Системний підхід та системний аналіз

б) Економіко-математичні  моделі описувального типу (що описує стан об'єкта або його поведінку) є важливий засіб відображення, наприклад, економічних систем, в процесі системного аналізу в тій чи іншій частині, де має місце достатня кількісна інформація. Найбільш практичне застосування знаходять при цьому добре відпрацьовані та відносно прості моделі матричного типу (наприклад, моделі галузевих, міжгалузевих та міжрегіональних балансів типу "видатків-доходів").

в) Нормативно операційні моделі служать для находження оптимальних  та приблизно оптимальних рішень. Моделі такого типу - оптимізаційні, імітаційні, ігрові - можуть бути застосовані в системному аналізі в тому випадку, якщо вони вже наперед розроблені і щодо них є зібрана та проаналізована інформація. В такому разі методологія системного аналізу є тим інструментом, за допомогою якого ці моделі об'єднуються для вирішення проблем, наприклад державного управління. 
 

3.Висунення альтернатив  

    Вирішення складних проблем прискорюється  у спілкуванні та сумісній роботі з колегами. Оскільки творча діяльність є соціальним та колективним процесом, необхідні методи колективного вироблення рішення проблем.  

    Найкращім способом колективного генерування  альтернатив є "мозковий штурм (атака)". Він покликаний віднайти якомога  більше ідей, за допомогою яких можна  вирішити проблему. Для створення творчих підходів необхідно відділити винайдення альтернатив від їх оцінки та якомога більше розширити коло цих альтернатив, а не шукати єдине рішення.  

    Синектичний метод передбачає створення постійно діючих груп, які спільно вирішують творчі завдання впродовж тривалого часу. Інтелектуальна потужність групи по мірі накопичення досвіду вирішення різних завдань постійно зростає.  

    Синектика - це творчий процес, що ґрунтується  на використанні при вирішенні поставленого завдання аналогії (особистісної, прямої, символічної чи фантастичної).  

    Метод сценаріїв одночасно є засобом  первинного впорядкування проблеми та засобом збору інформації про  її взаємозв'язки з іншими проблемами (а разом із тим - про можливі  та вірогідні напрямки майбутнього розвитку). Сценарій дозволяє створити попереднє уявлення про систему чи проблему в ситуації, коли не вдається відразу відобразити її формальну модель. тому його слід розглядати як основу для розробки в подальшому більш формалізованого уявлення.  

    Важливе місце в науковому інструментарії системного аналізу займають Морфологічний метод ("метод Цвіккі"). Основоположна ідея морфологічного підходу полягає в систематичному пошуку можливих варіантів вирішення поставленої проблеми або реалізації проблеми шляхом комбінування основних, виділених дослідником структурних елементів чи ознак. При цьому система чи проблема може розбиватися на частини різними способами та розглядатися в різних аспектах.  

4.Процедура системного аналізу  

    Системний аналіз передбачає планомірно спрямовані дії, сукупність певним чином виділених та впорядкованих етапів та підетапів з рекомендованими методами та прийомами їх виконання. Методики вирішення складних та надскладних проблем найчастіше недостатньо формалізовані. Будь-яка методика має межі застосування, за якими вона не працює. Немає універсальних алгоритмів, що працювали б для вирішення всіх проблем. Тому ефективність використання конкретної методики полягає в тому, щоб встановити межу, яка б чітко розділяла сфери системного аналізу, де вона може дати бажаний результат.  

    При виконанні всіх етапів системного аналізу  широко використовується моделювання. Це дає можливість отримати інформацію про різні боки функціонування системи  в цілому та її окремих елементів, дослідити тривалість поведінки системи під впливом зовнішніх та внутрішніх зворушень, досліджувати залежність кінцевих результатів роботи системи від її характеристик та віднайти оптимальний варіант.  

    При моделюванні бажано передусім виявити  центр вирішення проблеми (використовуючи традиційний для економічної теорії макропідхід). На периферії вузлових проблем системи для аналізу використовується мікропідхід. Оскільки кількість периферійних проблем зазвичай велика, то найкраще використати аналогове рішення шляхом ідентифікації проблем відповідно до відомих рішень.  

    Якщо  підвести підсумки методик вище перелічених,то ми можемо зазначити, що вони є "каркасом" системного аналізу. Їхнє застосування проводиться вибірково , задля виконання  конкретного завдання, яке й зумовлює необхідний інструментарій.  
 

5.Етапи системного аналізу  

    Незважаючи  на велику кількість літератури, присвяченої  розробці методології системного підходу, загальноприйнята точка зору на сутність системного аналізу поки ще існує. Тому я буду намагатися дати зведену характеристику всіх його основних етапів і принципів.  

    Системний підхід припускає різнобічний аналіз об’єкта, але при цьому можуть бути виділені три основних етапи:  

1. Вивчення ступеня  організованості об’єкта як складної  системи. При цьому аналізуються  елементний склад, зв’язки і структура системи при фіксуванні її стану в деякий момент часу (складається морфологічний опис моментного стану системи).

2. Вивчення законів  функціонування, що описують поведінку  системи в умовах реального  існування і аналіз можливих погрішностей у її поведінці, накопичення помилок (функціональний і інформаційний описи).

3. Вивчення шляху  розвитку об’єкта, його походження  і перспектив подальшого існування  (генетико-прогностичний опис).  

    На  першому етапі можна виділити дві задачі: з’ясування складу і властивостей елементів – підсистем, включених у систему (елементний аналіз), і визначення того, як вони між собою пов’язані (аналіз зв’язків і типу структури).  

    Системне  дослідження виходить із принципу цілісності, відповідно до якого об’єкт розглядається як “відносно відособлена система” (по визначенню С. Вира) (тобто система, яка має кінцеве число входів і виходів для спілкування з іншими системами і середовищем), властивості якого не зводяться до властивостей її складових частин. Цілісність – особлива властивість, що дозволяє виділити систему та всіх до неї належних із зовнішнього Середовища, властивість, якої не має жодна частина системи при будь-якому способі її поділення. Виділення елементів у цій системі повинне представляти їх як необхідне і достатнє для самого існування системи. Це дозволяє відрізняти органічно властиві їй елементи (підсистеми) від випадкових. Оцінити необхідність тієї або іншої підсистем можливо, тільки розглядаючи структурну впорядкованість (принцип організованості) об’єкта, що забезпечує функціонування його як цілого. Тільки шлях від цілого до частин приводить до розуміння природи його елементів і характеру їхньої взаємодії. Впорядкованість цілого накладає обмеження на область можливих станів і можливих перетворень як частин, так і самого цілого, тому що зміна однієї його частини так чи інакше позначається на стані інших частин. Структурна впорядкованість виражається в доцільності структури об’єкта.  

    При складанні морфологічного опису  вирішується декілька задач:  

− виявлення  взаємозв’язків елементів, що додають  об’єктові цілісність і породжують нові властивості, відсутні в кожного  елемента окремо;

− вивчення характеру  взаємозв’язку елементів, виділення  вищих і нижчих рівнів організації, при цьому визначаються центральні і підлеглі елементи, наявність прямих і зворотних зв’язків, визначається тип структури і конфігурації і т.д.;

− порівняння даної  системи з іншими в плані їх схожості, подібності і розходження, що дозволяє виявляти загальні закони організації складних систем.  

    На  другому етапі об’єкт, який досліджується, розглядається як елемент (підсистема) більш великої і складної мети системи, в якій він виконує визначені  функції. Такий об’єкт постійно взаємодіє  з навколишнім середовищем, так  чи інакше реагуючи на його впливи. Однак процеси, що відбуваються всередині об’єкта, не можуть однозначно визначатися тільки зовнішніми впливами. Зміни, що відбуваються в об’єкті, викликаються переплетенням як зовнішніх, так і внутрішніх факторів, причому чим складніше об’єкт, тим у більшій мірі характер цих змін визначається властивими йому внутрішніми закономірностями.  

    Таким чином, другий етап системного підходу  пов’язаний з вивченням законів  внутрішнього і зовнішнього функціонування. Закони зовнішнього функціонування розкривають характер взаємодії з зовнішнім середовищем: тип обміну енергією, речовиною й інформацією, вибірковість сприйняття та обсяг переробки впливів середовища, ступінь активності при впливі на середовище з боку об’єкта, наявність адаптивних властивостей (принцип адаптивності) і здатність до самоорганізації (принцип самоорганізації) і т.д. Закони внутрішнього функціонування визначаються елементним складом і зв’язками між елементами та обумовлюють виконання елементами визначених функцій, необхідних для нормальної роботи цілого. Вивчення законів функціонування і зв’язків зовнішніх і внутрішніх факторів повинно проводитися на всіх рівнях дослідження, при цьому відзначаються головні функції підсистем даного рівня, що визначають процеси і характеристичні параметри, оцінюються показники якості та ефективність функціонування системи в цілому.  

    Проведення  досліджень з метою побудови морфологічного, функціонального й інформаційного описів повинно проводитися з  дотриманням ще двох принципів:

− принципу адекватності, відповідно до якого вибираються такі впливи на систему, щоб вони не привели її до руйнування;

− принципу єдності  інформаційного середовища, що вимагає  узгодження властивостей інформаційних  потоків, які циркулюють як в аферентних, так і в ефекторних зв’язках системи.

Література 

1.Портер Г. Конкуренция: Перевод с англ. — М., 2000. 

2.Райзберг Б. А. Фатхутдинов Р. А. Управление экономикой. — М., 1999. 

3.Семененко А. И. Предпринимательская логистика. — СПб., 1997. 

4.Фатхутдинов Р. А. Конкурентоспособность: экономика, стратегия,

управление. —  М., 2000. 

5.Василенко В. О. Антикризове управління підприємством: Навчальний

посібник. —  К., 2002. 

6.Кнорринг В. И. Теория, практика и искусство управления: Учебник для

вузов по специальности  «Менеджмент». — М., 2001. 

7.Зигерт В., Ланг Л. Руководить без конфликтов. Сокращ.: Перевод с нем. —

М., 1990