Субъекты права

План

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3

1. Поняття субєкта права та правовідносин . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  4

2. Класифікація субєктів права . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .6

3. Правосубєктність, як основна властивість субєкта права . . . . . . . 22

4. Загальна характеристика фізичної особи, як субєкта права . . . . . .25

Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28

Список використанної літератури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30 
Вступ

Для даної курсової роботи була обрана тема “Субєкти права, субєкти правовідносин”. Чим дана тема є актуальною для дослідження?

Тим, що поняття субєкта правовідносин має загальне значення для всіх галузей права. Тому визначення поняття субєкта права в рамках теорії державии та права є фундаментом для розвику цієї категорії в галузевих правових науках.

Метою роботи є вивчення поняття і видів субєктів права, визначення поняття правосубєктності та її основні ознаки та характеристика фізичної особи, як субєкта права.

Робота складається  зі вступу, висновку, списку використаної літератури та з основної частини, яка складається з чотирьох розділів. У першому будуть розглянуті підходи до визначення поняття субєкта права та субєкта правовідносин.

Другий розділ буде присвячений  розгляду класифікації субєктів права.

Третій розділ буде присвячений визначенню поняття правосуб’єктності.

У четвертому розділі  буде розглянута загальна характеристика фізичної особи, як субєкта права.

На мою думку, розгляд  саме цих питань дасть змогу якнайкраще висвітлити обрану тему даної курсової роботи.       Під час написання даної роботи використовувалися різноманітні підручники, періодичні видання, а також нормативно-правові акти, які так чи інакше стосувалися питаннясубєкта права.

При дослідженні обраного питання були застосовані загальнонаукові  методи дослідження. Такі як: літературний метод, часовий метод (хронологічний), метод аналізу та синтезу, метод порівнянь та узагальнення.

Гадаю, що дана робота дасть  навички проведення наукового дослідження, а також збагатить знання в  області теорії держави і права.

 

1. Поняття субєкта права та правовідносин

 

Суб'єкт права — це особа чи організація, за якими держава визнає здатність бути носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. У сучасній юридичній літературі поняття «суб'єкт права» частіше за все використовується як синонім термінів «суб'єкт» чи «учасник правовідносин». У юридичних джерелах кінця XIX — початку XX ст. поняття «суб'єкт права» використовувалося для позначення носія «суб'єктивних прав».

Слово «суб'єкт» стосовно юридичних відносин, зазначав Г. Шершеневич, використовується у подвійному значенні. Визначають суб'єкта юридичних відносин, розглядаючи його або з активної сторони, як носія права, або з пасивної сторони як носія обов'язків. Частіше під суб'єктом права мають на увазі тільки того учасника юридичних відносин, якому належить в них право.

Суб'єктом права є  той, розвивав цю думку Е. Трубецькой, хто здатний мати права незалежно  від того, користується він ними в дійсності чи ні.

Юридична якість, чи властивість, бути суб'єктом права у правовідносинах  не виникає сама собою. Вона не складає, за справедливим твердженням Г. Шершеневича, «природної якості людини, а є створенням об'єктивного права». Тому спроби закріплення у деяких конституційних документах положень, що випливають з теорії природного права, про те, що якість суб'єктів права — носіїв основних прав і свобод людина набуває «природним шляхом», що «вони належать кожному від народження», в практичному плані є лише декларацією.

Не природа, не суспільство, а тільки держава визначає, хто  і за яких умов може бути суб'єктом права, а отже, і учасником правовідносин, які якості він повинен мати. Лише законом може встановлюватися і визначатися та особлива юридична якість, чи властивість, яка дозволяє особі чи організації стати суб'єктом права. Ця якість чи властивість називається правосуб'єктністю¹.

Суб'єкти правовідносин  — це суб'єкти права, тобто особи, що мають правосуб'єктність. Вирази «суб'єкт права» і «особа, що має  правосуб'єктність» збігаються. Правосуб'єктність — одна з обов'язкових передумов  правовідносин. 
Щоб стати учасником правовідносин, суб'єкти повинні пройти два етапи наділення їх юридичними властивостями:       • набути властивостей суб'єктів права як потенційних суб'єктів (учасників) правовідносин — через відповідність певним правовим вимогам щодо правосуб'єктності;          • набути додаткових властивостей юридичного характеру в конкретній юридичне значущій ситуації — суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, що надаються їм правовими нормами. Саме вони визначають власне правовізв'язки, відносини між суб'єктами.       Суб'єкти правовідносин — це індивідуальні чи колективні суб'єкти права, які використовують свою правосуб'єктність у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, повноважень і юридичної відповідальності.²

 

2. Класифікація субєктів  правовідносин

Класифікація субєктів правовідносин має наступний  вигляд.

1) індивідуальні суб'єкти (фізичні особи):

— громадяни, тобто індивіди, що мають громадянство даної країни. Громадянин — це особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею. Громадянин має певні особливості, що надають можливість бути суб'єктом не лише економічних та соціальних, а й політичних відносин.

1. Це особа, яка належить  до постійного населення певної  держави.

2. Це особа, що користується  правами, наданими державою, та  виконує обов'язки, покладені на  неї.

3. Це особа, котра  користується захистом з боку  держави, як правовим, так і судовим.

4. Це особа, яка несе  законодавчо закріплену відповідальність  у разі порушення чи невиконання  певних рішень, а також у випадку  порушення суб'єктивних прав інших  осіб або невиконання власних  юридичних обов'язків³.

Зв'язок громадянина та держави  визначається у процесі характеристики ознак держави:

— державна публічна влада є офіційним  представником суспільства. Саме тому відносини громадянин—держава мають  державно-політичний характер;

— держава є територіальним устроєм  суспільства, що забезпечує певний рівень упорядкування суспільних відносин за допомогою спеціальних засобів — правових норм. Це зумовлює правовий характер взаємодії громадянина та держави;

— держава за допомогою права  узгоджує інтереси різноманітних суб'єктів  і груп та гарантує взаємну відповідальність громадянина і держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави.

— іноземці. Нормативно-правовим актом, який в основному визначає статус іноземців в Україні, тобто закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які перебувають в Україні, є Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р. Відповідно до нього іноземними громадянами вважаються особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України. Звідси випливає, що на території України не вважається іноземним громадянином біпатрид (особа, яка має громадянство України та іншої держави). Особами без громадянства визнаються особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Отже, в Україні поняття "іноземці" охоплює поняття "іноземні громадяни" та "особи без громадянства". Це означає, що у сфері цивільно-правових, шлюбно-сімейних, трудових відносин вказані особи мають майже однакові права та обов'язки.         Відповідно до зазначеного Закону, а також Закону України "Про громадянство України" від 13 листопада 1991 р. (в редакції від 20 травня 1997 р.) іноземцями в Україні вважаються:      громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) не проживали постійно на її території;   особи, які постійно не проживали в Україні на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 p.);   особи, які хоча й народилися або постійно проживали на території України, але на 13 листопада 1991 р. вони проживали за межами України і тепер перебувають у громадянстві інших держав;      особи, які не набули громадянства України відповідно до Закону "Про громадянство України"⁴.          Іноземці в Україні, як і в будь-якій іншій державі, володіють певним правовим статусом, що зумовлюється багатьма причинами. Він може змінюватися, зокрема, згідно з Правилами в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р.1 Так, статус іноземця, який прибув в Україну у приватних справах, може бути змінено органом внутрішніх справ за письмовим клопотанням заінтересованої організації чи фізичної особи, якщо інше не передбачено законодавством України. Іноземці, які в'їхали в Україну для тимчасового перебування, можуть отримати посвідку на постійне проживання в установленому порядку.        Іноземці вважаються такими, що: 1) постійно проживають; 2) тимчасово перебувають на території України. Єдиних критеріїв, що їх слід застосовувати до визначення постійного чи тимчасового проживання іноземців в Україні, вітчизняним законодавством не встановлено.

- біпатриди. особи, які перебувають у грамодянсттві більш як однієї держави. Цей стан ще називають багатогромадянством. Двогромадянство виникає з-за незбіжності способів набуття громадянс тва, коли, наприклад, особа набуває грамодянства за місцем народження(право грунту) і за грамодянством батьків (право крові). Іноді це можливо в результаті натуралізації (у післявоєнний період).⁵ Подвійне грамодянство може виникнути на підставі міжнародного договору.

Іноді виникає проблема, яка полягає у тому, що громадянин однієї з держав не має права посилатися на те, що він є в цій країні іноземцем, оскільки має грамодянство іншої держави. На це посилаються при ухиленні від армії, при притягненні до кримінальної відповідальності.

2) колективні суб'єкти (юридичні особи):        1. Державні органи, організації, установи, підприємства. На певному етапі розвитку суспільства виникає потреба в його специфічній, окремій організації. Утрачаючи соціальну однорідність, суспільство поділяється на частини, що відрізняються місцем і роллю в системі суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ, способом життя, духовною культурою й ін. У кожній з таких суспільних груп крім загальних інтересів, з'являються і специфічні інтереси. Виникає потреба в узгодженні, координації таких інтересів, у регулюванні відносин між різними частинами суспільства. Саме ця потреба і стала причиною виникнення організації, основним призначенням якої є забезпечення єдності, цілісності суспільства. Такою організацією і є держава.  
Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення, за допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека, здійснюєтьсякерівництво і управління суспільством.      Будь-який політичний режим неможливий без суб'єктів його здійснення, якими є апарат держави, державні органи, установи, підприємства, тобто державні організації. Теорія держави і права розглядає державні організації як складову частину механізму держави.        Механізм держави – це система спеціальних органів і установ, за допомогою яких здійснюється державне управління суспільством і захист його основних інтересів.Механізм держави – це сукупність державних організацій, на які покладено виконання завдань і функцій держави. 
Механізм держави – система державних організацій, за допомогою яких реалізується державна влада та забезпечується державне управління суспільством.           Організація (лат. "organizo" – повідомляю стрункий вид, улаштовую): 
1) внутрішня упорядкованість, взаємодія, погодженість більш-менш диференційованих і автономних частин цілого, обумовлена його будовою; 
2) сукупність процесів чи дій, що ведуть до утворення й удосконалювання взаємозв'язків між частинами цілого;           3) об'єднання людей, які спільно реалізують деяку програму чи мету і діючих на основі визначених процедур і правил (соціальна організація). 
У загальному значенні під організацією (соціальною організацією) мають на увазі способи упорядкування і регулювання дій окремих індивідів і соціальних груп.              У вузькому змісті під організацією розуміють відносно автономну групу людей, орієнтовану на досягнення деякої заздалегідь визначеної мети, реалізація якої вимагає спільних координованих дій. 
Всі державні організації тісно пов’язані між собою. Кожна з них виконує певні завдання.             Виділяються наступні види державних організацій:     1) державні підприємства;         2) державні установи;          3) державний аппарат. Державний аппарат – це вид державних організацій, що є системою органів держави, які наділені владними повноваженнями для виконання завдань і функцій держави.   Державний аппарат – це частина механізму держави, що представляє собою сукупність державних органів, що наділені владними повноваженнями для реалізації державної влади. В найбільш абстрактній, узагальненій формі структура державного апарату виглядає так:       1) органи законодавчої влади;        2) органи виконавчої влади;         3) правоохоронні органи.        Найбільш загальні характерні ознаки державного апарату виражаються в наступному:            1) Механізм держави складається з людей, що спеціально займаються управлінням (законотворчістю, виконанням законів, їхньою охороною від порушень).             2) Державний механізм являє собою складну систему органів і установ, що знаходяться в тісному взаємозв'язку при здійсненні своїх безпосередніх владних функцій.            3) Функції всіх ланок державного апарату забезпечуються організаційними і фінансовими засобами, а в необхідних випадках і примусовим впливом.           4) Механізм держави покликаний надійно гарантувати й охороняти законні інтереси і права своїх громадян. Сфера владних повноважень державних органів обмежується правом, що максимально забезпечує гармонічні, справедливі відносини між державою й особистістю. 
Державний апарат охоплює систему державних органів.  
Орган держави – це складова частина апарату держави, що має у відповідності з законом власну структуру, суворо визначені повноваження по керуванню конкретною сферою громадського життя й органічно взаємодіюча з іншими частинами державного механізму, що утворять єдине ціле. Кожний державний орган являє собою відносно самостійну, структурно відособлену ланку державного апарату, створювану державою з метою здійснення суворо визначеного виду державної діяльності, наділену відповідною компетенцією і, що спирається в процесі реалізації своїх повноважень на організаційну, матеріальну і примусову силу держави.        В структуру механізму держави входять, окрім державного апарату, державні установи та державні підприємства. Державні установи – це такі державні організації, які здійснюють безпосередню, практичну діяльність з виконання функцій держави у різноманітних сферах: економічній, соціальній, культурній, охоронній тощо. Державні підприємства існують для здійснення господарської діяльності в цілях виробництва продукції, чи його забезпечення, виконання різноманітних робіт та надання багаточисельних послуг для задоволення потреб суспільства, окремих осіб, отримання прибутку. 
Відмінність державних підприємств і установ від державного апарату полягає в наступному:            1) державні підприємства і установи не є носіями державної влади;   2) безпосередньо виробляють матеріальні чи духовні блага;   3) мають специфічну організаційну структуру;      4) мають суворо визначене коло повноважень;      5) адміністрація державних підприємств і установ здійснює керівні  функції тільки в межах своєї діяльності;       6) у своїй діяльності керуються власним статутом.

2. Органи місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами  сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад⁶.

Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються  цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Делеговані повноваження — повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Органи місцевого самоврядування з урахуванням місцевих умов і  особливостей можуть перерозподіляти  між собою на підставі договорів  окремі повноваження та власні бюджетні кошти.

Сільська, селищна, міська, районна в місті (у разі її створення) рада може наділяти частиною своїх повноважень органи самоорганізації населення, передавати їм відповідні кошти, а також матеріально-технічні та інші ресурси, необхідні для здійснення цих повноважень, здійснює контроль за їх виконанням.

Державний контроль за діяльністю органів і посадових осіб місцевого  самоврядування може здійснюватися  лише на підставі, в межах повноважень  та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, і не повинен  призводити до втручання органів державної влади чи їх посадових осіб у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм власних повноважень.