Співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права

Моністична теорія ґрунтується  на визнанні міжнародного та внутрішнього права єдиною системою права. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи права. При цьому прихильники цих концепцій розходяться тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем. Одні з них виходять із примату внутрішньодержавного права над міжнародним (німецька юридична література другої половини XIX – поч. XX ст.) [9]. Обгрунтування позиції прихильників іншого різновиду моністичної концепції – примату міжнародного права над внутрішньодержавним, що одержала широке поширення, міститься в працях австрійського юриста XX ст. Г. Кельзена, у повоєнні роки, професора Каліфорнійського університету (США). Зокрема, вчений писав, що держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація. Тому співвідношення між міжнародним і національними правопорядками нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації [10, 211].

Моністична теорія примату  внутрішньодержавного права одержала поширення на межі ХІХ – ХХ століть  переважно у працях німецьких  юристів і згодом знайшла відображення в зовнішньополітичних концепціях Третього рейху. Ця теорія була підтримана офіційною радянською доктриною в 20-40-ві роки ХХ ст. Концепція примату внутрішньодержавного права ґрунтується на поглядах Г. Гегеля, який вбачав у державі “абсолютну владу”. Як наслідок абсолютним визнається і внутрішньодержавне право. Тому прихильники примату внутрішньодержавного права розглядають міжнародне право як складову частину національних правових систем [2].

Теорія примату внутрішньодержавного права неприйнятна з багатьох точок зору. По-перше, такі погляди ведуть до заперечення міжнародного права. Це абсолютно неприйнятно в умовах розвитку взаємозв’язку та взаємозалежності у світі, коли міжнародне право нерідко виявляється не лише найбільш ефективним, але й єдиним інструментом вирішення проблем, що постають перед людством. По-друге, ця теорія підриває принцип примату права над політикою, тому що створюється загроза утвердженню в міжнародних відносинах примату зовнішньої політики окремих держав, що може мати наслідком применшення цінності правового спілкування. По-третє, сучасне міжнародне право піднімається до рівня захисту прав і інтересів людства, коли амбіції окремих держав мають поступитися місцем збереженню загальнолюдських цінностей. Проте в сучасній міжнародно-правовій доктрині та на практиці елементи примату внутрішньодержавного права зустрічаються досить часто [9].

Монізм примату міжнародного права почав свій розвиток після  Першої світової війни. Одним із її основоположників був Г. Кельзен [10]. Згодом його погляди знайшли чимало прихильників, серед яких Ш. Руссо, Я. Броунлі та ін. З погляду теорії примату міжнародного права у світі існує єдиний правопорядок у рамках єдиної системи права. Він охоплює і міжнародне, і національне право, однак домінуючим є правопорядок, ґрунтований на міжнародному публічному праві. У крайніх проявах теорія примату міжнародного права може доходити до повного заперечення державного суверенітету та навіть до заперечення держави [9].

У той же час цілком заперечувати можливість примату міжнародного права було б помилкою. Зокрема, прийнятною слід вважати таку модель співвідношення міжнародного та внутрішнього права, відповідно до якої у внутрішньодержавних відносинах діють норми внутрішнього права, але таким чином, що вони не суперечать міжнародному публічному праву. У разі ж прогалин у внутрішньому праві чи колізій норм внутрішнього та міжнародного права мають діяти норми міжнародного права (особливості дії норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку кожна держава може визначати самостійно). В цьому випадку частина внутрішньодержавних відносин може з’явитися у сфері міжнародно-правового регулювання [14, 24].

В сучасному світі  найбільш прийнятним з існуючих вчень  про співвідношення міжнародного та внутрішнього права є доктрина, ґрунтована на синтезі теорій дуалізму та примату міжнародного права. При цьому треба виходити з доктрини єдності права як соціокультурного явища, що породжує єдиний у своїй основі правопорядок, який, у свою чергу, складається з відносно самостійних міжнародного та внутрішнього правопорядків [16, 154]. Міжнародний і внутрішній правопорядки не знаходяться в ієрархічній залежності та тісно взаємодіють. Унаслідок цього виникають сфери спільного міжнародно- та національно-правового регулювання із безсумнівним приматом міжнародного права (прав людини, деяких питань міжнародного морського права тощо). У той же час зберігаються галузі виключного міжнародно-правового та національно-правового регулювання.

Отже, норми міжнародного права створюють права й обов’язки тільки для суб’єктів міжнародного права. Органи державної влади й інші суб’єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нормам міжнародного права не підпорядковуються. Реалізація міжнародних зобов’язань на внутрішньодержавному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права.

РОЗДІЛ 3

МЕХАНІЗМИ ВЗАЄМОВПЛИВУ МІЖНАРОДНОГО І  ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНОГО ПРАВА ТА ПРОБЛЕМИ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ

3.1. Механізми  взаємовпливу міжнародного і  внутрішньодержавного права

У випадку визнання державою тією чи іншою мірою примату міжнародного права саме внутрішнє законодавство повинно визначати, яким чином і за яких обставин норми міжнародного права породжуватимуть внутрішньодержавні правовідносини. Необхідно, однак, мати на увазі, що такого роду законодавче регулювання може бути прийнятним переважно для міжнародно-правових норм, що самоздійснюються. Такими, що самоздійснюються, слід вважати міжнародно-правові норми, реалізація яких не вимагає обов’язкової конкретизації чи уточнення у внутрішньому законодавстві. Тому міжнародно-правові норми, що самоздійснюються, можуть мати пряму дію у внутрішньому праві. Нормою, що самоздійснюється, можна, наприклад, назвати норму ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.: “Кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб’єктності”. У тих державах, де визнається тією чи іншою мірою примат міжнародного права, застосування міжнародно-правових норм, що самоздійснюються, має бути звичайним для правої практики [7, 45].

Часто норми міжнародних  договорів не є такими, що самоздійснюються. Реалізація таких норм вимагає обов’язкової конкретизації чи уточнення у  внутрішньому законодавстві. Для конкретизації  чи уточнення міжнародно-правових норм, що не самоздійснюються, у державах, які визнають тією чи іншою мірою примат міжнародного права, застосовується спеціальна законодавча процедура імплементації, тобто перетворення норм міжнародного права на норми внутрішнього права. У тих країнах, де норми міжнародного права не застосовуються у внутрішньому правопорядку, імплементація є єдиним способом забезпечити у внутрішньому праві виконання державою її міжнародно-правових зобов’язань. Існують три основні способи імплементації міжнародно-правових норм: трансформація, рецепція, відсилання.

В широкому значенні трансформація  є засобом здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нормативних актів (законів, актів ратифікації і публікації міжнародних договорів, адміністративних постанов, розпоряджень тощо) і забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов’язання або в інтересах використання нею своєї міжнародної правомочності [2]. Тому норма міжнародного права не перетворюється, вона зберігає свій статус. Однак її змісту, правилу застосування надається статус норми національного права. Як відзначає І. Лукашук, мова йде про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права [12, 107].

Трансформація може бути загальною й індивідуальною. При  загальній трансформації держава  встановлює, що усі або тільки визначені види прийнятих нею міжнародно-правових норм є частиною національного права країни. При індивідуальній трансформації необхідно в кожному випадку вводити міжнародні норми в національне право країни спеціальним актом [9].

В деяких країнах, наприклад у Великій Британії, щодо звичаєвого міжнародного права застосовується загальна трансформація, а щодо договорів – індивідуальна. В Україні щодо міжнародних договорів застосовується індивідуальна трансформація (Верховної Радою України видається спеціальний закон про ратифікацію) [13].

Трансформація пов’язана  зазвичай із повною переробкою тексту міжнародно-правового акта чи окремих  його статей із прийняттям на цій основі норм внутрішнього права. При цьому  норми внутрішнього права нерідко от­римують інше словесне вираження, ніж першоджерела – статті міжнародних договорів. Хоча по суті зміст міжнародного зобов’язання в разі трансформації повинен зберігатися [14, 24]. Трансформація надзвичайно поширена, і держави охоче до неї звертаються. У деяких випадках трансформації важко уникнути. Наприклад, для імплементації міжнародних договорів, спрямованих на уніфікацію кримінального законодавства держав, трансформація необхідна. Саме шляхом трансформації найчастіше вносять зміни в кодекси України.

При трансформації не може йти мова про пряму дію міжнародно-правових норм у внутрішньому праві, тому що на етапі трансформації відбувається їх заміна нормами внутрішнього права. Називаючи трансформацію перетворенням, цей термін вживають умовно, адже міжнародно-правову норму не змінюють, і вона не втрачає свого статусу. Вона лише служить зразком, на основі якого вносяться зміни в національне законодавство [2].

Рецепція – текстуальне  повторення нормотворчим органом держави  змісту міжнародно-правової норми у  статті нормативно-правового акта. Звернення до рецепції може мати різні мотиви: від бажання повторити вдале формулювання статті міжнародно-правового акта до прагнення продемонструвати найбільш повне дотримання прийнятого міжнародного зобов’язання. Рецепції є досить поширеними. У більшості випадків рецепції застосовують після вираження державою згоди на обов’язковість міжнародного договору (наступна рецепція). Іноді ж держава вживає заходи із приведення свого законодавства у відповідність до норм міжнародного договору на етапі підготовки до приєднання до нього (попередня рецепція) [19, 145].

При рецепції неможливо  говорити про пряму дію міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку, тому що рецепція є не чим іншим  як засобом їхньої заміни. Після  рецепції у внутрішньому праві починають діяти норми тільки зовні, словесно схожі на міжнародно-правові, по суті ж – норми внутрішнього права. Факт рецепції має безумовне значення для тлумачення відповідної норми внутрішньодержавного нормативно-правового акта. Рецепція найбільш авторитетних міжнародно-правових норм (наприклад, норм Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.) може вплинути на тлумачення навіть норм конституції [13].

В доктрині міжнародного права розрізняють види рецепції:

а) пряму рецепцію, коли норма міжнародного права без  зміни запозичується національним законодавством, що має місце в  Україні (наприклад, стаття 9 Конституції  України). Нерідко цей засіб іменується ін корпорацією, тобто включенням; б) бланкетну рецепцію, коли норма міжнародного права не запозичується, але на неї робиться відповідне посилання (наприклад, стаття 18 Конституції України) [13].

Відсилання є вказівкою  у внутрішньодержавному нормативно-правовому  акті на міжнародне право як на джерело, що регулює ці відсильні відносини. Відсилання санкціонує пряме застосування суб’єктами внутрішнього права норм міжнародного права у внутрішньодержавних правовідносинах. Воно є складним у застосуванні, і користування ним передбачає низку особливостей. Насамперед відсилання звернене здебільшого до індивідуально невизначеного кола міжнародних договорів. Це означає, що у відсильній нормі немає переліку міжнародних договорів, до яких слід звертатися. Відсилання вказує тільки на предмет правового регулювання. Далі, відсилання, як правило, не орієнтоване в часі. Воно діє як щодо міжнародних договорів, складених цією державою до прийняття цієї відсильної норми, так і щодо міжнародних договорів, які будуть укладені в майбутньому. Це означає, що перелік таких договорів є відкритим і відносини у внутрішньому праві, що регулюються відсиланням, прямо залежать від міжнародно-правової активності держави та складання нею міжнародних договорів [3, 80-81]. Відсильна норма міжнародного договору має бути такою, що самоздійснюється. Відсилання нерідко зустрічається у внутрішньому законодавстві та має наслідком пряме застосування міжнародно-правових норм.

Вплив внутрішнього права  на право міжнародне можливий насамперед через зовнішньополітичну активність держави. Нерідко принципи зовнішньої політики бувають сформульовані в конституціях чи інших законодавчих актах. Наприклад, під впливом принципів зовнішньої політики Великої французької революції в міжнародному праві почали формуватися принципи невтручання у внутрішні справи держав, рівноправності націй, низка принципів, що стосуються міжнародно-правового режиму території, та інші. Вплив на міжнародне право мали зовнішньополітичні акти Росії після жовтневого перевороту 1917 р. [3, 94].

Вплинути на міжнародне право можуть також конституційно-правові норми, що стосуються організації політичного режиму в державі. Це проявилося, зокрема, при закріпленні в міжнародному публічному праві норм про права людини в їхньому сучасному вигляді. Як відомо, спочатку норми про захист прав людини з’явилися в законодавчих актах Великобританії, Голландії, США, Франції. Загальноприйнятий у сучасному міжнародному публічному праві виклад прав людини у вигляді каталогу, тобто у вигляді переліку, уперше було закріплено в Біллі про права штату Вірджинія й у Декларації незалежності США 1776 р. [18, 17].

На розвиток міжнародного права можуть впливати партикулярні норми внутрішнього законодавства. Так було з нормами про дипломатичні та консульські привілеї, що згодом увійшли до міжнародного права.

Можливість внутрішнього права впливати на міжнародне право  була врешті-решт відображена в самому міжнародному праві. У ч. 1 ст. 46 Віденської конвенції про право міжнародних  договорів 1969 р. зазначено, що держава  не має права посилатися на ту обставину, що її згода на обов’язковість для неї договору була виражена на порушення того чи іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки це порушення не було очевидним і не стосувалося норм її внутрішнього права особливо важливого значення [17, 27]. Не можна виключити також вплив на міжнародне право національної судової практики, особливо країн англосаксонської системи права.

3.2. Проблеми  застосування норм міжнародного права у внутрішньодержавному праві

Рівень залежності держави  від міжнародного співтовариства, відкритості  її правової системи для безпосередньої дії міжнародного права, визнання нею  пріоритету міжнародного права залежить від рівня залучення (інтегрованості) держави до міжнародних процесів. У зв’язку з цим держави, які орієнтують свою економіку на світовий ринок і мають незначну стратегічну вагу або відчувають гостру нестачу в інвестиціях, ретельно погоджують своє національне законодавство з міжнародним правом або визнають пріоритет міжнародного права і допускають безпосередню дію у внутрішньодержавній сфері. Така погодженість є насамперед не юридичною, а фактичною [2]. Юридично ні система міжнародного права, ні система внутрішньодержавного права не обумовлюють дійсності один одного як систем. Вони можуть лише визнавати або не визнавати у своїх сферах окремі норми один одного.