Співвідношення форми і механізму держави

Прикладом конфедерації були: колишній СРСР з 1917 р. по 1922 р. (30 грудня 1922 р. конфедерація, до складу якої входили: Росія, Україна, Білорусія, республіки Закавказзя, уклали договір і перетворились на федерацію); Нідерланди з 1579 p. по 1795 p., Німеччина з 1815 p. пo 1866 p., Сенегамбія з 1982 р. по 1989 р.

Федерація – складна союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права.

Основні ознаки федерації: 1) наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному відношенні не є одне ціле, а складається із територій - суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ; 2) наявність загальної конституції федерації і конституцій її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації установчою владою; 3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації в межах установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які діють лише на території суб'єкта федерації і мають відповідати союзному законодавству; 4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації; 5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія); 6) можливість суб'єктів федерації мати власну правову і судову системи (США); 7) наявність загально-федеральної податкової і грошової системи; 8) суб'єкти федерації не мають суверенітету і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб'єктів [28, с. 79 – 80].

Федеративна держава може утворюватися: 1) в результаті договору між незалежними суб'єктами про створення нового державного об'єднання з перетворенням учасників договору у суб'єктів федерації (так були утворені США); 2) шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб'єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний штат Техас, шляхом купівлі — штати Луїзіана та Аляска) або утворення нових суб'єктів федерації на частині території раніше існуючої держави (наприклад, утворення п'яти нових німецьких земель на території колишньої НДР); 3) в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб'єкти федерації (Бельгія); 4) шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб'єктів федерації (так були утворені Швейцарія та Об'єднані Арабські Емірати) [9, с. 131].

Федераціями є США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та ін. — разом у світі налічується 24 федеративні держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.4. Форма державного (політичного) режиму

 

Ще одним  важливим елементом форми держави  є державний (політичний) режим.

Державний режим  – це сукупність прийомів, способів і методів здійснення державної  влади. Часто в юридичній літературі можна зустріти ще такі формулювання, як державно-правовий, політичний режим. При цьому в багатьох випадках поняття державного і політичного режиму не розрізняються й використовуються як синоніми. Але інколи їх розрізняють, і в цьому контексті під державним режимом розуміють важливу складову частину політичного режиму, що існує в суспільстві. А в поняття «політичний режим» вкладають більш широке значення, і під ним розуміють не лише методи державної влади, але й характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, рухів, об’єднань, союзів) [27, с. 106].

Кожен із державних  режимів, що існують в тій чи іншій державі, наділений своєрідними особливостями, має свою специфіку, що пов’язана з великою кількістю покладених на нього відбитків соціально-економічних, суспільно-політичних, класових, релігійних, моральних та інших факторів. Тим не менше, всі державні режими в сукупності притаманних їм ознак, можна поділити на дві групи: демократичні та антидемократичні.

Демократичний (гр. demokratia — влада народу) — це вид державного режиму, що характеризує такий порядок (стан) державного життя суспільства, при якому виконуються норми конституції та законів, реалізується принцип розподілу влади, державна влада здійснюється на основі рівної участі громадян, громадських організацій, партій в управлінні державою, котра гарантує дотримання їх прав і свобод відповідно до міжнародних стандартів прав людини [27, с. 107].

Ознаками демократичного режиму, який намагається сьогодні побудувати наше суспільство, є: участь населення у формуванні й здійсненні державної влади шляхом прямої та представницької демократії і обраних  представницьких органів (рішення приймається більшістю з урахуванням інтересів меншості); реальне втілення принципів соціально-правової держави; виборність та змінність центральних і місцевих органів державної влади та їх підзвітність виборцям; легітимність державної влади; силові структури знаходяться під демократичним контролем суспільства і використовуються лише за прямим призначенням, їх діяльність регламентується законами; домінують методи переконання, узгодження, компромісу, звужені методи насильства, примусу; у всіх сферах суспільного життя панує верховенство права; проголошені та реально забезпечуються права та свободи людини і громадянина; утверджується політичний, економічний, ідеологічний плюралізм, багатопартійність, змагання політичних партій, існування на основі закону політичної опозиції; існує гласність, ЗМІ вільні від цензури [18, с. 10].

Різновидами демократичного режиму є:

— ліберально-демократичний, заснований на системі гуманістичних  принципів здійснення державної  влади, визнанні свободи людини, її діяльності, забезпеченні рівності всіх перед законом;

— консервативно-демократичний, побудований на переважному застосуванні таких принципів державного управління, які склались історично, отримали закріплення у свідомості суспільства, є характерними саме для цієї держави, що не бажає перейти до нових форм і методів державного управління;

— радикально-демократичний, здійснюється шляхом постійного введення нових форм реалізації державної влади, використання рішучих заходів для підвищення ефективності державного управління [29, с. 72].

Антидемократичний — це вид державного режиму, який характеризує такий порядок (стан) державно-політичного життя суспільства, за якого не реалізується принцип розподілу влади, певною мірою (повністю або частково) порушуються права громадян, забороняється діяльність політичних партій, інших об'єднань громадян, існує можливість політичних репресій.

Антидемократичному  режиму притаманні такі ознаки: а) утиск прав особи, перешкода її вільному розвитку; б) повний контроль держави над всіма сферами суспільного життя; в) концентрація влади в руках однієї особи або групи осіб; г) фактичне одержавлення всіх громадських організацій (профспілок, молодіжних тощо); д) ігнорування інтересів національних меншин, релігійних поглядів населення тощо [6, с. 97].

Види антидемократичного режиму:

— тоталітаризм (лат. totus — весь, цілий) — це режим, що характеризується відсутністю реальних прав і свобод громадян, всеохоплюючим репресивним примушенням громадян до виконання владної волі, яка не спирається на закон та контролює всі сфери суспільного життя; суворий контроль держави над усіма сферами суспільних відносин; нав'язування єдиної офіційної державної ідеології; відсутністю принципу розподілу влади та органів місцевого самоврядування; ігноруванням інтересів національних меншин; здійсненням диктатури однієї партії та забороною опозиції; монополії держави у сфері економіки, мілітарізація громадського життя;

— деспотія (від  гр. despoteia — необмежена влада) — форма  режиму, яка характеризується зосередженням  в руках однієї особи (деспота) всієї  повноти влади з одночасною її централізацією, відсутністю політичних свобод і жорстокими методами утиску прав та свобод людини і громадянина. Деспотія притаманна абсолютним монархіям періоду рабовласництва (наприклад, Стародавній Вавілон, Стародавній Китай тощо);

— авторитаризм (фр. autoritarisme; лат. — autoritas — цілковита влада, вплив, наказ) - це вид режиму, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або групи осіб; безстроковим характером влади глави держави; звуженням політичних прав і свобод громадян та громадсько-політичних об'єднань, приниженням ролі представницьких органів влади; недопущенням політичної опозиції. Забезпечення існування авторитарного режиму здійснюють армія та каральні органи. Основний метод діяльності органів державної влади — командний, який здійснюється за допомогою наказів, розпоряджень директив тощо. Різновидом авторитаризму є диктатура, котра розглядається як авторитарний режим тимчасового характеру, що вводиться за надзвичайних обставин [29, с. 73].

 

 

РОЗДІЛ 2

ХАРАКТЕРИСТИКА  МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВИ

 

2.1. Поняття та ознаки механізму держави

 

Державі для  підтримання життєдіяльності і  нормального функціонування, для  вирішення поставлених завдань, необхідно мати добре налаштований механізм роботи всіх державних органів. Важливу роль механізм держави відіграє при здійсненні державою своїх функцій.

Функції держави здійснюються за посередництвом спеціально утвореного для цього інституціонального механізму, який визначається як «механізм держави», складається із різних державних органів, які об'єднуються у відносно відокремлену структуру — державний апарат, та інших державних інститутів [5, с. 114]. На такому підході засновується тлумачення сутності і змісту державності під кутом зору інституціонального підходу, головною особливістю якого є те, що держава трактується насамперед як механізм (інститут) влади та управління в суспільстві.

З іншого боку, механізм держави має розглядатися в контексті виконання певним прошарком людей певного різновиду суспільно корисної праці, що виділився історично як результат суспільного розподілу праці, — управлінської діяльності на постійних професійних засадах. У такому людському вимірі механізм держави виступає своєрідним фізичним (людським) її втіленням як відносно відокремлений, конституйований в окремий інститут і структурно організований прошарок людей, який виокремився на етапі формування державності внаслідок суспільного розподілу праці на керуючих (працівників державного апарату)і керованих (населення) [6, с. 115 – 116].

Такий підхід позначив перехід у дослідженнях соціального управління від традиційного акценту на формальні її складові до так званого «людського фактору» з позицій широкого гуманістичного підходу, який покликаний привести до певної переоцінки

співвідношення  об'єктивних і суб'єктивних факторів у системі управління суспільством на користь останнього. Зокрема, людський вимір проблематики функціонування механізму і апарату держави є методологічним підґрунтям, яке дає змогу більш предметно аналізувати нові для вітчизняної юридичної науки, але надзвичайно актуальні й складні питання його кадрового забезпечення, організації та проходження державної служби, бюрократії тощо [6, с. 116].

Питома  вага механізму держави в забезпеченні життєдіяльності соціального організму, можливості його впливу на різні сторони суспільного життя, чисельність зайнятих у ньому працівників залежать від змісту й обсягу функцій, які суспільство покладає на державу, обумовленого ними обсягу компетенції державних органів, визначеної в законодавстві.

Отже, під механізмом держави розуміється система державних органів, що представляють собою ієрархічну структуру, що базується на поділу влади і володіють необхідними матеріальними доповненнями, за допомогою яких реалізовуються завдання та функції держави [27, с. 154].

Характерними ознаками механізму держави є:

1) це ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах субординації та координації. Політико-організаційну основу системи складають органи держави, територія держави, збройні сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави;

2) це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови і єдині завдання та цілі діяльності. Кожний із суб'єктів механізму держави як його системний елемент є органічно обумовленим усіма іншими його елементами і функціонуванням системи в цілому;

3) це система, яка має чітку структуру з певними зв’язками між її елементами. Первинними елементами є державні органи. Як механізм годинника складається з різних елементів, так і механізм держави, будучи єдиним, містить у собі органи, блоки, підсистеми і навіть самостійні гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову. В цій розчленованості просліджується ієрархія: різні державні органи, їх блоки, підсистеми посідають неоднакове місце у державному механізмі, але усі разом повинні діяти злагоджено і без збоїв. Так, одну з підсистем держави утворюють вищі органи держави: представницькі, виконавчі, глава держави. Інша підсистема — місцевого рівня: Ради та їх виконкоми, державні адміністрації та їх глави. Особливою підсистемою є судова, а також правоохоронні органи: прокуратура, міліція, органи служби безпеки та ін.;

4) це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність, котрі становлять її організаційно-економічну основу;