Удосконалення регулювання місцевого оподаткування

Зазначимо, що сьогодні при встановленні місцевих податків і зборів часто не беруть до уваги положення загальнодержавного законодавства, а саме: відбувається введення не передбачених Законом України «Про систему оподаткування» податків і зборів; у прийнятих положеннях про справляння окремих видів місцевих податків і зборів неточно окреслюються коло платників, об'єкти оподаткування, змінюються граничні ставки платежів; не вводяться місцевими органами передбачені як обов'язкові податки і збори; не враховується економічний, соціальний, демографічний розвиток окремих регіонів держави тощо. Існування цих порушень указує на нагальну потребу удосконалення правового регулювання місцевої системи оподаткування як на загальнодержавному рівні, так і на місцевому. Вбачається, рішення всіх цих проблем стане можливим із прийняттям Податкового кодексу України[5].

1.2. Законодавчі основи  місцевого оподаткування  в Україні

Сплачуючи місцеві  податки і збори, суб'єкти господарювання забезпечують наповнення бюджетів місцевих, селищних і сільських Рад фінансовими  ресурсами, що, у свою чергу, справляє позитивний вплив на діяльність підприємств.

Перелік та порядок  обчислення і сплати місцевих податків і зборів в Україні було визначено Декретом Кабінету Міністрів від 20 травня 1993 року "Про місцеві податки і збори". Було установлено 17 видів платежів у місцеві бюджети.

Місцеві податки:

- комунальний  податок;

- податок на  рекламу.

Місцеві податки  — це встановлювані місцевими  Радами народних депутатів, відповідно до переліку, затвердженого Декретом Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. «Про місцеві податки і збори» та Законом України «Про систему оподаткування», обов'язкові платежі юридичних осіб та громадян до бюджетів місцевого самоврядування.

Деякі місцеві  податки стягуються обов'язково. Місцеві  податки запроваджуються з метою  залучення коштів до місцевих бюджетів і витрачаються на фінансування об'єктів  соціально-культурного розвитку території (шкіл, лікарень, дитячих садків тощо), підпорядкованих місцевій Раді, заходів по соціальному захисту населення, фінансування правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування. Чинним законодавством передбачено вичерпний перелік місцевих податків, які можуть запроваджуватись органами місцевого самоврядування на їх території. До них належать податок на рекламу, комунальний податок.

Кошти, отримані від місцевого оподаткування, надходять  лише до бюджетів місцевого самоврядування[6].

Податком з  реклами обкладається вартість послуг за встановлення та розміщення реклами, тобто вартість всіх видів оголошень  і повідомлень, які передають  інформацію з комерційною метою. Юридичні особи та громадяни сплачують податок під час оплати послуг органам, на які покладено функції розміщення реклами. За одноразову рекламу податок стягується за ставкою не більше 0,1% вартості послуг, а за рекламу на тривалий час — 0,5%.

Юридичні особи (крім бюджетних установ, планово-дотаційних сільськогосподарських підприємств) можуть залучатися до сплати комунального податку. Податок справляється за ставкою не більше 10% річного фонду оплати праці, обчисленого виходячи з неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Кількість працюючих при розрахунку комунального податку визначається як середньоспискова чисельність штатних працівників облікового складу. Гранична ставка податку складає 10% річного фонду оплати праці, обчисленого виходячи з НМДГ. Податок нараховується сплачується самими юридичними особами в бюджет місцевих органів керування на субрахунок районів. Даний податок включається в собівартість продукції (робіт, послуг) підприємства. Його сплата провадиться щомісяця до 15 числа місяця, що випливає за звітним.

Податком з  продажу імпортних товарів обкладається виручка одержана від реалізації цих товарів. З метою оподаткування імпортними вважаються всі товари вироблені за межами України. Податок сплачується юридичними особами та громадянами, суб'єктами підприємництва, за ставкою, яка не перевищує 3% вартості товару.

17 червня 1993 р.  Верховна Рада України прийняла  Закон "Про доповнення декрету  Кабінету Міністрів України "Про місцеві податки і збори", яким додатково запроваджується місцевий податок з продажу імпортних товарів.

Крім щойно названих актів, місцеве оподаткування в Україні регламентується також Законом "Про внесення змін і доповнень до Закону УРСР "Про систему оподаткування", ухваленим 2 лютого 1994 р. Ним передбачено 16 місцевих податків і зборів, що виявило певну суперечність між прийнятими законодавчими актами.

Практика застосування місцевих податків і зборів засвідчила, що використання їх в Україні поки що вкрай неефективне і вони своїх функцій не виконують.

Так на сьогоднішній день їх частка в консолідованому  бюджеті становить лише 2% і місцевих бюджетах – до 5%.

Підвищення ролі місцевих податків і збільшення частки доходів за їхній рахунок є головним напрямком зміцнення місцевих бюджетів, розширення їхньої фінансової автономії[7].

Становлення системи  місцевого оподаткування в Україні  може стати наслідком змін у соціально-економічній системі держави, в першу чергу, в структурі власності, за рахунок значного підвищення доходів населення, реформування системи оплати праці.

Доцільно прийняти новий закон України про місцеві податки, платежі і збори, в основу якого покласти нову ідеологію місцевого оподаткування з урахуванням існуючого світового досвіду, проект якого знаходиться на розгляді у Верховній Раді України. В даний час законодавство про місцеві податки і збори регламентується Указом Президента України “Про місцеві податки і збори”. В Указі враховано і ті зміни, які в останні роки вже сталися у відносинах власності, в соціальній структурі, в доходах населення України.

В цьому указі  встановлено, що до місцевих податків належать:

податок з реклами;

комунальний податок.

Як засвідчують  факти, вже майже половина основних фондів в Україні перебуває в недержавному секторі економіки. Сформувалися верстви населення з високими доходами, котрі володіють значною нерухомістю. Усе це створює об'єктивні передумови для запровадження в Україні сучасної системи місцевого оподаткування і зміцнення на її основі фінансів місцевого самоврядування.

Правове забезпечення наповнення місцевих бюджетів здійснюється за допомогою Конституції України, законів України та цілого ряду нормативних документів органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування. Вважаємо, що в окремих випадках спостерігається неузгодженість між окремими законами, законами та нормативними документами, а також між деякими нормативними актами, що вносить хаос у процес мобілізації надходжень до місцевих бюджетів та сприяє порушенням фінансового законодавства[8].

З метою удосконалення правового забезпечення наповнення місцевих бюджетів та упорядкування відповідних законодавчих і нормативних актів, на думку автора, доцільно: привести у відповідність до Конституції України, Бюджетного кодексу України всі нормативні акти органів державної виконавчої влади; внести зміни у законодавчі акти, що стосуються бюджетної системи, відповідно до засад адміністративно-територіальної реформи та євростандартів.

1.3. Досвід місцевого  оподаткування в  зарубіжних країнах

В умовах реформування національної економіки України  особливо актуально стоять питання  по вирішенню проблеми нестачі фінансових ресурсів в органах місцевого самоврядування та стабілізації їхніх доходних джерел. Ефективне формування місцевих фінансів є фактично суттєвим чинником для покращення економічної ситуації в країні.

Власне, через  систему місцевих бюджетів йде фінансування установ та організацій невиробничої сфери, комунальних господарств тощо. Тому вирішення питань поповнення їх доходної частини займає чинне місце в роботах не тільки спеціалістів з права (Кучерявенко М.П., Бех Г.В., Дмитрик О.О.), а і економістів (Базилевич В.Д., Василик О.Д., Кириленко О.П., Луніна І.О., Гальчинський А.С. та інші). Вони відмічають, що система оподаткування в Україні характеризується низькою економічною ефективністю і тому потребує реформування.

Українські економісти наголошують на оптимізації податкової системи та посиленні її стимулюючого впливу з відповідним вдосконаленням системи місцевих податків та зборів[9].

Податкові системи  місцевих органів влади в країнах  з розвинутою ринковою економікою відзначаються  великим різноманіттям. Це пояснюється як історичними причинами, так і прагненням місцевих органів влади підвищити ступінь фінансової автономії за рахунок пошуку нових джерел доходів. В розвинутих країнах місцеві податки та збори займають досить високу питому вагу в загальній сумі грошових надходжень органів регіонального і місцевого самоврядування. Наприклад, у середині 90-х років за рахунок місцевих податків формувався 61% комунальних доходів у Швеції, 51% - у Данії, 46% - у Швейцарії, 43% - у Норвегії . Разом з тим, слід зазначити, що ступінь податкової автономії по країнам суттєво різниться.

За критерієм  видів податкових доходів місцевих бюджетів розвинені країни можна  поділити на три групи:

- країни з  високим рівнем надходжень від податку на майно (Великобританія, США, Канада, Португалія, Нідерланди);

- країни з  високою питомою вагою прибуткового  податку (країни Північної Європи, Японія);

- країни зі  змішаними доходами, що є комбінацією  податків на майно, прибуткових  податків, податків із продажу  (Кіпр, Іспанія, Італія, Бельгія)[10].

Для більшості  розвинутих країн характерна множинність місцевих податків та зборів. Наприклад, у Бельгії, Італії, Франції їх близько 100. Найважливішими на місцевому рівні в країнах з ринковою економікою є такі податки:

- група прямих  реальних податків: на нерухоме  і рухоме майно, землю, з  орендної плати, з власників  транспортних засобів, подушний, промисловий, на професію, на мешканців, екологічний;

- група прямих  податків на доходи: прибутковий,  на прибуток підприємств, із спадщин і дарувань;

- непрямі податки  на продаж: на роздрібний продаж, на продаж спиртних напоїв  на розлив, на споживання електроенергії, газу, акцизи на бензин, тютюн,  спиртні напої;

- збори і мита: збір на прибирання сміття та його вивіз, на будівництво службових будинків, за паркування машин, за користування спортивними й оздоровчими закладами і установами культури, за полювання і риболовлю, видовища, послуги цвинтарів, із власників собак, за видачу різних ліцензій і реєстративних посвідчень, за участь у бігах, за відкриття шинків і готелів; збори для компенсації збільшення вартості земельної ділянки внаслідок проведення забудов та інших робіт.

Але є і винятки. Наприклад, у Великобританії – лише один податок з нерухомого майна, який було замінено на подушний податок. Він також вважається майновим. Особливістю  місцевих податків і зборів більшості  розвинутих країн є їхня регресивність, але частина країн (Фінляндія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія) застосовує прогресивні ставки оподаткування. Практично в усіх розвинених країнах створено надійну правову основу застосування місцевих податків і зборів, яка гарантується Конституціями цих країн.

Цікавим є досвід місцевого оподаткування у Франції. Це пов’язано з історичним розвитком політичної системи та економіки країни. На відміну від інших країн, у Франції існує суровий поділ податків, що надходять до центрального бюджету і до місцевих бюджетів. Основним принципом формування місцевих бюджетів виступає принцип самофінансування і бездефіцитності. Починаючи з 1982 року, Франція активно проводить політику децентралізації фінансової системи. Остання складається з бюджетів трьох рівнів: урядового, місцевого та бюджету соціального захисту.

Кожний рівень самостійно визначає свій бюджет. „Центральний” бюджет готується урядом, опрацьовується і приймається парламентом. Місцевий бюджет складається з бюджетів провінцій, департаментів та комун. Причому, кожна територіальна одиниця має, створену шляхом виборів, свою асамблею. Вона визначає бюджет даної територіальної одиниці. Бюджет соціального захисту визначає спеціальна, незалежна від уряду організація, яка складається на паритетній основі з представників робітників та роботодавців. Цей бюджет парламентом не затверджується[11].