Співвідношення форми і механізму держави

Форма правління  історично складається в процесі  боротьби і взаємодії соціальних та політичних сил відповідного суспільства. Вона має основоположне значення для вивчення конституційно-правового регулювання організації і функціонування держави. Як зазначає С.Ю. Кашкін, це не просто теоретична абстрактна категорія науки, а ключ за допомогою якого ми можемо розібратися в значенні тієї чи іншої системи органів державної влади, встановленою конституцією відповідної держави [8, с. 340].

В сучасній юридичній  науці під формою правління розуміють  організацію вищої державної  влади, зокрема вищих і центральних  органів держави, структуру, повноваження, порядок утворення цих органів  та їх повноваження, взаємовідносини з населенням, ступінь участі населення в їх утворенні (формуванні) [27, с. 93]. На сьогодні, існує дві форми державного правління – монархія та республіка.

Монархія (в пер. з грецької – одновладдя) – це форма правління, за якої вища державна влада повністю або частково зосереджена в руках одноосібного глави держави – монарха (царя, короля, імператора тощо), який успадковує владу як представник правлячої династії і здійснює її довічно, виконуючи функції глави держави і функції виконавчої влади, контролюючи правосуддя і здійснення влади на місцях [27, с. 93]. Однозначним є те, що монархія є найстарішою формою правління.

В свою чергу монархії бувають  двох видів: 1) абсолютна; 2) конституційна.

Абсолютна монархія – це така монархія, за якої державна влада по закону належить одній особі, а також не має ніяких юридичних обмежень повноважень монарха [28, с. 74]. Такий вид монархії характерний для традиційних держав з різними видами авторитарного політичного режиму. Даний вид правління мали східні держави на території Західної Європи в період раннього і пізнього феодалізму. На даний момент розвитку державотворення абсолютна монархія рідкісна форма правління. Практично в чистому вигляді вона існує в Омані.

Конституційна монархія – це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія [29, с. 65].

Слід зазначити, що конституційна  монархія може бути парламентською або  дуалістичною.

Дуалістична монархія (перехідний тип монархії) характеризується такими ознаками: формальна належність законодавчої влади парламенту; здійснення монархом функцій глави виконавчої влади; право монарха формувати уряд, відповідальний перед ним; право накладення абсолютного вето на закони парламенту; право монарха видавати укази, що мають силу закону. Дуалістичні монархії характерні для держав Близького Сходу і в XX столітті [6, с. 87]. Така монархія існувала у Тунісі, Лівії, Ефіопії, Таїланді тощо.

Парламентська монархія має такі ознаки: монарх лише формально зберігає функції глави держави і має виключно представницькі повноваження; законодавча влада належить парламенту, виконавча — урядові, який формується парламентом і повністю йому підзвітний; монарх позбавлений права самостійно здійснювати функції глави держави; всі акти, які видаються від імені монарха, створюються виконавчою владою і попередньо схвалені міністрами (так званий інститут контрасігнатури). Монархії такого типу характерні для багатьох держав Європи (Японії, Швеції, Данії, Іспанії та ін.) [6, с. 88].

Сьогодні у світі налічується 28 монархій, а формально більше 40.

Республіка (в пер. з лат. суспільна справа) – це така форма  правління, за якої верховна влада в  державі здійснюється виборчими  органами, що обираються на визначений строк. На сьогодні із 190 держав у світі 150 країн є республіками. Джерелом влади в республіці є народ, який на визначений строк обирає вищі представницькі органи держави. При республіканській формі правління діє конституційний принцип розподілу влади, державний механізм функціонує для захисту прав громадян, відносини особи і держави будуються на принципі взаємної відповідальності [27, с. 96].

Різновидами республіки є  президентська, парламентська та змішана.

Президентська республіка характеризується тим, що обраний всенародним голосуванням президент займає в державному апараті особливе місце. Президент в такій республіці поєднує в собі повноваження глави держави і глави уряду. В президентській республіці президент має широкі повноваження в різних сферах державного життя. Законодавча влада належить вищому представницькому органу – парламенту, а виконавча – уряду. Проте, недоліком такої республіки є те, що вона має тенденцію до президентського авторитаризму – широкі повноваження президента можуть призвести до централізації влади, до узурпації влади та її зловживанням. Президентськими республіками є США, більшість держав Латинської Америки (Бразилія, Аргентина, Мексика), Африки (Зімбабве, Нігерія), Азії (Філіппіни) тощо [27, с. 98].

Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки: 1) парламент формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах; 2) президент обирається парламентом з числа його членів (або спеціальною колегією), є главою держави, але не може бути главою уряду та здійснювати контроль над ним; 3) президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури); має право вето на закони парламенту; 4) уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед ним; діє протягом терміну повноважень парламенту [29, с. 66].

Президент у  парламентських республіках, на відміну  від глави держави в президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної влади, і його правовий статус нагадує статус монарха в парламентській монархії [28, с. 77].

Прикладом парламентської республіки є Італія, Австрія, Словаччина, Німеччина, Індія, Туреччина, Чехія, Угорщина тощо.

В багатьох державах, в тому числі й в Україні, були намагання поєднати характеристики президентських та парламентських республік, щоб зберегти переваги і подолати недоліки, притаманні цим формам. Створені таким чином республіки називаються змішаними (президентсько-парламентські або парламентсько-президентські) республіками. В змішаних республіках зростає самостійність уряду, збільшується важливість посади глави уряду в порівнянні з президентською республікою, де такої посади може і не бути. Президент у змішаних республіках є верховним головнокомандувачем, як у президентській республіці, проте не завжди наділений повноваженнями глави виконавчої влади. Особливістю парламентсько-президентської республіки є те, що їй притаманні обмеження повноважень уряду в законодавчому процесі [28, с. 78].

Прикладами  таких республік є Україна, Польща, Болгарія, Португалія, Ірландія, Фінляндія, Франція тощо.

Схематично  різновиди форм державного правління  можна зобразити так:

Форма державного правління

 

          Монархія                                                                    Республіка

 

Абсолютна         Конституційна                   Президентська

 

                                                                                                 Парламентська 

    Дуалістична                   Парламентська

 

                                                                                                                          Змішана

 

                                                                   Парламентсько-президентська

 

                                                                                          Президентсько-парламентська

 

 

 

 

 

1.3. Форма  державного устрою

 

Під формою державного устрою розуміють адміністративно-територіальну  організацію державної влади, характер взаємозв’язків між державою і його складовими частинами, між окремими частинами держави, між центральними і місцевими органами [27, с. 100].

З точки зору державного устрою, держави можна  поділити на дві групи: прості і складні. До простих держав відносяться унітарні держави, а до складних – федерації, конфедерації та імперії [29, с. 68 – 69].

Почнемо з розгляду унітарної форми державного устрою. Встановлено, що у ХІХ ст. інститут унітарної держави активно досліджувався  вченими Франції, Австро-Угорщини, Росії та інших країн Європи, проте доктринальне теоретико-правове обґрунтування унітарної форми територіального устрою держави належить представникам німецької наукової школи державного права.

В історичному  аспекті процес формування унітарних  держав, як різновиду держав з відповідною системою територіального устрою, нерозривний із процесом становлення, утвердження і розвитку самої держави як соціально-правової інституції, тому ознаки унітарних держав доцільно виокремлювати, виходячи із загального розуміння ознак держави [10, с. 10].

Слід зазначити, що унітарна держава це такий вид форми державного устрою, за якого проста, єдина держава не знає внутрішнього територіального поділу або ж поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які не володіють суверенними правами, проте можуть мати статус автономних державних утворень.

Узагальнення  державно-правових поглядів як вітчизняних, так і зарубіжних учених-теоретиків та знавців права дало можливість виокремити основну систему ознак унітарних держав: 1) територія держави поділена на адміністративно-територіальні одиниці, які не наділені державним суверенітетом; 2) єдина структура державного апарату, компетенція якого поширюється на всю територію держави; 3) єдине громадянство; 4) єдина система законодавства, осьовим центром якої є єдина державна конституція; 5) єдина судова система; 6) єдина система органів конституційного контролю; 7) одноканальна система оподаткування; 8) у міжнародних відносинах виступає єдиним цілим [10, с. 11 – 12].

До унітарних держав відносяться – Україна, Польща, Болгарія, Італія, Норвегія, Румунія, Франція, Китай, країни Балтії тощо.

Імперія (від лат. imperium — влада, панування) – це насильно, шляхом завоювання, створена складна держава, центр якої – метрополія веде завойовницьку політику, пригнічує та експлуатує народи, які проживають в приєднаних державах – колоніях [3, с. 314]. Слід зазначити, що імперія як форма державного устрою розглядається в історичному аспекті, оскільки сьогодні в чистому вигляді імперій не існує.

Особливі риси імперії: утворена в результаті експансії; складовими є адміністративно-територіальні одиниці — колонії, які не мають ознак суверенітету і не рівні за правовим статусом; двохступенева система органів державної влади (влада метрополії і колонії); центральний орган влади — імператор (глава держави), та місцеві органи — намісники, губернатори тощо, які призначаються імператором; правова система ґрунтується на принципах права метрополії; для правового статусу населення характерне дискримінаційне становище представників не панівних націй, відсутність або обмеження політичних прав і свобод [29, с. 71].

Світовій історії  відомі такі приклади імперій: Римська імперія, Османська імперія, Російська імперія. Окремо необхідно розглядати Британську імперію, розвиток відносин у якій у XX ст. призвів до набуття нею нового нетрадиційного змісту: перетворення з імперії на співдружність 40 країн на чолі з Великобританією.

Конфедерація  – за словами, Алексєєва С.С., «державний союз держав». Тобто жодна з держав-членів конфедерації, не втрачає свого державного суверенітету; частини конфедерації не тільки мають свої органи влади і управління, але й зберігають свою національну грошову систему, армію, поліцію і т.д. [4, с. 28].

Конфедерація  як правило виникає на недовгий термін, для вирішення яких-небудь суспільних цілей. Вступивши в конфедеративний союз, держава цілком зберігає свій суверенітет і продовжує виступати самостійним суб’єктом у всіх зовнішніх і внутрішніх справах. За таких умов органи конфедерації не мають імперативної влади стосовно членів, які входять в союз і прийняті ними рішення стають обов’язковими для держав, що вступили в союз, тільки після підтвердження цих рішень власними органами влади. Крім того варто відрізняти від коаліцій, що є власне кажучи оборонними чи наступальними союзами. У відмінності від них конфедерація є відносно постійним утворенням, що має державно-правовий характер, конфедеральні органи управління і  розповсюджують свою владу не тільки на зовнішні справи [30, с. 199].

Прикладом фактичної конфедерації можна вважати Конфедерацію Південних Штатів під час громадянської війни в США 1861 – 1865 рр.

Отже, можна  зробити висновок, що для конфедеративної  форми державного устрою характерні наступні ознаки: 1) конфедерація створюється на основі відповідних договорів; 2) суб’єкти конфедерації мають право вільного виходу; 3) суверенітет в конфедерації належить державам, що входять до її складу; 4) предмети ведення конфедерації обмежені невеликим переліком питань – питання війни та миру, внутрішньої політики, формування єдиної армії, спільної системи зв’язку, вирішення спорів між суб’єктами конфедерацій; 5) в конфедераціях утворюються тільки ті державні органи, які необхідні для виконання завдань, що виділені договірними актами; 6) парламент конфедерації формується представницькими органами її суб’єктів, які зобов’язують своїх делегатів діяти неупереджено до виданих їм інструкціям та вказівкам; 7) постійно діючі державні органи конфедерації не мають владних повноважень; 8) суб’єкти конфедерацій наділені правом нуліфікації, тобто відмова у визнанні чи відмова у застосуванні актів союзної влади; 9) бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків її суб’єктів; 10) суб’єкти конфедерації мають право встановлювати митні та інші обмеження, що перешкоджають пересуванню осіб, товарів, послуг і капіталів; 11) як правило у конфедераціях відсутня система грошового обігу; 12) військові формування комплектуються суб’єктами конфедерації, причому нерідко зберігалося їхнє подвійне підпорядкування державним органам конфедерації та її суб’єктів; 13) у конфедерації не має союзного громадянства [30, с. 202 – 203].