Захист прав та свобод людини в Європейській конвенції

План:

 

1. Вступ

 

2. Розділ1:Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод:

1.1 Прийняття Європейської Конвенції, та її мета.

1.2 Система Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

 

3. Розділ 2: Право на ефективний засіб захисту прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

 

4. Розділ 3: Значення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод для України:

3.1 Система національних засобів захисту прав людини (в контексті положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини)

3.2 Забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні

3.3 Конвенція про захист прав  людини і основоположних свобод  як джерело права у правовій  системі України

 

5. Висновки

 

 

 

Вступ

Основні права людини –  один з головних правових інститутів сучасного демократичного суспільства. Його норми встановлюють найбільш суттєві, вихідні засади, які визначають положення  особистості в суспільстві та державі, принципи їх взаємовідносин. У нинішній Європі інститут основних прав і свобод людини існує тільки на національному, але й на наднаціональному рівні, тобто в рамках Європейського  Союзу в цілому. Він являє собою  сукупність норм права Європейського  Союзу, які закріплюють найбільш важливі, спільні для всього Союзу  стандарти в сфері захисту  основних прав і свобод людини, а  також принципи взаємовідносин особистості  з органами публічної влади на всіх рівнях.

Питання прав і свобод людини та громадянина на сьогодні є найважливішою  проблемою внутрішньої і зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан прав у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь – якої держави і суспільства  в цілому.

Міжнародні стандарти  щодо основних прав і свобод людини і громадянина регулюється низкою міжнародно– правових актів, які визначають політичні, природні, культурні,соціальні права.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) сьогодні на повних підставах  оцінюється як одне з найбільших досягнень  Ради Європи. Вона являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно–правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб.

У результаті глибинних демократичних  перетворень, що відбулися на Європейському  континенті на тлі Другої світової війни, у 1949 році була заснована Рада Європи - міжнародна регіональна організація  європейських держав, які проголосили  своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища.

Від самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним з наріжних каменів  цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки  дії Конвенції. Вона була підписана 4 листопада 1950 року десятьма європейськими  державами в Римі. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно–правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.

 

Розділ1:Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод

1. Прийняття Європейської Конвенції та її мета.

 

Істотною відмінністю  міжнародних правових документів у  галузі прав людини від інших міжнародних  угод є те, що зобов'язання, що накладаються на держави, регулюють відносини  не стільки з іншими державами, скільки  мають своєю метою захистити  права і свободи громадян саме цієї держави. Однак, у багатьох країнах  справи з розвитком конституційного  права, а головне з його виконанням знаходяться не в найкращому стані. Здавалося б, що говорити про рабство  в ХХ-у столітті, але в східному султанаті Оман рабство було скасовано лише в 1962 році.

Щоб мати уявлення про обсяги міжнародної діяльності, пов‘язаної із захистом прав людини, досить зазначити, що основними актами, які регулюють  цивільні і політичні права на міжнародному рівні, є Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Пакт про цивільні і політичні права від 19 грудня 1966 року, Конвенція про попередження злочину геноциду і покаранні за нього від 9 грудня 1948 року, Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього від 30 листопада 1973 року, Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання від 10 грудня 1984 року і європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод від 4 листопада 1950 року .¹

Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод встановлює не лише найбільш вдалу у світі систему  норм міжнародного права для захисту  прав людини, але й одну з найбільш розвинутих форм міжнародної юридичної  процедури. Для більшості людей Рада Європи асоціюється з правами людини. Натхненні положеннями Всезагальної декларації, Рада Європи прийняла Конвенцію про захист прав людини і основних свобод, - така її повна назва. Цей документ був відкритий для підписання в 1950 році. Три основні риси надають Конвенції особливого значення:

 

• права і свободи кожної людини гарантовані державами-учасниками, або, як вони іменуються на міжнародно-правовій мові, "Домовленими сторонами";
• вперше в рамках міжнародного договору про захист прав людини був створений конкретний механізм їх захисту;
• парламенти і судові органи получили тверду основу в області прав людини для прийняття і толкування законів.

В недалекі роки остання  риса здобула особливе значення зі вступом в Раду Європи нових демократичних  держав Центральної і Східної  Європи.

Для європейців, які прагнули до політичної єдності, права людини стали важливим пріоритетом. У травні 1948 року представники багатьох організацій, що прагнули європейської інтеграції, зустрілися в Гаазі на Конференції  міжнародного комітету рухів за європейську  єдність. 5 травня 1949 року було підписано  Акт, згідно якого десять держав у  Лондоні утворили Раду Європи. Були великі сподівання на те, що одним із початкових завдань Ради стане розробка і запровадження конвенції з прав людини для Європи.

Так 12 липня 1949 року було підготовлено проект Європейської конвенції з  прав людини і проект Статуту Європейського  Суду та подано їх до утвореного Комітету міністрів Ради. У серпні того ж року на Асамблеї було висунуто пропозицію, у якій пропонувалося створити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини з метою забезпечення даної конвенції.

Після цього звернення  Комітет з правових питань постановив, що "хоча кожна держава має  право встановлювати норми для  захисту прав людини в межах своєї  території, метою колективної гарантії повинно бути забезпечення того, щоб  такі норми та їх застосування відповідали  загальним принципам права, визнаним цивілізованими державами (ст. 38 Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя). У ситуації, коли основні права вже було погоджено, але обговорення ролі Суду і права на індивідуальне звернення до суду все ще вирували, у серпні 1950 року Комітет міністрів вирішив зробити факультативними як юрисдикцію Суду, так і право на індивідуальне звернення. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод набула чинності 3 вересня 1953 року.

Як  просто європейський біль про права  Конвенція, у тому вигляді, як її розроблено і прийнято, передбачає мало чого виняткового  на міжнародній арені. Серцевиною є  її дві факультативні статті, які  забезпечують вирішальні складові механізму  правозастосування системи: стаття 25, яка дає як окремим особам, так і державам право на звернення до Європейської комісії з прав людини, і стаття 46, яка уповноважує Європейський Суд з прав людини провадити слухання і розгляд справ, про які доповіла Комісія. За станом на березень 1995 року всі 30 держав - членів Ради Європи, які є учасниками Конвенції, прийняли як статтю 25 про право на індивідуальне звернення, так і статтю 46 про юрисдикцію Суду.²

 

1.2 Система Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини

Багато авторів поділяють  права людини на три покоління: 1-е  покоління — громадянські і політичні  права, проголошені буржуазними  революціями; 2-е —соціально-економічні, в основу яких покладені соціалістичні вчення; 3-є — права колективні або солідаристичні, проголошені головним чином країнами третього світу.

Така класифікація не може прийматися як остаточна з причин динамічного розвитку правового  інституту прав і свобод людини та зростання ролі судової практики у застосуванні норм міжнародного права, зокрема норм зазначеного інституту. Потреба визначити початкові напрями у становленні інституту прав і свобод людини виникла досить давно, ще в епоху буржуазних революцій, коли в Англії,Франції та США були прийняті перші декларації прав людини, де були визначені виключно громадянські і політичні права.

Коли економічний базис  в буржуазних суспільствах досяг  певних, досить високих темпів розвитку, дістали свого розвитку соціально-економічні права. Для цього періоду характерна боротьба з утисками, яких зазнавали  люди, котрі брали участь у капіталістичному способі виробництва.

Третя група прав стала  розвиватися у державах, які виникали в результаті антиколоніальної боротьби країн Азії, Африки і Латинської Америки. Проголошення права на самовизначення, наприклад, виникало як суть цього процесу. Серед цієї групи прав також можна  виділити право 
на мир, безпечне довкілля, свободу пересування, свободу совісті та ін. Поява такої групи прав було зумовлено насамперед результатом економічної залежності країн-колоній від держав, які проводили таку політику.

На даний час можна говорити також про появу прав, які б забезпечили гарантії реалізації вже загальновизнаних на міжнародній арені і закріплених не тільки у відповідних міжнародно-правових документах, а і у національному законодавстві прав та свобод людини.

Якщо права, які належать до перших двох поколінь, — це права  і свободи, що належать кожному індивіду як такому, то права третього покоління  можна назвати правами людини і народів. Існує також думка, що права третього покоління мають  декларативний характер і потребують подальшого уточнення. Право на самовизначення є одним із загальновизнаних принципів міжнародного права. Це окреме положення в третій генерації прав, яке на сьогоднішній час є достатньо розвинутим на відміну від інших прав цієї генерації. Цей принцип зафіксований у багатьох міжнародно-правових договорах (ст. 1 Пакт про громадянські і політичні права 1948 р. і Пакту про економічні, соціальні та культурні права 1566 р.).

Отже,можна зробити висновок, що більшість прав і свобод людини є загальновизнаними.Міжнародна правотворчість (мається на увазі правотворчість міжнародних організацій) сприяє подальшому розвитку цих прав. Розвиток інституту прав і свобод людини залежить насамперед від діяльності міжнародних організацій і внутрішньодержавної практики в цій галузі.Існує проблема забезпечення єдності поглядів держав на права і свободи людини.

Наука міжнародного права  розробила спеціальний термін: міжнародні стандарти в галузі прав людини —  і тепер під цим терміном розуміють  сукупність існуючих норм у галузі прав людини, які розроблені за участю держав у міжнародному співіснуванні  і містяться у відповідних  міжнародно-правових документах або  звичаях. Ці норми можна зустріти у багатьох міжнародних документах, резолюціях, конвенціях тощо.³

Механізм формування сучасного  міжнародного права пройшов свій шлях від звичаю, що сформувався  у відносинах між державами, до кодифікації  цих відносин і їхнього нормативного закріплення. Механізм цей достатньо  складний і, звичайно, тут також може йти мова про зворотний процес, тобто коли норми двосторонньої  угоди між державами стають фундаментом  для міжнародного звичаю і у подальшому йому надається правова природа. Цей механізм формування норм міжнародного права стосується таких його галузей, як морське право, дипломатичне і консульське право, право договору та ін.

За допомогою іншого механізму  утворюються норми з прав людини, яким не може передувати звичай. Майже  усі норми у галузі прав людини почали з'являтися як писане право, яке  утворюється в рамках міжнародних  організацій і тільки пізніше  договірні норми стають звичаєвими.

Цілий ряд положень став загальновизнаними звичаєвими нормами. І це означає, що навіть коли держава  не є учасником певного договору з прав людини, вона повинна підкорятися  звичаєвим нормам в цій галузі, які вже виникли і є загальновизнаними. З цього приводу можна сказати, що такі універсальні положення є  світовим надбанням і не можуть не застосовуватись державою. Наприклад, беззаперечним є те, що особу не може бути піддано арешту за цивільно-правові зобов'язання. Не визнається майже усіма державами, хоча міжнародна звичаєва норма, як відомо, складається з певної практики поведінки і її визнання є юридично обов'язковим. Визнання норми юридично обов'язковою здійсняється насамперед у законодавчому процесі. Але якщо йдеться про ратифікацію вищим законодавчим органом країни будь-якого документа міжнародно-правового характеру в галузі прав людини, то подальший розвиток цей документ дістає при своєму застосуванні в судовій практиці. Складається певна судова практика, і з цього приводу можна говорити про виникнення звичаєвої норми, якщо така практика є однаковою у ряді держав. Але і при сучасному розвитку міжнародного права не можна вважати, що більшість норм у галузі прав людини набули статусу звичаєвих.

Конвенція відкрита тільки для держав — членів Ради Європи. Вона захищає тільки громадянські і політичні, а не соціально-економічні права. Що ж до соціально-економічних прав,то в рамках Ради Європи 1961 р. була прийнята Європейська соціальна хартія, яка набрала чинності 1965 р. На відміну від Європейської Конвенції, яка передбачає систему індивідуальних скарг, які подаються до Європейського Суду з прав людини. Хартія передбачає для своєї імплементації тільки систему доповідей держав-учасників, які розглядаються спеціально створеним для нього Комітетом експертів.