Захист прав та свобод людини в Європейській конвенції

Відповідно до положень ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, тобто основоположним елементом системи захисту прав людини в Україні є судова система.

Судочинство в Україні  здійснюється Конституційним Судом  України та судами загальної юрисдикції. Але роль Конституційного Суду України  у захисті прав людини все ще залишається не з'ясованою до кінця. Відповідно до положень ст. 43 Закону України “ Про Конституційний Суд України ” від 16 жовтня 1996 р.,громадини мають право безпосередньо звертатись до Конституційного Суду України з питань тлумачення норм Конституції і законів України. Конституційний Суд не розглядає справи по суті і результатом розгляду звернення не може бути компенсація шкоди конкретному громадянинові.

Отже, Конституційний Суд України теж не може розглядатись як засіб захисту прав людини в розумінні Конвенції.

3.2 Забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні

Проблема співвідношення міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання виникає при зіткненні  двох галузей права — конституційного  й міжнародного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами національного  права, адже останні забезпечують дії  міжнародних стандартів прав людини в конституційному праві.

Гносеологічною основою  співвідношення норм міжнародного та конституційного права з цього  питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти переважають  над нормами національного законодавства  і мають бути інтегровані у  внутрішньодержавних правових системах.⁶

Згідно з Конституцією України, на території України діють  ратифіковані міжнародні договори. Але  щоб вони справді діяли, недостатньо  лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є  такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — видання  відповідного законодавчого акта, а  не посилання на міжнародні норми  права.

Звичайно,не можна не вказати  на позитивні сторони конституційного  закріплення відсилаючих норм. Така норма "прямо" зобов'язує державні органи використовувати міжнародні норми у сфері прав людини, при цьому значно спрощується процес уніфікації, процедура приведення у відповідність норм національного права до міжнародного.

Дія права, як відомо, полягає  у впливові на свідомість та волю людей, зрештою — в упорядкуванні  суспільних відносин шляхом визначення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків  учасників правовідносин. Реалізація права полягає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єктів  права (індивідуальних і колективних), в результаті чого складається низка  заборон, юридичних обов'язків та юридичних прав. Дія норм права  обмежена часовими, просторовими та предметно-суб'єктними  межами.

Реалізація норми права  — це завершальний етап правового  регулювання. Норми права реалізуються в межах, в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми  дії та механізми реалізації міжнародних  і внутрішньодержавних нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення  процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не може настати  реалізація акта. Проте дія може не перейти в ту чи іншу форму  реалізації норми права.

Реальне здійснення та захист основних прав людини конкретною особою забезпечується передусім юридичними механізмами, що діють у державі. Тобто правова національна система, припускає безпосередню дію належним чином ратифікованих норм міжнародних  договорів Поряд з національним законодавством, але пріоритет останнього полягає у тому, що саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту  прав людини.

Таким є сутність співвідношення норм національного права і міжнародних  стандартів про права людини.Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, з міжнародними документами про права людини.

Аналіз статей другого  розділу Конституції свідчить про  те, що майже всі статті цього  розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини,насамперед Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні  й культурні права, а також  Загальної декларації прав людини.

При цьому автори Конституції  сприйняли "ритм" міжнародних  документів про права людини, систему  й послідовність викладу цих  прав і свобод. Проте іноді вони відходили від такої послідовності. Це стосується ст. 51 Конституції, де йдеться  про права й обов'язки, що пов'язані  зі шлюбними відносинами. В Основному  Законі ця стаття розміщена серед  тих, де зафіксовані права, котрі  у вітчизняній і, нерідко, зарубіжній юридичній науці визначаються як соціально-економічні та соціально-культурні  права.

У міжнародному праві відображено  інший підхід до визначення прав, котрі  випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить  Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (ст. 23).

Деякі конституційні положення  про права людини порівняно з  відповідними положеннями міжнародних  документів сформульовані більш  актуально і юридично точно. Як-от ст. 38 Конституції, котру можна порівняти, зокрема, зі ст. 21 Загальної декларації.

У Конституції України  можна знайти положення, відсутні в  міжнародних документах про права  людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне  призначення. З іншого боку, міжнародні документи про права людини загального характеру (а саме вони складають  Міжнародну хартію прав людини) визначають саме загальні стандарти у відповідній  сфері. Тому їхні положення сформульовані,звичайно, у загальній формі, без юридичної  конкретики. І хоча у такий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних  норм об'єктивно вищий. У деяких випадках відсутність в міжнародних документах про права людини в міжнародних  документах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу думку,дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесене, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону. Такого права не знайти в текстах головних міжнародних документів. Водночас зауважимо,що, коментуючи наш офіційний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний характер сформульованого як імператив права особи на відшкодування завданого порушенням щойно зазначеного права шкоди. На думку таких експертів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшкодування може створити великі складнощі для різноманітної економічної діяльності.

У міжнародних документах сказано про право на свободу  думки, совісті і релігії(ст. 18 Загальної  декларації⁷, ст. 18Міжнародного пакту про громадянські і політичні права⁸,ст. 9 Європейської конвенції). В Основному Законі України ці права"розведені"; у ст. 34 йдеться про "право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань", що за змістом значно ширше згадуваної свободи думки, а в ст. 35 — про "право на свободу світогляду і віросповідання". Такий підхід відповідає усталеній конституційній традиції.

Ще одним прикладом  може слугувати положення міжнародних  документів про право на свободу  мирних зборів і асоціацій (ст. 20 Загальної  декларації, ст. 11 Європейської конвенції). Таке поєднання можна вважати певним чином виправданим,адже згадані свободи — мирних зборів і асоціацій — звичайно, тісно пов'язані в реальному державно-політичному житті. У Конституції України вони зафіксовані відповідно у ст 36 і 39, що також є традиційним з позицій конституційного права. Роз'єднання відповідних прав у Конституції дає змогу більш детально їх регламентувати.

Найзагальнішою юридичною  гарантією прав і свобод є право  на судовий захист: у ст. 55 Конституції України записано, що "права і свободи людини і громадянина захищаються судом". Про право на судовий захист йдеться, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесені так звані процесуальні гарантії. В науці конституційного права їх іноді визначають як права людини в досудовому і судовому процесах. Серед міжнародних документів найдетальнішим щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини і основні свободи з протоколами до неї. Серед конституційних приписів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Основного Закону, де йдеться про особисту недоторканість. Ці положення сформульовані в дусі знайомої світовому конституціоналізмові ще XVII ст. демократичної процедури "хабеас корпус

3.3 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод як джерело права у правовій системі України

Проблеми захисту прав і свобод людини існують вже не одне десятиліття. Разом з демографічними, екологічними, енергетичними та іншими цю категорію  проблем цивілізоване людство поставило у розряд глобальних, потребуючих першочергового розв’язання. Намагання не лише продекларувати права і свободи людини, але й забезпечити їх виконання, ця справа благородна і вимагає відповідного до себе ставлення.

Україна, поставши 1991 року на шляху  демократії, цілеспрямовано прямує до досягнення міжнародних рівнів у  сфері захисту прав і свобод людини. Вже 12 вересня 1991 року Законом “Про правонаступництво” Україна гарантувала “забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини”. 1996 року, “дбаючи про забезпечення прав і свобод людини…” (Преамбула), Верховна Рада України прийняла Конституцію України, яка визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Українській державі. Правам і свободам в Конституції присвячений Другий розділ, статті якого складають чверть від кількості статей всієї Конституції і майже відтворюють у національному законодавстві Загальну Декларацію прав людини, що є красномовним свідоцтвом того, яке значення віддає Україна правам і свободам.

Міжнародно-правовим нормам в українській  правовій системі віддається перевага перед національними (ст. 9 Конституції  України). Це обумовлює існування  наднаціональної системи захисту  прав і свобод людини, однією з підсистем  якої є дієвий правозахисний механізм передбачений Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод. Ця Конвенція – чи не єдиний міжнародний документ, що не тільки закріплює права людини, а й створює систему їх захисту. Тому її цінність є не стільки у фіксації прав та свобод, скільки у створенні механізму їх імплементації, сутність якого полягає у виникненні на європейському просторі особливого органу – Європейського Суду з прав людини.

Крім того, Європейська Конвенція  з прав людини є не тільки міжнародно-правовим інструментом в галузі прав людини, що має на меті захист широкого спектра  громадянських і політичних прав особи, разом з тим вона є договором, юридично обов’язковим для Високих  Договірних Сторін, який встановлює систему  контролю за здійсненням прав людини в межах країни-члена Ради Європи, якою є й Україна.

Україна є державою європейської орієнтації, тому її вступ до Євросоюзу –  стратегічна мета зовнішньої політики. Тут же слід зазначити, що вступу всіх нинішніх країн-членів Євросоюзу передувало їх членство у Раді Європи, а останньому – ратифікація Конвенції про  захист прав людини і основних свобод.

Отже, Україна здійснила перший крок у справі європейської інтеграції, інтеграції у сфері захисту прав людини зокрема. Головним наслідком є обов’язок внести у національне законодавство необхідні зміни, що випливають з прецедентного права, яке створюється рішеннями Європейського Суду з прав людини. Робота над цією проблемою триває досі і найпоказовішим прикладом цьому є законодавче вирішення так званої “ проблеми смертної кари ”.

Немає сумнівів у тому, що Конвенція  не здатна одразу ж підняти Українську державу на європейський рівень захисту  прав. Однак, Конвенція, на мою думку, сприяє належному захистові прав навіть самим своїм існуванням, точніше  своїм поширенням на терени нашої  держави.

Як вже зазначалося вище, Конвенція, як і будь-який інший договір, зумовила появу деяких зобов’язань України  перед європейською спільнотою. Органи державної влади України мають  забезпечити умови, за яких дотримувалися  б права і свободи людини, проголошені  Конвенцією, і в разі їх порушення  гарантували ефективний захист цих  прав. На здійснення цього завдання спрямовані судово-правова, адміністративна  реформи, запровадження служби Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо.

Ратифікувавши Конвенцію, Україна  визнала право кожного свого  мешканця (своїх громадян та негромадян, що перебувають на її території) звернутися з позовом до Європейського Суду з прав людини, коли вичерпано всі  внутрішні можливості. Заперечуючи  законність національних судових рішень, Європейський суд змушує переглянути чинне законодавство та практику його застосування. Сказане дає нам підстави вважати правозахисну систему, створену Конвенцією, наднаціональною.

Низький рівень правосвідомості населення  стоїть на заваді багатьом демократичним  процесам в державі. Тому пропаганда ідей Конвенції, ознайомлення широкої  громадськості з її положеннями, інформування громадян про стан справ  із захистом прав людини в Україні  – мета, досягненням якої буде утвердження в Україні європейських стандартів в галузі прав людини.