Тлумачення норм права

                                                            

                                                                 ПЛАН

КУРСОВОЇ  РОБОТИ

 

 

ВСТУП

 

1. Тлумачення норм права : сутність поняття, передумови та мета.
2. Види тлумачення.     
3. Тлумачення - з'ясування правових норм.  
4. Правотлумачні акти та їх види.

 

ВИСНОВОК

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ  

 

 

 

 

1. Тлумачення норм права : сутність поняття та мета.

 

Процес регулювання  суспільних відносин завершує реалізація права. Проектувати норми права  на рівень конкретних суспільних відносин, конкретної життєвої ситуації неможливо без розуміння змісту норм права, а це означає, що їх осмислення є обов’язковим етапом у механізмі реалізації права. Саме тому юридична герменевтика як вчення про принципи інтерпретації юридичних текстів посідає важливе місце в різних видах юридичної практики.

Під тлумаченням норм права розуміють діяльність, спрямовану на осмислення норм права, яка здійснюється за допомогою сукупності прийомів та способів. Наслідком тлумачення може бути  роз’яснення  змісту правових норм. Роз’яснення норм права викликане потребами інтерпретатора і потребами юридичної практики. Таким чином, тлумачення охоплює тільки інтелектуальну діяльність, що спрямована на осмислення змісту правових норм.

Необхідність тлумачення обумовлена особливостями предмета пізнання, тобто нормативних правових приписів, логічним, матеріальним і вольовим змістом правових норм, а саме:

1. нормативністю права ( норми права поєднують абстрактне і конкретне, є результатом абстрагування і водночас мають конкретний зміст, модель поведінки; шлях від абстрактної норми до конкретної ситуації здійснюється завдяки тлумаченню і без інтелектуальної операції, осмислення змісту є норми є неможливим);
2. формальною визначеністю права в певному тексті. Єдність тексту статті і змісту норми права не означає їх тотожності, бо термін нерідко буває більш вузьким чи широким, ніж правове поняття, або поняття виражається словами-синонімами, або текст статті містить певні словосполучення, що змінюють обсяг норми, або в тексті застосовуються терміни, які містять оцінювальні поняття;
3. системністю правових норм, що зобов’язує суб’єкта застосування права враховувати зв’язок і взаємообумовленість норм права (наприклад, зв’язок між загальним і доповнюючими, конкретизуючими, спеціалізованими нормами);
4. необхідністю забезпечення органічної єдності духу і букви закону для потреб підвищення ефективності юридичної практики нормотворчості, правозастосування та інших видів юридичної діяльності  різних суб’єктів права.

Наведені особливості потребують від інтерпретатора  використання великого обсягу знань, високого рівня правової культури для осягнення справжнього змісту норм, а саме: досконалого знання мови, здатності орієнтуватися в системі права в цілому, знання певного обсягу засобів і прийомів законодавчої техніки, що були використані нормотворчими суб’єктами під час розробки тексту нормативно-правового акта.

В.В.Копєйчиков виділяє  такі передумови для необхідного  тлумачення норм права на практиці:

- невідповідність юридичних норм фактичним умовам реального життя. Тобто на момент створення правового акта не були помітні чи взагалі не існували відносини, які з часом стали підпадати під дію нормативно-правового акта.

- юридичні норми часом  містять спеціальні правові поняття  та визначення, що мають багатозначний характер. Так, людині без спеціальної підготовки важко визначити, хто може бути власником „джерела підвищеної небезпеки”, та й саме це поняття непідготовленій юридично особі нічого не дає.

- у нормах права  часом використовуються оцінні поняття, що виражають лише соціальне значення  тих чи інших явищ ( зокрема,  це „тяжкі наслідки”, „особливо жорстокі”, „малозначущі діяння” тощо).

- нерідко зустрічається  нечіткість та недбалість, недогляд  правотворчих органів при оформленні думок у нормах права. Часом їх воля знаходить свій вираз вельми схематично, деякі ознаки правопорушень взагалі не називаються, тому без тлумачення тут не обійтися.

- необхідність тлумачення  інколи випливає із самого  змісту нормативного акта. Мова  йде про випадки, коли правотворчий орган використовує вирази „і т.д.”, „інші”, „тощо”. Встановити їх істинне значення можна лише за допомогою тлумачення.

У теорії правової науки  проблема тлумачення є достатньо  розробленою. Основні точки зору є такими:

-       тлумачення є з'ясування  змісту права ( В.В.Копеєйчиков  називає цей процес усвідомленням, тобто внутрішнім розумовим процесом, що не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора);

-        тлумачення - роз'яснення змісту права ( тобто викладення сенсу і змісту державної волі і вираження її назовні);

-        тлумачення, як з'ясування і роз'яснення змісту права.

Перші дві точки зору є неповними, а остання - найбільш правильна та всеохоплююча. Якщо приймати точку зору про те, що тлумачення укладається в з'ясуванні, і, отже ігнорувати спеціальну діяльність по роз'ясненню права, і навпаки, визнавати лише спеціальну діяльність,  значить ігнорувати розумовий процес, що передує будь-якому роз'ясненню. Щоб щось роз'яснити, треба спочатку це щось усвідомити, отже з'ясування і роз'яснення - це дві діалектично зв'язані сторони процесу тлумачення  права.  

Термін “тлумачення  “ рівнозначний за змістом поняттю  “інтерпретація”, отже особа, що займається тлумаченням може бути названа інтерпретатором.

Діяльність із з'ясування та роз'яснення змісту правових норм здійснюється та об'єктивізується у визначених актах. Співвідношення з'ясування, роз'яснення та акту тлумачення як основних елементів даного поняття може бути охарактеризовано на прикладі взаємозв'язку філософських категорій змісту і форми. При цьому з'ясування і роз'яснення — це безпосередня пізнавальна діяльність, яка виступає у вигляді специфічного змісту поняття «тлумачення». У той же час акт тлумачення — форма, у межах якої пізнається і роз'яснюється зміст правових норм. 

Тлумачення служить  для забезпечення суспільства точними, зрозумілими поясненнями права. Безумовно, що в тлумаченні права  присутнє суб'єктивний фактор , однак  це не повинно позначатися на кінцевій меті - виявлень точного змісту правової норми. “Відштовхуючись” від значеннєвого значення  терміна “тлумачення ”, варто визнати, що філологічно він тісно зв'язаний з поняттям ”пізнання”, отже тлумачити - це значить пізнавати зміст того чи іншого явища. 

Отже, можна зробити  висновок, що тлумачення права означає переклад його абстрактних приписів на доступну і зрозумілу мову конкретних понять і висновків і являє собою “акт інтелектуально-вольової діяльності по з'ясуванню і роз'ясненню змісту норм права в їх найбільш правильній реалізації”, а об'єктом пізнання й інтерпретації є не наміри і мотиви законодавця, що залишилися за межами створеного їм акта, а державна воля, об'єктивно закріплена в писемній формі. 

 

 

  

 

 

          2.Види тлумачення.

Існують різні підстави для класифікації тлумачення на певні види. Зокрема в правовій літературі пропонуються такі критерії : за суб'єктами, за обсягом,  за способами, за аналогією. Розглянемо їх детальніше.

Як уже було сказано, тлумачення – це діяльність, пов’язана з осмисленням змісту правових норм, що може здійснюватися будь-яким суб’єктом-інтерпретатором ( на науковому, професійному чи побутовому рівні) і відбиває результати його мислення. Залежно від суб’єкту права тлумачення норм права може бути офіційним і неофіційним.

Тлумачення є офіційним , якщо воно здійснюється спеціально уповноваженим компетентним органом, державним службовцем чи посадовою особою на підставі службового обов’язку, а результати роз’яснення набувають офіційного значення ( часто мають обов’язковий характер, тобто суб’єкти  правозастосовної діяльності та інші суб’єкти права повинні використовувати зміст норми права в точному його розумінні, так, як  викладений він в офіційному інтерпретаційному акті).

Офіційне тлумачення норм права, в свою чергу, ділиться на загальне і казуальне.

Загальне тлумачення розраховано на будь-який прояв регулювання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей, поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин. Його часто називають «нормативним тлумаченням». Воно призначене для поширення його на невизначене коло осіб і випадків. Воно має абстрактний характер. Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до створення правових норм, у процесі його з'ясовується і роз'яснюється зміст існуючих. Нормативне тлумачення стосується всіх випадків, які потрапляють у сферу регулятивного впливу норми. Воно дає відповідь на питання, які особи можуть виступати суб'єктами даних правовідносин, які риси характеризують зазначений у нормі юридичний факт або у яких формах він може виявлятися у реальному житті та тягнути за собою правові наслідки тощо.

Навпаки, казуальне тлумачення стосується конкретного, одиничного прояву упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, конкретного «казусу». Воно не має загального значення, не поширюється на інші прояви суспільних відносин та їх учасників. Казуальне (індивідуальне) тлумачення також може бути офіційним, але не мати загального значення, зводитися лише до конкретного випадку. Такі ситуації, зокрема, виникають, коли суддя тлумачить правову норму при вирішенні конкретної справи стосовно тих осіб та життєвих фактів, які були приводом для здійснення судового процесу.

Офіційне  нормативне тлумачення (роз’яснення) має такі основні різновиди : аутентичне, легальне та відомче.

Аутентичне тлумачення проводиться тим органом, яким було створено норму права. Воно е найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, що створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.

Легальне тлумачення – це роз’яснення, що походить від спеціально уповноваженого органу щодо нормативних актів, які видані іншими правотворчими органами. Таке тлумачення ще називають делегованим. Право тлумачити закон є у всіх, але повноваження органів і посадових осіб, що мають право офіційно роз’яснювати зміст закону, закріплений у певних нормативно-правових актах . Прикладом того є п.2 ст.150 Конституції України, який відносить право офіційного тлумачення Основного Закону України та законів України до компетенції Конституційного Суду України.

Відомче тлумачення здійснює керівництво центральної установи того чи іншого відомства, коли дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств з приводу трактування і застосування окремих нормативних положень. Його сила обмежується сферою діяльності певного відомства.

При всіх цих різновидах загального офіційного тлумачення оформляються відповідні юридичні документи —  акти тлумачення. Ці акти нових норм не створюють, а служать своєрідним додатком до нормативного акта, норми якого тлумачаться. У межах компетенції інтерпретатора вони мають загальнообов'язкову силу в тих сферах, на які поширюються. Наприклад, роз’яснення Пленуму Верховного Суду України поширюється не тільки на діяльність суддів, а й на слідчих, суб’єктів, що проводять дізнавальну діяльність, інших службових осіб.

Неофіційне тлумачення — роз'яснення норм права, яке  дається неуповноваженим суб'єктом і тому позбавлене юридичної сили і не тягне за собою юридичних наслідків. Неофіційне тлумачення поділяється на доктринальне, компетентне та буденне, а за формою воно може бути як усним, так і письмовим.

Неофіційне доктринальне тлумачення (його ще називають спеціально-пояснювальним) — це наукове роз'яснення змісту правових актів, цілей правових норм, яке здійснюється у результаті теоретичних планів, наукового аналізу права в монографіях, науково-практичних коментарях. Коли йдеться про доктринальне тлумачення, то мається на увазі науковий характер і ступінь систематизації правової ідеології. Воно може бути систематизоване і несистематизоване.

Систематизоване тлумачення являє собою більш високий ступінь наукової розробки питань права.

Несистематизоване тлумачення виражається у наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевірки, доповняльної аргументації, приведення до системи, зокрема, шляхом організації дискусій, конференцій і т. д.

Компетентне (професійне) тлумачення дається юристами (наприклад, адвокатами). Здійснюється також членами  недержавних організацій, для яких роз'яснення змісту закону є професійним обов'язком і ґрунтується на поєднанні теоретико-правових знань та особистого досвіду здійснення юридичної практичної діяльності.

Буденне тлумачення —  дається людьми, в якому вони виражають правові почуття, емоції, уявлення, хвилювання і думки в їх повсякденному спілкуванні під дією права. Такий вид тлумачення має велике значення у практиці додержання громадянських правових декретів, при виконанні ними громадянських обов'язків, а також у здійсненні ними суб'єктивних прав.

Усі форми неофіційного тлумачення правових норм не мають  обов’язкової сили, їх фактичне значення зумовлюється авторитетом і обізнаністю інтерпретатора з питань правознавства та рівнем переконливості. Але всі вони мають певний вплив на різні види юридичної практики і підпорядковані кінцевій меті – досягти однакового розуміння змісту правових норм різними суб’єктами юридичної діяльності для ефективної реалізації нормативних приписів.