Сучасні модифікації ідей правової держави

Концепція поділу влади у Монтеск’є, що стала основою буржуазного конституціоналізму і теорії правової держави, вирізнялася, порівняно з попередніми теоріями поділу влади, значною новизною,  а саме:  він об’єднав ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення самого механізму поділу влади, а в систему влади ввів ще й судову владу як незалежну.  Ця концепція Монтеск’є мала великий демократичний зміст і не втратила свого значення до цього часу.

Значний вклад у розвиток ідеї правової держави зробили видатні німецькі

філософи Еммануїл Кант та Гегель. У правовій філософії Канта – одного з перших авторів, який обґрунтував буржуазний лібералізм, –  яскраво вирізняється конфлікт ліберальних і естетичних нотаток. Він – прихильник справедливості, а водночас не залишає людині можливості відстоювати справедливість, протистояти тиранії:  справедливою організацією суспільства,  на його думку,  повинно бути встановлення  «вічного миру».

Досягти цього в майбутньому можна завдяки утворенню федеративного союзу незалежних рівноправних держав республіканського типу.  У такому суспільстві,  на думку Канта,  особі буде забезпечено реалізацію повної свободи й недоторканості.

Правова держава,  за Кантом,  характеризується не як емпірична реальність,  а як ідеальна теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового життя.

Концепція філософії Канта направлена проти феодалізму та абсолютизму.

Якщо у Канта існування правових законів і правової держави - ​​ймовірність, то в Гегеля вони-дійсність, шляхом практичної реалізованості розуму в певних формах наявного буття людей.

У XX столітті багато ліберальні автори виступили проти гегелівської фі- лософії права і держави, як одного з теоретичних підстав ідеології і практики фашизму, націонал-соціалізму і взагалі всіх різновидів сучасного деспотизму і тоталітаризму. Справжнє ж зміст гегелівської концепції правової держави свідчить про помилковість і неспроможність подібних вигадок.

Держава, згідно з Гегелем, це конкретне право, бо вона включає в себе визнання "всіх інших прав особистості, сім'ї і суспільства". З урахуванням діалектичної ієрархії прав держава як найбільш конкретне право стоїть на вершині правової піраміди, пов'язане гегелівське піднесення держави над індивідами і суспільством, вихваляння його як «ходи Бога у світі». Все це підтверджує, що Гегель-державник, що має правовий ухил, він обгрунтовує, вихваляє і обожнює саме правова держава, він підпорядковує права індивідів і суспільства державі не як апарату насильства, а як більш високому праву-всій системі права. А «система права є царство здійсненої свободи». Іншими словами, Гегель філософськи возвеличує державу як найбільш розвинуту дійсність свободи. У конкретно-історичному плані Гегель як мислитель початку XIX століття вважав, що ідея свободи досягла найбільшого практичного здійснення саме в конституційній монархії, заснованій на принципі розподілу влади. Належне поділ влади в державі Гегель вважав «гарантією публічної свободи». Таким чином, він захищав суверенітет державно-правового цілого і різко критикував деспотизм - «стан беззаконня, в якому особлива воля така, будь то воля монарха чи народу, має силу закону або, вірніше, діє замість закону, тоді як суверенітет, навпаки, становить в правовому, конституційному стані момент ідеальності особливих сфер і функцій і означає, що подібна сфера не є щось незалежне, самостійне у своїх цілях і способах дії і лише в себе заглиблюється, а залежна в цих цілях і способах дії від визначальною її мети цілого. Зводячи державу в абсолют, що стоїть над особистістю і суспільством, Гегель доводить, що такі держави передують розвитку громадянського суспільства. У цьому твердженні Маркс бачив головний порок гегелівської концепції держави, оскільки в реальному житті суспільство виникає раніше держави, а останнє є його продуктом і результатом розвитку суспільства. "Держава, за Гегелем, це найбільш досконала організація життя, в якій все будується на правовій основі, що представляє царство реальному житті".

Цінність гегелівських поглядів на державу полягає в тому, що примусова, насильницькафункція в ньому грає не таку важливу роль. В цілому вся гегелівська концепція правової державипрямо і однозначно направлена ​​проти свавілля, безправ'я і взагалі всіх неправових форм застосування сили з боку приватних осіб, політичних об'єднань і державної влади.

Маркс і Енгельс підтримали і на матеріалістичній основі розвинули далі ідею Гегеля про розмежування громадянського суспільства і держави (у філософів XVII - XVIII столітьгромадянське суспільство і держава нерідко виступали як щось єдине). Маркс і Енгельс показали, що саме громадянське суспільство складає першооснову будівлі людського співжиття, а життєдіяльність громадянського суспільства є головна рушійна сила історичного прогресу, або дослівно "істинний осередок і арена всієї історії".

Маркс розглядав державу і право виходячи з відкритої чи класової теорії суспільного розвитку. Відповідно до даної теорії держава і право зникнуть разом із зникненням класів внаслідок встановлення диктатури пролетаріату в процесі переходу до суспільства без класів. Примітним є твердження Маркса, в якому він висловив ідею правової держави "Свобода варта, щоб перетворити державу, що стоїть над суспільством, до органу, цілком цьому суспільству підлеглий».

РОЗДІЛ ІІ. ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Політико-правові вчення про правову державу сформувалося в Західній філософсько-правової думки в кінці XIX - початку XX ст. Це невипадково, оскільки цей факт безпосередньо пов'язаний з визнанням верховенства «першого покоління» прав людини - особистих, цивільних. Це перш за все право на життя, право на свободу і право на приватну власність. Цілком природно, що нові процеси у сфері економічних, політичних, моральних відносин вимагали пошуку нових ефективних способів взаємовідносин держави та індивіда. Однак питання про взаємини держави і особистості в умовах зародження вільної ринкової економіки споконвічно був у центрі протистояння представників різних течій філософсько-правової думки, оскільки він торкався найважливіших принципів – свобода, рівність і справедливість. При цьому в юриспруденції історично сформувалося два філософські підходи до даної проблеми. Відповідно до першого, теорія індивідуальної свободи людини, невіддільна від обов'язку держави гарантувати цю свободу від чийого-небудь, у т.ч. і свого, втручання в цю сферу. Іншими словами, головне - економічна свобода, а політичні права є лише засобом досягнення індивідуальної свободи особистості. Прихильники цього підходу (А. Сміт, Дж. С. Мілль, Б. Констан, Д. Локк та ін) вважали, що свобода в кінцевому рахунку породжує нерівність, і таким чином, свобода і рівність можуть суперечити один одному! Саму свободу вони вважали вищою цінністю, що забезпечує розвиток індивідуальності і різноманіття особистості, що усувають «уподібнення» подобою.

Основоположником іншої політико-правової концепції є раннє-буржуазний філософ-мислитель Руссо, який вважав, що принципом рівності має бути підпорядковано все, в т.ч. і влада, завдання якої - забезпечення рівності. У такому підході виявляється позитивне розуміння свободи як права громадянина на вчинення певних дозволених законом дій.

Ці два напрямки одержали розвиток у російській дореволюційній філософсько-правовій думці. Так, Б. Чичерін відстоює пріоритет свободи та її незалежність від будь-якого втручання держави в політичну та економічну сфери суспільства. Формально, така свобода несумісна з рівністю. І хоча Б.Чичерін виступав проти крайнощів індивідуалізму, на його думку, соціальна нерівність - природний результат «руху промислових сил». Тому він проти втручання держави у зміну подібної ситуації, бо «такий загальний закон людського життя, закон, дія якого може припинитися тільки при зовсім немислимо загальному знищенні свободи». Якщо б держава замість встановлення однакової свободи для всіх надумала «оббирати багатих на користь бідних», то це було б не тільки порушенням справедливості, але і спотворенням законів людського буття.

Інші філософсько-правові підходи розвивав П. Новгородцев. Аналізуючи ідеї англійського лібералізму кінця XIX ст. Він зазначив: «Сучасний лібералізм прагне продовжувати принцип рівності у бік рівняння соціальних умов життя, але це відкриває для держави’ таку сферу діяльності, яка за своїми розмірами і можливим наслідком різко відрізняється від політичної практики ще недавнього минулого . Завдання зрівняння в правах, яку ставила французька революція, будучи великою по своєму принциповому значенню, представляється надзвичайно легкою по своїй простоті порівняно з програмою соціальних реформ».

Розмірковуючи філософськи, необхідно зазначити, що звільнення індивідів від жорсткої опіки держави сприяло розвитку творчої ініціативи і самодіяльності людей, приватного підприємництва, розвитку та вдосконалення продуктивних сил, створення нових технологій і в кінцевому рахунку - зростанні національного багатства, зміцнення економічної потужності буржуазної держави. Ці параметри сприяли досягненню високої цінності класичного лібералізму XVIII ст. з його ідеями свободи і принципом «laissez-faire». Проте вже в кінці XIX ст. виявилися і негативні наслідки, які з'явилися результатом реалізації ідей лібералізму та індивідуалізму, що вимагали коригування деяких його принципів, зокрема принципу свободи, свободи від будь-якого втручання, впливу і т. д. В цей період стали все більш яскраво проявлятися класові суперечності в суспільстві, різка поляризація між багатством і злиднями, які могли призвести до соціального вибуху і потрясінь. Принцип так званих «рівних стартових можливостей», що здійснюється при повному невтручанні держави, неминуче породив розшарування суспільства, оскільки далеко не всі, навіть талановиті і обдаровані люди, мають у своєму розпорядженні здатність до жорсткої боротьби і конкуренції, приймають «умови гри» ринкової стихії, вписуються в ситуації , пропоновані принципом свободи.

У кінці XIX початку XX ст. зростання суперечностей і напруження в суспільстві визначили необхідність нових способів реагування держави на виниклу ситуацію, метою яких було запобігання народження революцій. Їх передумови формувалися під впливом не тільки різкої поляризації суспільства та збільшення ступеня фактичної нерівності людей, але й у боротьбі людини за свої права і свободи. Так звані неоліберальні мислителі висунули нове «позитивне» розуміння свободи, що означає обов'язок держави забезпечувати соціально орієнтовану політику, вирівнювати «соціальні нерівності». Нове «позитивне» розуміння свободи означало Кляйзену - це "переоцінка понять, який знаменує нову епоху правової держави". Що ж реально означав такий філософсько-правовий підхід? По-перше, роль держави у впливі на економіку. Згідно Л. Дюга, «применшення індивідуалістичної доктрини» і обов'язок правителів застосовувати те, що знаходиться в їх розпорядженні і має найбільшу силу для справи громадської взаємозалежності. По-друге, «моральний вимір» економічних процесів, заснованих на прагненні ліквідувати убогість і нерівність, встановити соціальну справедливість. По-третє, набуття «другого покоління» прав людини - соціально-економічних і культурних. І ці права на відміну від прав "першого покоління" людство завоювало в процесі революційної боротьби! І нарешті, встановлювалися нові параметри відносин між державою та особою, пов'язані з обов'язком держави вживати відповідні юридичні норми, що сприяють забезпеченню «нового покоління» прав людини. Так виникла ідея правової держави, яка отримала широкий розвиток і визнання в другій половині XX ст. Незважаючи на прогресивність, ідеї правової держави продовжують зустрічати протидію не тільки з боку консерваторів, але і в середовищі філософів-учених і політиків традиційного лібералізму. І це не випадково, оскільки вона висунула на передній план найважливіші життєві принципи - свободу, рівність і справедливість. Так, соціальні функції держави, на думку прихильників необмеженої економічної свободи, ведуть до порушення "справедливості" вільного ринку, обмежують права індивіда, породжують шар пасивних людей, які сподіваються на допомогу держави і не бажають активно включатися в змагання і конкуренцію вільного ринку. Сам ринок, на їхню думку, є способом встановлення справжньої справедливості відносин у суспільстві, що забезпечує свободу і автономію особистості. У соціальній орієнтації держави вони бачать замах на свободу, адже вона неминуче тягне за собою його втручання в економічну сферу, таким чином, тут відступ від фундаментальних правових основ, закладених буржуазними революціями.

У Росії ідея правової держави набуває розвитку з ХІХ ст., але ще у другій половині XVIII  ст.  професор права Московського університету,  член Російської академії наук С. Десницький та вчений і дипломат В. Малицький відстоювали ідею рівності права усіх людей і націй, верховенство права, засуджували кріпацтво. Ідеї правової держави розроблялись відомими юристами М. Коркуновим і П. Новгородцем.

Значну увагу ролі права у державі приділяв філософ В.Соловйов,  вбачаючи в ньому поєднання інтересів  «особистої свободи і загального блага», необхідну умову для подолання зла, «щоб світ не перетворився в пекло». 

Глибокі розробки питань становлення правової держави на початку ХХст. здійснено українськими вченими-юристами Б. Кістяківським і С. Котляревським. Після революції 1905 р.  Б. Кістяківський у відомому збірнику  «Вехи»  публікує статтю  «На захист права»,  у якій виступає переконаним прибічником непорушності права і застерігає інтелігенцію,  яка у своїй революційній діяльності вважала за можливе не зв’язувати себе правовими нормами і навіть боротися проти «деспотизму закону», про можливі непередбачені наслідки таких поглядів.  Це положення було покладене Б. Кістяківським в основу докторської дисертації, яку він захистив 1917 р. і після того став деканом юридичного факультету Київського університету.

Таким чином, слід зазначити, що:

– історія вчення про правову державу охоплює систему ідей, думок, концепцій, без знань і врахування яких є неможливим теоретичне розроблення концепції правової держави;

– без теоретичної моделі правову державу не втілити в практичне життя під час розбудови державності й правової системи України;

– використовуючи метод історизму,  слід зважати на досвід минулого,  його позитивні та негативні аспекти,  щоб не припускатися помилок під час розбудови правової соціально-відповідальної держави в Україні.

І нарешті, розвиток ідеї правової держави тривав століттями, але його закріплення в конституціях низки держав відбулося лише у ХХ столітті, що може бути предметом іншого дослідження. 

Одна з необхідних передумов успішного формування, становлення та  функціонування сучасної правової держави – наявність громадянського суспільства як системи економічних, духовних, культурних, моральних, релігійних тощо відносин індивідів, котрі вільно й добровільно об’єднуються в спілки, асоціації, корпорації з метою задоволення своїх духовних і матеріальних потреб, реалізації власних інтересів. При цьому громадянське суспільство будується на принципах самоврядності відповідно до усталених традицій, звичаїв, моральних норм, є таким, що захищено правом від втручання держави.

2.      ПОНЯТТЯ І ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

В ХХ столітті термін «правова держава» почав застосовуватися, як ознака світового ідеалу, до  якого має прагнути суспільство орієнтуючись таким чином на основну тенденцію світового розвитку. Цей світовий ідеал передбачає, що громадяни створюють державу, в якій віддають перевагу верховенству закону і пріоритету прав особистості, зокрема, що стосується її соціальних і демократичних спрямувань. Стаття перша Конституції визначає Україну як «демократичну, правову, соціальну державу».  Слова «соціальна та правова» є визначальною характеристикою держави, яка зобов'язана сприяти економічному та суспільному прогресу усіх своїх громадян, забезпечувати права і свободи українського суспільства.