хлористий цинк у домашніх умовах готовлять, розчиняючи цинк у соляній кислоті. Для цього  в скляну посудині кладуть шматочки цинку (можна очищені баночки  з відпрацьованих батарейок) і заливають  соляною кислотою, щоб вона лише розчинила цинк. Внаслідок реакції виділяється водень у вигляді пухирців. Цинк потрібно додавати поступово, до припиненню його розчинення. Кінець реакції визначають по припиненню виділення водню.

Розчину дають  відстоятися, зливають прозору частину  й додають до неї стільки ж води. Це і є флюс. Часто прозору частину не зливають, а використовують із осадом на дні. Серед аматорів такий флюс називають «труєною кислотою», або «паяльною кислотою».

Флюс ФІМ для  грубого пайки чорних металів можна при потребі замінити «Перетворювачем іржі», оскільки до його сполуки входить ортофосфорна кислота. Готовлячи флюс ЛТИ-1, можна замість тріетаноламіна додати 20 краплі аміаку. Флюс-Пасти зручні в роботі — вони не розтікаються, їх легко зберігати. Основний компонент їх — каніфоль або хлористий цинк, загущивач — вазелін. Високоактивну флюс-пасту можна виготовити з 60% мила. Мило нарізають дрібними шматочками або натирають на тертці, зсипають у скляну або емальовану посудину й заливають такою кількістю води, щоб вона покрила мило (масою вдвічі більше мила), а потім нагрівають на слабкому вогні до утворення густий клеї подібної маси, що увесь час перемішують. У гарячий розчин мила доливають тоненьким струменем соляну кислоту з невеликим надлишком, щоб у реакцію вступило все мило. Надлишок кислоти визначають водяним розчином пургену або лакмусовим папером, що здобуває червоний колір. Після реакції суміш здобуває вид зернисте студеністої маси, що проціджують і промивають 4-6 разів у гарячій воді. До маси доливають холодну воду, вона стає воску подібної і від її легко відокремити воду. Потім неї змішують із каніфоллю в скляній або емальованій посудині, нагріваючи до температурі не вище 100 °С. Найкраще робити це на водяній лазні.

Флюс для паяння цинку й оцинкованих виробів можна приготувати з концентрованої соляної кислоти, розведеної двома частинами води. Замість кислоти можна взяти 50%-ний розчин їдкого лугу (натрій або калій).Паяльна паста тіноль. У деяких випадках (при радіо монтажних роботах і т.п.) для паяння застосовують пасту, у якій намішана флюс і припій. Цю пасту називають тінолем. До складу її входить порошкоподібний припій — тіноль, що при температурі близько 185 °С стає тендітним. Припій розплавляють у посудині, знімають із вогню й помішують дерев’яною паличкою до початку густіння. Тістоподібний припій ложать на полотняну ганчірку, швидко збирають руками її кінці, щоб метал був як би в мішку, і енергійно розтирають його на столі, б’ють по ганчірці дерев’яною паличкою.

Порошок можна  приготувати із цілого шматка припою – натерти напилком.

Паяльну пасту  використовують переважно для радіо  монтажних робіт. її можна приготувати, додавши до флюсу КЭ тіноль.

Поверхні для  пайки добре очищають, накладають пасту й прогрівають паяльником або над полум’ям спиртівки (якщо деталі менше, те сірником). При використанні пасти № 2 або № 3 шов після пайки старанно промивають розчином соди.