Загроза демократичного розвитку на межі тисячоліть

Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки, Всесвітній союзу нацистів — знаходиться у США.

4. Відторгнення демократії при анархізмі та монархії.

Критиками політичних доктрин лібералізму окрім соціалістів і комуністів були й представники політичних концепцій анархізму, з-поміж яких найпомітнішими є постаті М. Штірнера, П. Прудона, М. Бакуніна і Ж. Сореля.

П'єр Жозеф Прудон (1809-1865), депутат Національних зборів Франції, заперечував будь-яку державність як основне суспільне зло, не схвалював ідею класової боротьби, а найважливішою умовою свободи особи вважав дрібну власність. П. Прудон заперечував комуністичне і капіталістичне суспільство, обстоюючи "третю форму суспільства" як синтез спільності й власності. Цей ідеальний стан він і називав анархією.

Російський теоретик анархізму Михайло Бакунін (1814-1876) закликав до повного знищення держави, церкви та приватної власності, встановлення "колективної й невидимої диктатури", створення комітетів громадського порятунку. Основні положення його концепції викладено в творі "Державність і анархія" (1873). Намагався втілити свої ідеї в життя, беручи участь у кількох збройних повстаннях, а на схилі віку переконався в утопічності своїх ідей.

Французький анархіст Жорж Сорель (1847-1922), захопившись марксизмом, поступово перейшов до його критики. Він заперечував демократію, парламентаризм, соціалізм — усе, що мало відбиток державності, вважав, що після смерті К. Маркса і Ф. Енгельса та утвердження ліберальної демократії марксизм перебуває в кризовому стані, а наступники К. Маркса та Ф. Енгельса спотворили їхнє вчення. Головним методом революційної боротьби вважав насильство, засобом перманентної мобілізації мас — загальний страйк, чинником об'єднання їх — революційні міфи, ентузіазм, нову революційну мораль. В історію Ж. Сорель увійшов як засновник доктрини анархо-синдикалізму.

Основними принциповими і невиліковними недоліками анархізму є такі:

– розмитість уявлень майбутнього суспільства, до якого закликають

анархісти;

– невміння організовувати свої дії та управляти ними відповідно до умов,

що динамічно змінюються;

– наявність гострих суперечностей усередині анархічних течій, що знекровлює їх і робить нереальним досягнення їхніх політичних цілей. Наостанку зазначимо, що анархізм є сукупністю доволі різнобарвних політичних течій, настроїв та орієнтацій, які суттєво впливають на політичні процеси, особливо в переломні моменти історії. Анархічні течії та пов'язана з ними практика ґрунтуються на культі індивідуалістичного бунтарства.

Проте соціальна й політична нерівність, бюрократизм, обмеження соціальної поведінки постійно створюють ґрунт для бажання перерозподілу майна та туги за індивідуальною свободою.

Монархія як форма правління характеризується тим, що влада глави держави (монарха) не вважається похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх править за власним правом спорідненості чи спадщини, юридично безстроково і не несе відповідальності. Biн передає у спадок не тільки свій пост, а й особливий титул (короля, імператора, царя, султана тощо) і формально вважається осередком усієї державної влади країни. Прерогатива монарха пронизує всю державно-правову систему. Усе державне управління країни здійснюється від імені монарха.

Монархії є пережитками феодальної системи, але, незважаючи на це, вони зберігаються в багатьох державах.

За абсолютної монархії (самодержавство, абсолютизм, необмежена монархія) вся повнота верховної влади зосереджується в руках монарха. Він одноособово видає закони, призначає і звільняє міністрів і т. ін. Для абсолютної монархії характерною є відсутність конституційних актів, які обмежують повноваження монарха, будь-яких представницьких органів. На цей час абсолютна монархія зустрічається дуже рідко (існує у Саудівській Аравії та в Омані). Таким чином, очевидно, що в обох країнах у руках монархів зосереджена вся повнота законодавчої і виконавчої влади, а у короля Саудівської Аравії – і вища релігійна влада. Отже, форму правління Оману слід характеризувати як абсолютну монархію, а форму правління Саудівської Аравії - як абсолютну теократичну монархію.

Для конституційної монархії властивим є те, що повноваження монарха як глави держави обмежені конституційними нормами. Залежно від ступеня такого обмеження розрізняють дуалістичну і парламентарну монархії.

Дуалістична монархія характеризується подвійністю (дуалізм) влади наслідного монарха і виборного представницького органу-парламенту. За такою формою правління монарх юридично і фактично не залежить від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність тільки перед ним.

Парламентарна монархія вперше виникла в Англії після реставрації королівської династії Стюартів наприкінці XVII ст. Основним положенням є поділ на законодавчу і виконавчу влади.

Монарх як глава держави, на відміну від президента, не несе відповідальності за свої дії. Усунути його з посади практично неможливо, однак історична практика знає випадки «добровільного» зречення престолу.

На утримання монарха і його двору, а також наступника пре­столу парламенти виділяють кошти за цивільним листом на весь час царювання. Крім того, вони визначають замки та інші володіння і власність, яка передається у власність монархові. Утримання «символу нації» коштує англійським платникам податків 170 тис. фунтів стерлінгів щоденно.

5. Демократія і політичні партії.

Основною метою демократії є необхідність зробити узаконеною нормою мирну боротьбу між елітарними угрупованнями, яка даватиме громадянам можливість вибору з кількох альтернативних програм, навіть якщо при цьому вони розкривають слабкі сторони та прорахунки один одного. Таким чином, головна умова існування стабільної демократії — це наявність сильних партій усередині громадянського суспільства. Тоталітарні режими завжди послідовно і систематично намагалися позбавитися груп, які виступали посередником між особою та державою. Це зменшило можливість появи організованої опозиції, знизило ефективність будь-яких угруповань загалом. Країни на пострадянському просторі намагаються подолати наслідки придушення громадянського суспільства, які перешкоджають консолідації демократії та розвитку економічного підприємництва. Більшість молодих демократій за межами колишнього комуністичного блоку, такі як Іспанія та Чилі, не пройшли через тоталітарний режим і тому зберегли деякі з плюралістичних інститутів громадянського суспільства навіть у період автократичного правління. Політичні партії слід розглядати як посередницькі організації між громадянами та державою. Вирішальною умовою існування стабільної демократії є наявність головних політичних партій з великими і справді постійними базами підтримки в середовищі виборців. Ця підтримка повинна бути настільки сильна, навіть деякою мірою некритична, щоб жодні політичні прорахунки та скандали не змогли її послабити.

Порядок виборів та зміни органів управління також є важливими факторами, які впливають на перспективи демократичної стабільності. Процедура виборів, що надає виборцям ефективний механізм для усунення від влади обраної особи, забезпечує більшу стабільність та законність, ніжу системі, де правила виборів чи загальний баланс політичних сил роблять таку заміну важкоздійснюваною. Виборці знають: якщо вони будуть незадоволені правлячою партією, завжди зможуть замінити її опозиційною.

Політичні партії виявилися інститутом, який легко сприймає нові віяння в політиці, використовує сприятливі можливості демократії кінця сторіччя, ініціює і представляє політичні нововведення. Можна сказати: як ринкова модель економіки (з неминучими модифікаціями і відновленням), так і партійна модель демократії, заснована на плюралізмі політичних сил у конкретній боротьбі за державну владу, є більш фундаментальними цінностями сучасного світу, ніж уявлялося раніше. Партія як політична організація повинна розглядатися в системі відносин "громадянське суспільство — партія — держава". Це відповідало тій реальності, коли партія становила єдиний інститут, що не протиставляв себе ні державі, ні громадянському суспільству. При формах зв'язків, які змінилися з часом, партія все-таки залишається найзначнішим механізмом, що забезпечує чутливість держави до суспільних інтересів. Сучасна демократія залишається партійною демократією при всій множині її ідеальних типів та реальних моделей. Звичайно, йдеться про демократію за державної форми організації суспільства. Але поряд із партійною демократією є й інші форми демократії. У цьому разі партійна демократія є політичним різновидом демократії, пов'язаним із ліберальним уявленням про владу і механізми її формування.

Криза репрезентативної демократії характеризується такими основними рисами:

1. Низьке включення громадян у політичний процес. Вони голосують на виборах випадково, крім того, мають незначний прямий контакт із політиками.

2. Обмежений вибір для виборців, яким пропонується вибирати між всеохоплюючими політичними програмами, часто незрозумілими і плутаними, які потім, після приходу партії до влади, не здійснюються. Як споживачі ми маємо широкі можливості і різноманітний продуктивний ринок. Як виборці потерпаємо від того, що політику вибирають політичні партії, які підтверджують свою монополію на політичному ринку.

3. Слабкий результат. Політична система в загальному вигляді неефективна. Навіть коли політики дають обіцянки, вони рідко їх виконують.[6]

6. Тероризм – загроза демократичного розвитку Нового часу.

Значно підриває демократичні принципи розвиток тероризму, державного та міжнародного як наслідок активного розшарування населення, його ідеологічного розмежування і оформлення політичних рухів.

Терори́зм (від лат. terror — жах) — суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не повинних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей. Тероризм як соціальне явище обумовлений соціальними, політичними й економічними чинниками і характеризується об'єднанням агресивно налаштованих прошарків організованої злочинності з розподілом на ієрархічні рівні і виділенням лідерів, що не беруть участі у вчиненні актів тероризму, але здійснюють ідеологічні, управлінські й організаційно-розпорядчі функції.

Тероризм характеризується сукупністю складних, широкомасштабних кримінальних видів діяльності, що вчинюються організаціями, групами, особами привселюдно із застосуванням чи погрозою застосування насильства, з метою прийняття державою, міжнародною організацією, фізичною чи юридичною особою будь-якого рішення або утримання від нього, спрямовані на дезорганізацію суспільства, залякування більш широкої групи осіб, ніж безпосередні жертви терористичного акту, створення умов для унеможливлення протидії з боку громадськості з метою захисту від соціального контролю, у тому числі за допомогою корумпованих зв'язків, зневага будь-якими законами і правилами людського співіснування, нівелювання життя окремої людини, запропонування єдино можливого засобу для розв'язання існуючих проблем, для кращого маніпулювання і досягнення повного контролю над суспільством.

Терористичні акти — вбивства, поранення, викрадення, погрози та деякі інші акти насильства, які готуються організаціями й здійснюються окремими особами стосовно державних або громадських діячів, супроводжують розвиток сучасного суспільства. Історія знає чимало таких злочинів: вбивство Авраама Лінкольна та Джона Кеннеді — 16-го та 35-го президентів США, а також прем'єр-міністра Індії Раджива Ганді, прем'єр-міністра Ізраїля Іцхака Рабіна та інших.

Тероризм як світове явище постав наприкінці 19 століття. Зокрема в Російській імперії 1881 року після численних спроб замахів народовольці вбили імператора Олександра ІІ. 1894 року італійський анархіст вбив французького президента Саді Карно. 1897 року анархісти смертельно поранили імператрицю Єлизавету Австрійську та вбили іспанського прем'єр-міністра Антоніо Кановаса. 1900 року жертвою терориста став король Італії Умберто I, а 1901 вбитий президент США Вільям Маккінлі. В Росії в період 1902—1907 років есерівськими та іншими терористами було здійснено близько 5,5 тисяч терористичних актів (вбивства міністрів, депутатів Державної Думи, жандармів, працівників поліції та прокуратури). Поступово тероризм став головною проблемою міжнародної політики.

Усі зазначені акти тероризму, незалежно від мотивів їхнього здійснення, були внутрішньодержавними злочинами і були підсудні відповідно до законодавства тієї країни, в межах якої вони відбулися. На сьогодні значно зріс та розширив свої межі тероризм міжнародного характеру, тобто такий, що зачіпає інтереси двох або більше держав, порушує міжнародний правопорядок.

Сучасний тероризм має наступні різновиди:

                    національно-визвольний тероризм, який деколи називають тероризмом національних меншин. Головна вимога — відділення від держави, що їх поневолює, або повноцінної національної автономії для усунення дискримінації і гноблення. Наявність такого тероризму яскраве свідчення того, що проблеми поневолених націй та національних меншин, а також регіоналізації під час модернізації державного ладу в другій половині XX століття залагоджені не були, а в ряді випадків навпаки загострилися та проявилися з ще більшою агресивністю, особливо тоді, коли до національного фактора приєднався релігійний (конфлікти: католики — протестанти, мусульмани — християни, юдаїсти);

                    тероризм, пов'язаний з національно-релігійно-визвольними рухами антиімперіалістично-антиколоніального характеру у Третьому світі . У зв'язку з невирішенням основних конфліктних проблем (Палестина) та глобалізацією імперіалізму, такі рухи також стають глобальними за місцем дій, але в жодному випадку не перетворюються в «міжнародних терористів». До цієї форми тероризму відноситься Осама бен Ладен та його терористична організація Аль-Каїда («Провід»);