Захист прав та свобод людини в Європейській конвенції

Конвенцією формулюються основоположні  принципи, що стосуються прав людини. Їх значення полягає в тому, що всі  конкретні норми в законодавстві  держав-учасниць повинні створюватися відповідно до цих принципів, які  є критерієм їх законності. До таких  принципів належать: базові права  і свободи громадянина, виділені в Конвенції; верховенство права  і наявність незалежного від  влади суду; неухильне забезпечення прав людини. Наведені принципи мають  стати основним елементом становлення  сучасної української державності.

Дотримуючись принципів, закріплених в Конвенції, та належне виконання вимог, взятих Україною на себе з підписанням цього документу, держава одночасно виконує конституційний обов’язок перед своїми громадянами. Адже, згідно із статтею 3 Конституції України “ утвердження прав і свобод людини є головним обов’язком держави ”.

Але нічого не відбувається миттєво. Тим більше неможна навіть і говорити, наприклад, про прискорення впровадження норм Конвенції в повсякденне життя держави і суспільства або про якнайшвидше забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Цей процес швидше якісний, ніж кількісний або взагалі такий, якого можна виміряти в будь-яких одиницях міри. Застосування даних норм, ідей та принципів є життєво необхідним. Це стає зрозумілим все більшому і більшому числу мешканців нашої держави.

Європейська конвенція з прав людини стала першим міжнародним правозахисним  документом спрямованим на захист широкого спектру цивільних та політичних прав, що запровадив ефективний контрольний  механізм. Це стало можливим як завдяки  тому, що сам документ був представлений  у вигляді міжнародної угоди, держави-учасниці якої брали на себе відповідні зобов'язання, так і в результаті запровадження системи контролю за імплементацією прав на національному рівні.

Права і свободи, що гарантуються Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини, забезпечуються у першу  чергу органами влади держав-учасників  Конвенції. Діяльність Європейського  суду як контрольного механізму носить виключно субсидіарний характер, що неодноразово підкреслювалося в рішеннях як Європейської комісії з прав людини, так і  Європейського суду з прав людини. Те, в якій мірі національні суди держав-учасниць можуть забезпечувати  гарантовані Конвенцією права і  свободи, розглядаючи справи про  дію чи бездіяльність органів  влади, багато в чому залежить від  вирішення питання про те, чи можуть суди прямо застосовувати положення  міжнародних договорів взагалі  і Європейської конвенції про  захист прав і основних свобод людини зокрема. У свою чергу, відповідь  на це питання залежить від вирішення  проблеми дії міжнародного права  в рамках національної правової системи  тієї чи іншої держави-учасниці.

Відповідно до ст. 9 Конституції  то "чинні міжнародні договори, згода  на обов'язковість яких надана Верховною  Радою України, є частиною національного  законодавства України".

Разом з тим важливо пам'ятати, що навіть коли відповідно до державного (конституційного) права держави  міжнародне право користується статусом внутрішнього права і має верховенство, подібний статус міжнародне право набуває  не в силу своєї власної природи, а саме завдяки відповідним нормам внутрішньодержавного права.

Відповідно до п. 1 ст. 17 Закону України  від 22 грудня 1993 року "Про міжнародні договори України" встановлюється, що якщо міжнародним договором України, "укладення якого відбулось  у формі закону", встановлені  інші правила, ніж ті, котрі передбачено  внутрішнім законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Слід підкреслити, що це правило міститься і в багатьох законах України, прийнятих в  останні роки.

Таким чином, в Україні Міжнародні договори, згода на обов'язковість  яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства  і застосовуються у порядку, передбаченому  для норм національного законодавства.

Конвенція про захист прав і основних свобод людини має такий же статус, як і інші законодавчі акти, тобто  є частиною національного законодавства  України згідно із положенням ст. 9 Конституції.

Якщо з Конвенцією як з частиною національного законодавства ми визначились і значних суперечок  з цього приводу не існує, то проблема, яким чином розглядати рішення Європейського  суду з прав людини, досі існує. Відповідно до ст. 31 Віденської Конвенції про  право міжнародних договорів 1969 року рішення Європейського Суду є невід'ємною частиною Конвенції  як практика її застосування та тлумачення.

Існує ряд причин, за якими необхідно  притримуватись прецедента. Європейський суд з прав людини в справі Косі (Cossey) зазначив, що це знаходиться в інтересах правової стабільності і впорядкованого розвитку практики застосування Конвенції. Рішення у схожих справах повинні бути подібними, оскільки відмінність може призвести до нерівності позивачів перед законом та не виправдати законні очікування тих, хто звертається до правосуддя. Дотримання прецедента не тільки прямо відповідає вимогам незалежності і безсторонності суду, але й виражає саму суть судової політики.

Європейський суд з прав людини встановив, що буде керуватися раніше прийнятими рішеннями виходячи з  беззаперечних міркувань, наприклад, для забезпечення того, щоб Конвенція  відображала суспільні зміни  і продовжувала відповідати вимогам  сьогодення.

Предметом регулювання Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму  дію норм Конвенції. Дійсно, гарантія прав, передбачена Конвенцією, цілком реальна без прийняття будь-яких додаткових заходів з боку органів  влади держав-учасниць, таким чином, ці права можна вважати такими, що застосовуються прямо. Пріоритет норм Європейської конвенції над положеннями національного законодавства, що суперечать їй, визначається двома основними положеннями, а саме права і свободи, що захищаються Конвенцією, носять фундаментальний характер, по-друге, у Преамбулі Європейської конвенції підкреслюється одна з основних цілей Ради Європи - досягнення більшої єдності між державами-членами, а діяльність Європейського суду як контролюючого механізму саме і служить досягненню згаданої мети.

З всього вищенаведеного ми можемо зробити  висновок, що Конвенція про захист прав і основних свобод людини є  частиною національного законодавства  її положення є нормами прямої дії, крім цього вони мають пріоритет  відносно норм національного законодавства, що суперечать положенням Конвенції.

Говорячи про дію Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини в рамках національної правової системи не можна не відмітити  те, що значна положень Конвенції знайшла  відображення в Конституції України, розділ ІІ якої повністю присвячено правам, свободам та обов'язкам людини і  громадянина.

Необхідно зазначити, що Конвенція  в цілому не передбачає для держави  конкретного способу забезпечення у внутрішньому законодавстві ефективного  впровадження будь якого з положень Конвенції - наприклад, шляхом інкорпорації Конвенції в національне право  і не потребує засобу для оспорювання  на абстрактному рівні сумісності внутрішнього права з положеннями Конвенції  чи еквівалентними внутрішніми нормами.

Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини встановлює не лише найбільш вдалу у світі  систему норм міжнародного права  для захисту прав особи, але й  одну з найбільш розвинутих форм міжнародної  юридичної процедури. Безпосереднє використання положень Конвенції, а  також рішень Європейського суду з прав людини як її невід'ємної частини  в правозастосовчій практиці безсумнівно сприятиме розвитку захисту прав особи в України.

 

 

Висновки

 

В процесі написання курсової роботи були розглянуті такі проблеми:

1) дотримання  прав і свобод закріплених Європейською Конвенцією;

2) захисту основних прав  і свобод людини і громадянина закріплених Конвенцією;

3) забезпечення міжнародних  стандартів в Україні.

Таким чином, міжнародні стандарти  щодо основних прав, свобод людини і  громадянина є важливими і  мають значний вплив на внутрішнє  законодавство як України, так і  інших держав.

Міжнародні стандарти  щодо основних прав та свобод людини і  громадянина встановлені низкою нормативних актів, одним з найважливіших є Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.

Вона закріплює такі основні права та свободи людини і громадянина: принцип рівності всіх громадян незалежно від мови, статі, кольору шкіри, релігійних,політичних переконань та інших ознак; право на життя; право людини на повагу до її гідності; право на недоторканість житла; право на невтручання в особисте та сімейне життя; право на об'єднання; право на мирні збори та маніфестації; право на працю; право на відпочинок; право на охорону здоров'я та інші права.

Кожна держава повинна  забезпечувати механізм реалізації захисту прав та свобод своїх громадян. Це невід'ємна складова демократичної  держави.

Кожна особа має право  на захист, що закріплено Конституціями  багатьох держав, а також міжнародно – правовими актами.

Право на захист – це матеріальне  суб'єктивне право правоохоронного  характеру, що виникло в момент порушення  регулятивного суб'єктивного права  на стороні потерпілого. Право на захист означає можливість вдатися в необхідних випадках до примусової сили держави, тобто суб'єктом правоохоронного відношення мусить бути державний орган, без якого такий примус неможливий.

Таким чином, міжнародні стандарти  щодо основних прав, свобод людини і  громадянина являють собою сукупність норм права, які закріплені в міжнародно – правових актах. Положення Конституції держав про основні права і свободи людини та громадянина повинні відповідати міжнародним стандартам, оскільки захист цих прав забезпечує існування суверенної, демократичної і незалежної держави.

 

Список використаних джерел:

 

1. Загальна декларація  прав людини 1948 р. 

2. Міжнародний пакт про  громадянські та політичні права  1966 р. 

3. Міжнародний пакт про  економічні, соціальні та культурні  права 1966 р. 

4. Євопейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини з протоколами 1950 р.

5. Конституційне право  України: Конспект лекцій /За ред.  проф. Ю. М. Тодики. — X., 1997.

6. Кравченко В. В. Конституційне  право України. — К., 2002.

7. Тодика Ю.М., Журавський В.С.Конституційне право України. – К: Видавничий дім. – 2002 р.

8. Бородін І. Права та  свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації // Право України.  – 2001. - №12.

9. Климович О. Система  національних засобів захисту  прав людини. // Право України. - №1. – ст.2001. – ст.34.

10. Муса Аль-Сулайбі. Юридична природа міжнародних стандартів пра людини. // Право України. - №9. –2000. - ст.116.

11. Присяжнюк Т. Система Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини – унікальний інструмент захисту порушених прав. // Право України. - №6. – 12001. – ст.32.

¹ Див. Климович О. Система національних засобів захисту прав людини. // Право України. - №1. – ст.2001. – ст.34

² Муса Аль-Сулайбі. Юридична природа міжнародних стандартів прав людини. // Право України. - №9. –2000. - ст.116.

³ Тодика Ю.М., Журавський В.С. Конституційне право України. – К: Видавничий дім.– 2002 р.50-51 ст.

⁴ Климович О. Система національних засобів захисту прав людини. // Право України. - №1. – ст.2001. – ст.34.

⁵ Стрєльцова О. Становлення та розвиток принципу основних прав людини як джерела Європейського союзу. // Право України. - №11. – ст.2003. –ст.158.

⁶ Конституційне право України /За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К.,1999. 25ст.

⁷ Загальна декларація прав людини 1948 р.

⁸ . Міжнародний договір про громадянські та політичні права 1966 р.