Внешняя политика СССР 80-90 годах

     Існував ряд проблем, які стояли на шляху  нормалізації радянсько-китайських відносин: наявність радянських військ в Афганістані  й Камбоджиї, скорочення військової присутності на радянсько-китайській границі й у Монголії. Вже відразу після приходу до влади новий Генеральний секретар КПРС, М. С. Горбачова, заявив про те, що СРСР “цілеспрямовано й наполегливо буде зміцнювати взаємозв'язку й розвивати співробітництво з іншими соціалістичними країнами, у тому числі й з Китайською Народною Республікою”¹². Після ХХVII з'їзду на закритій нараді відповідальних працівників МЗС СРСР, що проводилося в травні 1986 р., Горбачов заявив, що “добросусідські відносини із КНР для нас не менш важливі, чим зі США й ін. країнами. Китай - ядерна держава, що швидко розвивається зараз. Від радянсько-китайських відносин усе більше залежить зовнішньополітична обстановка”.

     Позиція СРСР по радянсько-китайським відносинам розвивалася й уже у своєму виступі у Владивостоці (28 липня 1986 р.) Горбачов повідомив, що в цей час із керівництвом МНР розглядається питання про “висновок значної частини радянських військ з Монголії”. Горбачов так підсумував радянську позицію у відношенні КНР у своєму владивостоцькому виступі: “Радянський Союз готовий у будь-який час , на будь-якому рівні самим серйозним образом  обговорити  з Китаєм питання про додаткові заходи по створенню обстановки добросусідства”. Але тоді ще були війська в Афганістані, була не вирішена кампучіска проблема, які, безсумнівно, стримували китайську сторону піти на повне врегулювання відносин з Радянським Союзом, хоча вже тоді  почали проходити консультації на рівні заступників міністрів закордонних справ, тобто як говориться “процес пішов”.

     До  оголошення нових пропозицій радянської сторони в Красноярську у вересні 1988 р., відбулося помітне зрушення на шляху дозволу кампучійської проблеми. Конфлікт у Кампучії перешкоджав стабільності в Індокитаї й створював серйозні перешкоди в радянсько-китайських відносинах. До середини 80-х рр. у Кампучі зберігалася складна, конфліктна ситуація. Тривало політичне й військове протиборство між урядом Кампучії на чолі з Хенг Самрином, підтримуваним В'єтнамом, червоними кхмерами, що проводили прокитайську лінію, і угрупованням Сон Сану, якому допомагали західні держави. Чималу роль грав і колишній глава Кампучійської держави Нородом Сианук, що підтримував відносини з Заходом і з китайцями. Радянський Союз не був безпосередньо утягнений у кампучійський конфлікт, але все-таки  з урахуванням його позицій в Індокитаєві, зв'язків з В'єтнамом не міг не почувати своєї відповідальності за його дозвіл.

     Немаловажне значення мала для Союзу й економічна сторона справи, тому що в'єтнамці, посилаючись  на ситуацію в Кампучії, систематично зверталися із проханнями все нових і нових поставок озброєнь і військового майна для своєї армії. От чому в рамках нової східної політики й нового політичного мислення горбачовське керівництво взяло курс на досягнення політичного урегулювання кампучійського конфлікту. Ця позиція знайшла своє відбиття  у Владивостоцькій декларації 1986 р.

     Досвід  показав, що військовими методами кампучійську проблему не вирішити, а просто вивід  в'єтнамських військ із цієї країни означив  би знову ввергнути країну в руки Піл Поту. Треба було шукати можливості компромісу. Радянська сторона вважала, що врегулювання ситуації в Кампучії можливо лише через зміну в загальному контексті політичного клімату в Південно-Східній Азії, поліпшення китайсько-в'єтнамських відносин, а в більше широкому плані і китайсько-радянських, і радянсько-американських відносин. Однак китайці надавали першочергового значення спочатку дозволу кампучійського вузла, а потім вже вважали за доцільне йти на  нормалізацію китайсько-радянських відносин. Радянський Союз же уважав, що першочергове завдання  це становлення добросусідських відносин з Китаєм, а потім уже всім разом вирішувати конфлікт у Кампучії.

     Активний  пошук шляхів урегулювання кампучійської  проблеми почався в 1986-1987 р. Робота в  цьому напрямку велася й у МЗС, і в міжнародних відділах ЦК у тісному контакті між Шеварнадзе, Добриніним і Медведєвим. Кампучійська проблема стала невіддільна від в'єтнамської й китайської проблематики. Для початку необхідно було, щоб в'єтнамці усвідомили всю важливість політичного врегулювання кампучійської проблеми.

     Рух в розумінні цього питання  з'являється у в'єтнамських керівників після VI з'їзду Комуністичної партії В'єтнаму, що відбулося в грудні 1986 р. І це знайшло своє відбиття на зустрічі Генерального секретаря Компартії  В'єтнаму Нгуен Ван Лина з Горбачовим у травні 1987 р. А незабаром відбулася зустріч Горбачова й з головою Народно-демократичної партії Кампучії Хенг Самрином. Відповідно до інформації, що надходила тоді із Пномпеня, не залишалося сумнівів у тім, що кампучійська влада дуже слабка. Усе перебувало під контролем в'єтнамців. Горбачов на зустрічі з кампучійським лідером підкреслив важливість зміцнення народної влади в країні, щоб вона могла самостійно й ефективно управляти країною й наполегливо проводити політикові примирення. Правда, якої-небудь реакції на цю мову Хенг Самрин не виявив. І взагалі треба сказати, що в радянських лідерів створилося враження про главу НДПК, як про слабкого політичного лідера. Приблизно в той же час почалися регулярні зустрічі Шеварнадзе й Медведєва з головою уряду Кампучії Хун Сіном. Він виявився більше здоровим політиком і стояв на позиції, що кампучійську проблему можна вирішити тільки політичним шляхом відповідно до принципів, проголошеними у Владивостоці. Крім цього Хун Сен готовий був сісти за стіл переговорів із представниками всіх політичних сил у країні.

     20 липня 1988 р. відбулася ще одна  зустріч Горбачова із Нгуен  Ван Лином. В'єтнамець проінформував  радянського лідера про рішення,  прийнятому в'єтнамським керівництвом, поступово вивести війська з Кампучії до кінця 1989 початку 1990 р. Таким чином, завдяки зусиллям в'єтнамців, кампучійцев, при активній підтримці СРСР обстановка на Індокитайському півострові й у всій Південно-Східній Азії почала, хоч повільно, але помітно мінятися. Наприкінці липня 1988 р. у Багоре відбулася коктельна зустріч чотирьох кампучійських сторін за участю представників В'єтнаму, Лаосу й країн АСЕАН. Уперше за стіл переговорів сіли всі конфронтуючі один одному кхмерскі сторони й держави Південно-Східної Азії. Ця зустріч ще більше просунула процес, що почався, урегулювання ситуації в Кампучії й зробила рух у відносинах СРСР із КНР.

     Отже, повертаючись до Красноярського виступу  Горбачова, можна сказати, що він  виявився ще одним доказом поглиблення  й розвитку нового політичного мислення Радянського Союзу. Мирним ініціативам СРСР в АТР і рішення проблем, що стояли на шляху встановлення добросусідських відносин між Радянським Союзом і Китаєм створили всі необхідні передумови для нормалізації радянсько-китайських відносин. У ході переговорів, що відбулися в початку грудня 1988 р., між міністром закордонних справ СРСР Э.А. Шеварнадзе й міністром закордонних справ КНР Цянь Цинченем була досягнута принципова домовленість про те, що в першій половині 1989 р. відбудеться зустріч на вищому рівні. Це означало, що на порядок денний встала повна нормалізація радянсько-китайських відносин і починається принципово новий етап у відносинах між двома найбільшими соціалістичними країнами світу.

     На  початку лютого відбувся візит Е.А. Шеварнадзе в Китай. Підсумки візиту дозволили конкретизувати багато важливих аспектів майбутніх радянсько-китайських переговорів на вищому рівні. По-перше, визначилася дата візиту М.С. Горбачова в Китай 15 - 18 травня 1989 р. По-друге, сторони досягли значного прогресу на шляху до взаєморозуміння по кампучійській проблемі, відбиттям чого з'явилося відповідно спільна заява.

     Таким чином, зроблений важливий крок у  сфері врегулювання питання, що китайська  сторона вважала основною перешкодою до повної нормалізації відносин (радянські війська з Афганістану й Монголії на той час уже були виведені).По-третє, принципово важливим з'явилося досягнення домовленості про початок переговорів між групами військових і дипломатичних експертів про скорочення рівня військового протистояння в суміжних районах; сторони також виразили намір і далі в конструктивному дусі вести переговори по прикордонній проблемі.

     Одна  древня китайська мудрість говорить, що вітер історії перегортає книгу  історії як він захоче. Після травневого візиту Генерального секретаря КПРС СРСР М. С. Горбачова відкрилася нова сторінка в радянсько-китайських відносинах. Радянсько-китайська зустріч на вищому рівні була власне кажучи логічним продовженням цілеспрямованих зусиль двох країн, спрямованих на оздоровлення  міжнародно-політичного клімату й тісно взаємодіючих із програмами перебудови в СРСР і модернізації в Китаю, що стали у свою чергу важливим внутрішнім стимулом для відновлення зовнішньої політики двох сусідніх країн.

     Під час свого перебування в Китаї  Горбачов зустрівся з поруч вищих посадових осіб цієї країни. Так, 16 травня в будинку Всекитайських зборів народних представників відбулася бесіда М. С. Горбачова з Головою Військової ради ЦК КПК і Центральної військової ради КНР Дэн Сяопіном. Звертаючись зі словами вітання,  Дэн Сяопін сказав: “Я давно хотів зустрінеться з Вами. Особливо підштовхнула мене до цьому Ваша мова у Владивостоці. У ній виявився новий зміст зовнішньої політики СРСР - те, що одержало назву нового політичного мислення. Я просив передати Вам про моє бажання провести китайсько-радянську зустріч на вищому рівні. Сьогодні ми можемо заявити, що відносини між нашими державами й партіями нормалізовані”.¹³ От у такій усній формі й було закрите минуле й відкрите шлях у майбутнє. Під час цієї зустрічі у верхах на сторінках західної печатки прослизали побоювання щодо того, що поїздка М.С. Горбачова в КНР може порушити сформований баланс в “трикутнику”  США - СРСР - Китай, завдати шкоди воєнно-стратегічним інтересам Сполучених Штатів. Але подібні побоювання були безпідставні. Радянсько-китайська нормалізація не була спрямована проти третіх країн. Більше того, із цією зустріччю підвищилася значимість для СРСР, США й КНР заходів взаємної довіри, здійснення яких стало можливим як внаслідок зниження рівня міжнародної напруженості (акції США по лінії роззброювання), так і завдяки перегляду в Радянському Союзі й у Китаї пріоритетів у сфері економіки й політики. Про значення візиту Горбачова в КНР можна говорити довго, але зовсім очевидно, що ця зустріч вплинула на оздоровлення обстановки в АТР. 
 
 
 

2.5 Подолання відставання в радянсько–японських відносинах. 

     Відносини СРСР із  Японією завжди відрізнялися великою складністю. До середини 80-х  рр. нагромадилася велика кількість  проблем, які заважали розвитку як відносин між двома державами, так і розрядці в АТР. Головними серед них можна вважати територіальні претензії Японії, японські ув'язнені в Сибіру, про які японській стороні нічого не було відомо, вивід радянських військ з північних територій і висновок мирного договору рішенням територіальних проблем.

     Із  приходом до влади в Радянському  Союзі М.С. Горбачова створилися сприятливі умови й для розблокування  складної ситуації між двома державами. Зовнішню політику Японії виробляє МЗС. У МЗС Японії відношення до Радянського Союзу було консервативним, воно не довіряло СРСР, тому горбачовському керівництву коштувало багатьох зусиль, щоб змінити відношення японської сторони до радянської держави і його нової зовнішній політиці. Вже в 1985 р. нове радянське керівництво стало послідовно проводити політику спрямовану на поліпшення радянсько-японських відносин. Так, за запрошенням ЦК КПРС СРСР із 14 по 21 вересня 1985 р. у Радянському Союзі перебувала делегація Соціалістичної партії Японії. Делегації обох країн обговорили питання поліпшення радянсько-японських відносин. Вони погодилися, що поліпшення відносин між двома країнами на основі принципів рівності, взаємної вигоди й невтручання у внутрішні справи й установлення дружби й добросусідства вигідно для обох держав і сприятливо відіб'ється на обстановці в Азії. Потім 27 листопада 1985 р. у доповіді Горбачова на 4 сесії ВР СРСР 11 скликання пролунали такі слова у відношенні Японії: “Ми за поліпшення відносин з Японією, упевнені,  що така можливість реальна.  Вона  вже випливає з того, що наші країни --- безпосередні сусіди”¹⁴.

     Але потрібний був ще час, щоб Японія зрозуміла, що з новим радянським керівництвом можна мати справи, можна  вирішувати двосторонні проблеми, а  горбачовському керівництву треба  був час подумати над своєю  позицією по відношенню питань, які стояли між двома сторонами. У Партапараті Горбачова вважали, що японської територіальної проблеми немає. Усі пам'ятали знамениті слова А.А. Громико: “Країна в нас більша, але вільної землі в нас немає.” З такою безапеляційною позицією вирішувати проблему налагодження відносин було неможливо. Із часом у результаті активної східної політики СРСР, деякі японські політики вловили сигнали Горбачова й зрозуміли, що з ним можна мати справи.

     22 липня 1988 р. М.С. Горбачов прийняв  колишнього прем'єр-міністра Японії Я. Накасоне. Накасоне порушив питання про те, що японців треба зацікавити мати справи з СРСР. Насамперед це стосується Далекого Сходу, де бажані були б всілякі зв'язки економічні, спортивні, туристичні, культурні. Горбачов зі своєї сторони розповів про суспільний програму пов'язаної з розвитком Далекого Сходу. Ця програма передбачала більше швидкий розвиток Сибіру й Далекого Сходу в порівнянні з іншими регіонами країни. Але це були скоріше слова, ніж реальна програма. По-перше, у Радянського Союзу не було грошей розвивати два таких величезних райони як Сибір і Далекий Схід. По-друге, Далекий Схід залишався територією з великою концентрацією військових об'єктів країни й тому стосовно відкриття Владивостока, а тим більше про розвиток туристичних зв'язків і мови бути не могло. Проте обидва лідера наприкінці зустрічі прийшли до висновку, що висновок з тупика радянсько-японських відносин відповідає інтересам обох країн.