Співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права

Авторитет міжнародного права значно зростає після світових потрясінь, що викликаються міждержавними  зіткненнями. Природно, що міжнародне право, будучи фіксатором міжнародних відносин, стає затребуваним політичним інструментом, що доводять події після Першої і Другої світових воєн, найважливішим правовим результатом яких стало прийняття Статуту ООН, що закріпив загальновизнані принципи міжнародного права. Проте з часом жахи війни забуваються і про пріоритет міжнародного права в міжнародній політиці перестають міркувати як про аксіому. Відношення до міжнародного права стає все більш прагматичним. Йдеться швидше про вигоду, ніж про необхідність використання в національних правових системах міжнародного права.

Безпосереднє застосування норм міжнародного права значною мірою позбавляє  державу необхідності прийняття  додаткових правових актів, що імплементують  положення міжнародних угод в національну правову систему. Цей спосіб узгодження дозволяє державі активно і оперативно брати участь в міжнародному правотворчому процесі, оскільки є можливість приєднуватися до численних міжнародних угод без попередньої зміни національного законодавства [7, 150].

Застосування норм міжнародного права  підвищує вірогідність того, що міжнародні зобов’язання будуть виконані саме так, як це передбачено в цих нормах. Трансформація може якоюсь мірою  надавати національний відтінок реалізації відповідних положень міжнародного права, що не завжди є бажаним [2]. Особливістю безпосереднього застосування норм міжнародного права є те, що саме ця модель узгодження міжнародного і внутрішнього права є найбільш прийнятною при великомасштабній інтеграції держав. Наприклад, право ЄС як загальне правило передбачає свою безпосередню дію на території держав-членів. Можливість безпосереднього застосування норм міжнародного права також сприяє кращому дотриманню основних прав і свобод людини, оскільки індивіди не забудуть використовувати засоби правового захисту для забезпечення своїх прав і свобод [14, 24].

Часто держави вдаються до безпосереднього  застосування міжнародних договорів, в яких містяться положення, що визначають статус суб’єктів внутрішньодержавного права [2]. Безпосереднє застосування міжнародного права в державах є інструментом підвищення авторитету і ефективності міжнародного права. Національні суди, на відміну від міжнародних судів і трибуналів, можуть мати необмежену юрисдикцію для розгляду міжнародних суперечок за участю приватних осіб, а також держави форуму. Також варто врахувати, що жоден міжнародний суд не в змозі розглянути величезну кількість потенційних позовів індивідів. Виникає об’єктивна необхідність в забезпеченні міжнародно-правових зобов’язань національними засобами правового захисту [15, 128].

Поряд з перевагами, безпосереднє застосування міжнародного права має  труднощі. Наприклад, недостатня обізнаність  з принципами і нормами міжнародного права. Небагато національних суддів, чиновників і простих громадян на належному рівні обізнані з міжнародним правом. Особливістю безпосереднього застосування міжнародного права є також те, що дипломати несуть більший вантаж відповідальності при укладенні міжнародних угод, адже будь-яка помилка, допущена на переговорах, може стати очевидною при безпосередньому застосуванні угоди в національній правовій системі [2].

Складність безпосереднього застосування міжнародного права може бути обумовлена вірогідністю зростання кількості  суб’єктів, що претендують на те, аби  говорити від імені держави і при цьому по-різному тлумачити зміст державних міжнародно-правових зобов’язань. Тому можуть виникнути суперечності щодо співвідношення норм міжнародних договорів, укладених від імені держави різними його органами (міждержавні, міжурядові, міжвідомчі договори), і національними нормативно-правовими актами різного рівня, проблеми офіційної публікації текстів міжнародних договорів. Крім того національні правозастосовні органи певних країн все ще недостатньо готові до прямого використання у своїй діяльності норм міжнародного права, насамперед в системі судочинства [2].

Водночас варто врахувати, що міжнародне право не вимагає визнання на внутрішньодержавному рівні свого примату і безпосередньої дії. Вибір способу імплементації  міжнародних зобов’язань залишається за державою в особі її компетентних органів. Міжнародне право переважно є консенсусним, а не імперативним. У міжнародному праві незрівняні більше норм, що носять диспозитивний характер. З одного боку, це обмежує вплив міжнародного права, але з іншого боку, робить його гнучкішим і зручнішим для знаходження компромісів і уникнення конфліктів [4, 175].

Опосередковане узгодження національного права з міжнародним  не є таким же гнучким способом узгодження міжнародного і внутрішнього права, як безпосереднє застосування міжнародного права. Цей спосіб узгодження віднімає досить багато часу і праці в законодавця та в інших правотворчих органів. Це дозволяє усунути колізії між внутрішнім і міжнародним правом, зберігши цілісність національної системи права [14]. Тому всі зазначені способи узгодження внутрішньодержавного права з міжнародним, як би вони не називалися, можуть бути в певних ситуаціях ефективними. Тому найбільш доцільним є їх комплексне використання в національних правових системах.

Держави займають виняткове  місце в міжнародній і внутрішньодержавній  правотворчості, будучи повноправними  учасниками як міжнародних, так і  внутрішньодержавних політичних процесів і виконуючи посередницьку функцію  між ними. Конфлікт міжнародного і  внутрішньодержавного права може бути свідченням нездатності або ж небажання уряду держави знайти компроміс при зіткненні міжнародних і національних інтересів, тобто інтересів інших урядів, міжнародних організацій, економічних еліт з інтересами національних еліт, політичних партій і рухів, підприємців, профспілок, громадськості в цілому. Нездатність уряду забезпечувати узгодженість міжнародного і внутрішньодержавного права може бути наслідком об’єктивних причин, наприклад, коли імперативні національні і міжнародні норми виявляються взаємовиключними або, наприклад, коли бюрократичний апарат держави переймає на себе взаємовиключні міжнародні і внутрішньодержавні зобов’язання, не маючи наміру або можливості виконувати їх [2]. Причиною конфлікту міжнародного і внутрішньодержавного права може бути ситуація, коли реальний конфлікт міжнародних і національних інтересів відсутній, проте правова система держави технічно не готова до реалізації міжнародно-правових зобов’язань і не задовольняє ні уряд, ні міжнародне співтовариство.

Об’єктивно примат міжнародного права неможливо обгрунтувати посиланням на те, що міжнародне право якісно краще  за внутрішньодержавний. Міжнародне право  не можна ідеалізувати. Однак його не можна ігнорувати на внутрішньодержавному рівні, адже бувають випадки, коли міжнародне право об’єктивно виявляється більш прогресивним, ніж національне законодавство. Прикладом цього може стати насамперед сфера гарантування прав людини, де часто, особливо в державах авторитарної форми державного режиму, існують серйозні прогалини в законодавстві або ж свідомо ігноруються чинні внутрішньодержавні та ключові міжнародні норми захисту прав людини і громадянина. При цьому особа для захисту своїх інтересів вважає за краще послатися на норму міжнародного, а не внутрішньодержавного права. Однак це можливо лише, якщо міжнародне право має безпосередню дію у внутрішньодержавній правовій системі.

Отже, міжнародне право  може дуже позитивно впливати на розвиток національного права і національну  державність, якщо ця дія здійснюється через і за посередництва самого національного права.

ВИСНОВКИ

В контексті сучасного  комплексного реформування правової системи  України, подальшого процесу визначення чітких зовнішньополітичних (міжнародних) орієнтирів залишається актуальною проблема примату міжнародного права, як і проблема дії його джерел як складової частини національної правової системи. Від її ефективного розв’язання значною мірою залежить успіх просування України до європейської та світової спільноти.

Питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права має як теоретичне, так і практичне значення. Для більшості держав світу міжнародне право давно перестало бути чимось екзотичним і далеким від потреб практикуючого юриста, як це було ще на початку ХХ ст. Це вкрай складне питання постало перед Україною й у загальному вигляді було вирішено вже при прийнятті Декларації про державний суверенітет 1990 р.

Незалежно від розбіжностей правових систем держав при розгляді питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права можна виокремити загальні ознаки, що відображають пріоритети, яких дотримуються ті чи інші держави у своїх міжнародно-правових відносинах. В науці міжнародного права у зв’язку з цим виділяють дві основні наукові теорії: дуалістичну та моністичну.

У разі визнання державою тією чи іншою мірою примату міжнародного права саме внутрішнє законодавство повинно визначати, яким чином і за яких обставин норми міжнародного права породжуватимуть внутрішньодержавні правовідносини. Необхідно, однак, мати на увазі, що такого роду законодавче регулювання може бути прийнятним переважно для міжнародно-правових норм, що самоздійснюються. Такими, що самоздійснюються, слід вважати міжнародно-правові норми, реалізація яких не вимагає обов’язкової конкретизації чи уточнення у внутрішньому законодавстві. Для конкретизації чи уточнення міжнародно-правових норм, що не самоздійснюються, у державах, які визнають тією чи іншою мірою примат міжнародного права, застосовується спеціальна законодавча процедура імплементації, тобто перетворення норм міжнародного права на норми внутрішнього права. У тих країнах, де норми міжнародного права не застосовуються у внутрішньому правопорядку, імплементація є єдиним способом забезпечити у внутрішньому праві виконання державою її міжнародно-правових зобов’язань. Існують три основні способи імплементації міжнародно-правових норм: трансформація, рецепція, відсилання.

Міжнародне право не вимагає визнання на внутрішньодержавному рівні свого примату і безпосередньої дії. Вибір способу імплементації  міжнародних зобов’язань залишається за державою в особі її компетентних органів. Загалом міжнародне право може дуже позитивно впливати на розвиток національного права і національну державність, якщо ця дія здійснюється через і за посередництва самого національного права.

Вплив внутрішнього права на право міжнародне можливий насамперед через зовнішньополітичну активність держави. Нерідко принципи зовнішньої політики бувають сформульовані в конституціях чи інших законодавчих актах. На розвиток міжнародного права можуть впливати партикулярні норми внутрішнього законодавства. Так було з нормами про дипломатичні та консульські привілеї, що згодом увійшли до міжнародного права.

Незважаючи на наявність  загальних законодавчих основ, практика застосування в Україні норм міжнародного права залишається досить вузькою. Україна визнає примат міжнародного права. Особливості застосування суб’єктами внутрішнього права норм міжнародного права встановлені Конституцією та законами України. Зокрема, в Україні визнаються частиною національного законодавства норми міжнародних договорів. Відповідно до Конституції України та Закону України “Про міжнародні договори України” 1993 р. норми міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (за процедурою ратифікації), необхідно застосовувати у внутрішньому праві в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Список використаних джерел

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1996. – №30. – Ст. 141. (Із змінами, внесеними згідно із Законом  N 2952-VI від 01.02.2011, ВВР, 2011, N 10, ст. 68.).
2. Барбук А. Соотношение международного и внутригосударственного права: теоретические аспекты / А. Бабрук // Журнал междуранодного права и международных отношений. – 2005. – № 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://evolutio.info/content/view/730/113/
3. Буроменський М.В. Міжнародне право: навч. посіб. / М.В. Буроменський. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 336 с.
4. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основи теорії: підручник / В.Г. Буткевич, В.В. Мицик, О.В. Задорожній. – К.: Либідь, 2002. – 608 с.
5. Дахно І.І. Міжнародне приватне право: навч. посіб. / І.І. Дахно. – 2-ге вид., стереотип. – К.: МАУП, 2009. – 312 с.
6. Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР). – 1990. – № 31. – Ст. 429.
7. Джин М. Лайонс, Мастадуно М. Міжнародне втручання в державний суверенітет і майбутнє міжнародного співтовариства / Джин М. Лайонс, М. Мастадуно // Міжнародний журнал соціальних наук. – 2008. – Травень. – № 2 (5). – С. 141-152.
8. Закон України “Про міжнародні договори України” // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2004. – № 50. – Ст. 540.
9. Іванченко О.М. Теорія гармонізації монізму і дуалізму у співвідношенні норм національного та норм міжнародного права / О.М. Івченко // http://vuzlib.com/content/view/1386/73/
10. Кельзен Г. Чисте правознавство / Г. Кельзен; [пер. з нім. О. Мокровольського]. – К. : Юніверс, 2010. – 496 с.
11. Кравчук М.В. Теорія держави і права (опорні конспекти) / М.В. Кравчук. – К.: Атіка, 2007. – 288 с.
12. Лукашук И.И. Конституции государств и международное право / И.И. Лукашук. – М.: Норма, 2011. – 280 с.
13. Луць Л. Конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права: деякі теоретичні аспекти / Л. Луць // http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=14&d=409
14. Мережко О.О. Співвідношення міжнародного і національного права / О.О. Мережко // Юридичний журнал. – 2009. – № 2. – С. 21-25.
15. Мережко О.О., Неліп М.І. Становлення правової системи України в контексті сучасного міжнародного права / О.О. Мережко, М.І. Неліп. – К.: Атіка, 2008. – 240 с.
16. Міжнародне приватне право: навч. посібник / за ред. В.М. Гайворонського, В.П. Душмана. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 366 с.
17. Шиб Т. Співвідношення міжнародного та національного права України / Т. Шиб // Віче. – 2009. – № 4. – С . 25-28.
18. Шпакович О. Теоретичні засади співвідношення міжнародного та внутрішнього права держав / О. Шпакович // Віче. – 2007. – № 5. – С. 13-18.
19. Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право: Теоретичні та прикладні аспекти / О.Х. Юлдашев. – К.: МАУП, 2010. – 576 с.