Співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права

З наведених вище формулювань  можливо виділити основні ознаки міжнародного права: міжнародне право – це сукупність юридичних норм і принципів; ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб’єктами міжнародного права; ці норми признаються суб’єктами міжнародного права в якості юридично обов’язкових; реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах.

Важливою характерною  рисою міжнародного права є те, що воно виступає в якості окремої  відособленої правової системи зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему.

За допомогою норм міжнародного права регулюються  відносини між державами й  іншими її суб’єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються примусом – колективним або індивідуальним [5, 37].

Міжнародне право існує  на декількох рівнях:

• загальні (універсальні та загальновизнані) принципи, закріплені в Статуті ООН: суверенна рівність держав, право націй на самовизначення, добровільне виконання зобов’язань, поважання прав людини, вирішення міжнародних спорів мирним шляхом та ін.;
• право міжнародних організацій, закріплене в конвенціях, пактах, деклараціях, резолюціях (ЮНЕСКО та ін.);
• право співдружностей у рамках міждержавних об’єднань (принципи, акти, норми Європейського Союзу, Ради Європи, СНД та ін.);
• міждержавні угоди (дво- та багатосторонні) [18, 14].

Між національним і міжнародним  правом існують тісний взаємозв’язок  і взаємодія. Міжнародне право акумулює досягнення національних систем права. За структурою міжнародне право наближається до їх структури (поділ на дві підсистеми – приватну і публічну, наявність галузей права – міжнародне економічне, космічне, повітряне, морське, гуманітарне тощо), що свідчить про вплив національного права на міжнародне [5, 67].

Міжнародне право (у  формі міжнародно-правового договору) служить одним із юридичних джерел національного права, допускає пряме  «входження» норм міжнародного публічного і приватного права в конституційне, цивільне, кримінально-виконавче та інше право.

Безсумнівним є правило: міжнародне право має переважну  силу над національним правом. Це основний принцип міжнародного права. Принцип  верховенства міжнародного над внутрішньодержавним  правом приймається державами або  в законодавчому порядку, або на практиці. Маючи обов’язкову силу для держав, міжнародне право лишає на їх розсуд вирішення питання про застосування його норм у рамках внутрішніх правових систем.

Державам не потрібно формально визнавати верховенство міжнародного права над національним законодавством, але вони повинні цілком додержуватися цих норм тими шляхами, котрі визначать самостійно. Пріоритет міжнародного права над національним супроводжується оптимальною участю держав у розробці та прийнятті міжнародно-правових норм і рішень, відповідальністю за їх виконання при забезпеченні при цьому державного суверенітету.

В Україні визнається пріоритет міжнародного права над  національним, що випливає з Декларації про державний суверенітет України, Конституції України, Закону України “Про міжнародні договори України”, закону про громадянство, цивільного та сімейного кодексів, підтверджується фактом її входження до Ради Європи.

Ставлення України до питання про співвідношення національного  та міжнародного права вперше було сформульоване в Декларації про державний суверенітет України 1990 р., де був проголошений “пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права” (ст. Х) [6]. У Законі України “Про дію міжнародних договорів на території України”, а пізніше в Законі України “Про міжна­родні договори України” [8] ця норма Декларації була доповнена: “…Укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства”. Конституція України у ст. 9 закріпила наступне: “[1.] Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. [2.] Укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”. З ухваленням цих нормативно-правових актів в Україні була розпочата спроба створити новий правопорядок по­рівняно з тим, що панував у країні за часів її перебування у складі СРСР [1].

Відповідно до п. 2 ст. 17 Закону України “Про міжнародні договори України” при розбіжності правил міжнародного договору України з  правилами її внутрішньодержавного законодавства мають застосовуватися правила міжнародного договору [8].

Отже, міжнародне право  регулює не лише міждержавні відносини, але й впливає на відносини  усередині країни, на систему національного  права. Через міжнародне право відбувається зближення різних галузей права (підприємницького, банківського, фінансового), а також певних норм (технічних норм у галузі ядерної енергетики) тощо.

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ ЮРИСДИКЦІЙНОГО СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖНАРОДНОГО І ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНОГО ПРАВА: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

2.1. Сутність проблеми співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права

Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права є важливою та відносно новою  у правовій теорії і практиці. Тривалий час міжнародне право обслуговувало  відносно вузьку галузь зовнішньополітичної діяльності держав, мало стосуючись внутрішньої. При цьому сама сфера міжнародних відносин була закритою, у ній було присутнє гранично обмежене коло суб’єктів. До того ж в умовах панування абсолютного державного суверенітету, що межував зі сваволею, ступінь впливу міжнародного права на міжнародну політику був мінімальним. У внутрішньому правопорядку держави взагалі не схильні були брати до уваги міжнародне право через уявлення, що воно за своєю природою не могло торкатися внутрішньодержавних відносин.

Незалежно від розбіжностей правових систем держав при розгляді питання  про співвідношення міжнародного та внутрішнього права можна виокремити деякі загальні ознаки, що відображають пріоритети, яких дотримуються ті чи інші держави у своїх міжнародно-правових відносинах.

Тут доречно торкнутися питання  про взаємовплив міжнародного і  національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на становлення, формування і  динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов'язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов'язував Віденський документ НБСЄ 1989 p.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Наприклад, прийняття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропаганди війни призвело до того, що в статті 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, з'явилася норма, відповідно до котрої “будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом” [12, 98].

Норми міжнародного права створюють  права й обов’язки тільки для  суб’єктів міжнародного права. Органи державної влади й інші суб’єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нормам міжнародного права не підпорядковуються. Реалізація міжнародних зобов’язань на внутрішньодержавному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права.

Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних відносин і дипломатії. Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжнародне право. Вони можуть виникати між фізичними і юридичними особами й іншими суб’єктами різних держав і міжнародних суб’єктів, у тому числі такими, що не є суб'єктами міжнародного права. Під міжнародними відносинами розуміють сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових, соціальних, культурних та інших зв'язків між державами, основними соціальними, економічними і суспільними рухами, що діють на міжнародній арені, тобто між народами в широкому значенні цього слова.

Основними рисами міжнародних відносин є: зміцнення різнопланового співробітництва  між державами; розширення міжнародних  відносин; забезпечення миру; зростання  ролі науково-технічного прогресу; посилення глобальної тенденції інтернаціоналізації господарського життя і зміцнення світової системи господарських зв’язків; зростання ролі міжнародних організацій, у тому числі і неурядових, і їх кількості; виникнення якісно нових міжнародних проблем (глобальні проблеми виживання людської цивілізації); актуалізація глобальних проблем виживання людської цивілізації (особливо проблем миру, запобігання ядерній війні, роззброювання); підвищення регулятивної, інтегруючої і координаційної ролі міжнародного права [17, 26].

Міжнародні відносини частіше  всього виявляються зовні в таких  видах:

• міждержавні відносини (між державами, між державами і націями, що борються за незалежність); міждержавні відносини недержавного характеру (наприклад, відносини між державами і міжнародними організаціями, а також державоподібними суб'єктами; між міжнародними організаціями; між державами, міжнародними організаціями, з одного боку, і фізичними і юридичними особами – з іншого; між фізичними і юридичними особами);
• внутрішньодержавні відносини, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію держави, але включені в сферу міжнародно-правового регулювання (питання оборони і міжнародної безпеки, надання гуманітарної й іншої допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т.д.) [18, 16].

Міжнародні відносини  стають міжнародно-правовими відносинами  в результаті угод (укладання договорів  або усних угод) між державами  й іншими суб’єктами міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку.

Чим більше держава залучена в систему міжнародних відносин, тим більше вона залежить від міжнародного співтовариства, тим більше стає відкритою правова система цієї держави для безпосередньої дії міжнародного права і тим більше вірогідність того, що ця держава визнає пріоритет міжнародного права [2]. У зв’язку з цим держави, які орієнтують свою економіку на світовий ринок і мають незначну стратегічну вагу або відчувають гостру нестачу в інвестиціях, ретельно погоджують своє національне законодавство з міжнародним правом або визнають пріоритет міжнародного права і допускають його безпосередню дію у внутрішньодержавній сфері, щоб викликати до себе довіру і отримати захист світової спільноти.

Юридично ні система  міжнародного права, ні система внутрішньодержавного права не обумовлюють дійсності один одного як систем. Вони можуть лише визнавати або не визнавати у своїх сферах окремі норми один одного [7, 149].

Авторитет міжнародного права значно зростає після світових потрясінь, що викликаються міждержавними  зіткненнями. У такі моменти історії спокій і стабільність гостро потрібні людству. Природно, що міжнародне право, будучи фіксатором міжнародних відносин, стає затребуваним політичним інструментом, що доводять події після Першої і Другої світових воєн, найважливішим правовим результатом яких стало прийняття Статуту ООН, що закріпив загальновизнані принципи міжнародного права. Проте з часом відношення до міжнародного права стає все більш прагматичним і обачливим. Вже йдеться швидше про вигідний, ніж необхідному використанні в національних правових системах міжнародного права, точніше – його окремих джерел (загальновизнаних принципів, міжнародних договорів).

2.2. Наукові  теорії співвідношення міжнародного  і внутрішньодержавного права

Питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права є одним із центральних у теорії міжнародного права. Міжнародна доктрина в цьому питанні виробила два основних напрямки: теорії монізму і дуалізму.

Дуалістична теорія виникла  наприкінці ХІХ ст. Саме ця теорія домінувала в офіційній радянській правовій доктрині з другої половини 50-х років ХХ ст. В основі дуалістичної теорії лежить твердження, що міжнародне та внутрішнє право – це дві самостійні правові системи, два різні правопорядки. Не заперечуючи можливості зіткнення чи взаємодії цих правових систем, прихильники дуалізму вважають, що норми міжнародного права не можуть діяти у внутрішньому правопорядку, і навпаки, норми внутрішнього права не діють у міжнародно-правових відносинах. Відмічаючи це, основоположник цього напрямку німецький учений XIX сторіччя Г. Трипель писав: “Міжнародне і внутрішньодержавне право є не тільки різноманітні галузі права, але і різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи не перетинаються” [2].

Дуалізм не заперечує  і не виключає дотримання державами своїх міжнародно-правових зобов’язань. Однак для цього необхідно використання спеціальних законодавчих процедур, завдяки яким лише й можлива імплементація (перетворення) норм міжнародного права на норми внутрішнього права. У результаті держава одержує унікальну можливість вести свого роду подвійне життя: одне – в галузі міжнародно-правових відносин, інше – внутрішнє. Держава не обов’язково зловживатиме таким “роздвоєнням особистості”. В умовах демократичного політичного режиму виконавчій і законодавчій владі складно укладати міжнародні договори без подальшої імплементації у внутрішньому праві. Відповідним внутрішньодержавним процедурам, як правило, присвячене досить деталізоване законодавство. Негативним наслідком дуалізму в радянській правовій практиці виявився високий рівень міжнародно-правового нігілізму в пострадянських державах. В радянському праві визнавався примат норм міжнародного права над нормами національного законодавства. В даний час такий примат норм міжнародного права знаходить своє закріплення в поточному законодавстві України, зокрема, в ч. 2 ст. 17 Закону України “Про міжнародні договори України”) [8].