Соціальна політика як функція державного управління

2. СУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО  УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО         СПІВВДНОШЕННЯ З ВИКОНАВЧОЮ ВЛАДОЮ                                             2.1 Поняття, сутність і принципи державного управління

Держава - це політична організація суспільства, що забезпечує його єдність і цілісність, здійснює за допомогою апарату державної влади управління справами суспільства, реалізує суверенну публічну владу, що надає праву загальнообов’язкового значення, гарантує права і свободи людини і громадянина, законність і правопорядок. [10, с. 39] Головні завдання і цілі держави на тій чи іншій стадії розвитку обумовлюються економічними, політичними та соціальними умовами в суспільстві. [10, с. 43]     Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи (що самоуправляється) і супроводить усю історію суспільства, набираючи політичного характеру та відповідних державних форм в суспільстві соціального розшарування. Зміст управління не можна відривати від середовища його функціонування.  Державне управління - функція держави, яка притаманна спеціальним організаційним структурам (органам), їх сукупність є системою органів державного управління. Ця система в цілому і кожна з її складових окремо, виконуючи функції державного управління, діють виключно від імені держави. Рішення, які вони приймають, обов'язкові для всіх учасників суспільних відносин, у тому числі і для недержавних організацій та формувань. Державне управління України грунтується на Конституції України, Законах про Кабінет Міністрів, державні адміністрації, місцеве самоврядування, державну службу. Державне управління має численні особливості, що відображають його специфіку і дають можливість детермінувати як самостійний вид управління. Ці особливості виявляються в основних компонентах системи державного управління (суб'єкті, об'єкті, управлінському впливі) та інтегративних властивостях, що притаманні йому як системному управлінню.    Головна особливість суб'єкта - це те, що ним є держава у цілому. В управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як правило, державних органів. Особливості цих органів, як безпосередніх суб'єктів державного управління, такі: по-перше, вони формуються державою (з волі держави); по-друге, наділені державно-владними повноваженнями; по-третє, здійснюють управлінські функції від імені держави.      Головна особливість об'єкта - це те, що ним є організоване суспільство в цілому. Безпосередніми об'єктами, на які справляє вплив той чи інший конкретний суб'єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.   Усі основні компоненти державного управління мають складну структуру, тобто складаються з окремих частин. Тому воно являє собою управлінські підсистеми з особливими властивостями, місцем і роллю в управлінському процесі. [14, с.16,17]        Найчастіше виділяють п’ять ознак державного управління: виконавчо-розпорядчий характер, підзаконність, масштабність і універсальність, ієрархічність, безпосередньо організуючий характер.    Виконавчо-розпорядчий характер державного управління охоплює два взаємопов'язані напрями - виконавчу і розпорядчу діяльність. Органи, які здійснюють державне управління, - це насамперед виконавчі структури. Найважливіші з них містять цю ознаку вже у своїй назві (наприклад, органи виконавчої влади. Саме на них покладено обов'язок реалізовувати (виконувати) рішення, які приймає законодавча влада. Здійснення цієї функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Тому органи державного управління наділяються повноваженнями владного характеру, тобто дістають від держави право здійснювати розпорядчу (владну) діяльність. При цьому вони діють від імені держави і з метою реалізації державної політики у тій чи іншій управлінській сфері. головний зміст управлінського впливу полягає не стільки у прийнятті відповідних рішень, скільки в їх реалізації, у суворому втіленні в життя юридично-владних вимог, які містяться в них. А це і є процес виконання.[14, с. 17]   Підзаконність державного управління означає, що його найважливіші цілі, сфери, форми і методи впливу встановлюються на законодавчому рівні. Вся виконавчо-розпорядча діяльність грунтується на правових нормах, головне місце серед яких належить нормам законів.       Виявом масштабності та універсальності державного управління є здійснення державою управлінської діяльності, впливу на всі сфери соціального життя через вищезазначені органи.       Ієрархічність державного управління - це наявність у органів, які його здійснюють, системи нижчих, підпорядкованих їм інстанцій.   Безпосередньо організуючий характер державно-управлінської діяльності полягає в організації спільної діяльності людей у процесі виконання і розпорядництва на різних рівнях. У сфері державного управління закріплення (фіксування) закономірностей у суспільній свідомості здійснюється у правовій формі, частіше у вигляді відповідних юридичних норм.     Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:  - соціально-політичні -- демократизм, участь населення в управлінській діяльності держави (народність); рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об'єктивність;           - організаційні принципи побудови апарату державного управління - галузевий, функціональний, територіальний;        - організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління - нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативна самостійність.         Соціально-політичні принципи - це найзагальніші принципи державно-управлінської сфери. Вони поширюються на всі види виконавчо-розпорядчої діяльності та всі функціонуючі в державі управлінські структури. Принципи цієї групи, як правило, закріплюються у нормативному порядку. Багато з них міститься у Конституції України (вони дістали назву конституційних) та інших законодавчих актах. Одним з найважливіших соціально-політичних принципів є демократизм .                                  Особливе місце серед усіх принципів державного управління належить принципу законності. Стаття 1 Конституції визначає Україну як правову державу, ст. 8 закріплює як державний принцип верховенство права, а статті 6 і 19 встановлюють, що органи законодавчої, виконавчої та судової гілок влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. [1] Реальне здійснення демократичних перетворень, удосконалення управлінських процесів відповідно до вимог документів про адміністративну реформу, забезпечення у державі справжньої законності та реального правового порядку можливі лише в умовах широкої гласності та врахування громадської думки.         Важливі місця принципів державного управління посідають принципи об'єктивності, організаційні принципи побудови апарату державного управління, нормативності, єдиноначальності, поділу управлінської праці, відповідальності за прийняті рішення, оперативної самостійності. Нині структура суб'єктів державного управління України грунтується на галузевому, функціональному (міжгалузевому) і територіальному принципах. [14, с. 23,24] Звідси випливає висновок, що ознаками принципу управління є належність до пізнаних позитивних закономірностей та фіксованість, закріпленість у суспільній свідомості.           Отже, державне управління відноситься до функцій держави, яка вносить в цю діяльність притаманні їй ознаки державного устрою та форми державного правління, поділу державної влади, правотворчості, правозастосування і правоохорони, верховенство закону та державного примусу тощо. Таким  чином, під державним управлінням слід розуміти специфічну діяльність держави, що виявляється у функціонуванні низки уповноважених структур (органів) з реалізації виконавчо-розпорядчих функцій, що безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень впливають, на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до публічних інтересів.[14, с.19,20]

       2.2 Механізм і апарат державного управління

Механізм держави - цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави. [ 16,с. 89] Механізм держави має розглядатися не як проста сукупність складових його елементів (державних органів, організацій, установ), а як система цих елементів, функціонально сумісних, узгоджених між собою і системою в цілому, котрі перебувають у постійному відновленні з метою підтримання своєї основної функції - управління.            Механізм держави - державні органи, що мають владні повноваження, тобто державний апарат, який містить у собі два важливих структурних елементи:                 - апарат управління, що складається з чиновників - державних службовців, які спеціально займаються управлінням;                                                                            - апарат примусу - армія, поліція, розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою), тюрми, виправні заклади та ін. [16, с. 89]    Між функціями держави і її механізмом існує прямий зв’язок. Оскільки механізм створюється для виконання функцій держави, саме їм у цьому зв’язку надається вирішальна роль. Будова механізму держави залежить від того, які функції бере на себе держава. Структура механізму держави складається з державних органів, державних підприємств і державних установ. Цілісність державного механізму забезпечується єдиними принципами організації та діяльності державних органів, підприємств і установ, спільними цілями. Між складовими елементами механізму держави існує ієрархічний зв’язок: різні органи та установи посідають неоднакове місце в державному механізмі. Лише органи держави наділяються владними повноваженнями, за допомогою яких відбувається управління справами суспільства.       Державний орган - це складовий елемент механізму держави, який безпосередньо здійснює функції держави та наділений владними повноваженнями. Державні органи взаємозв’язані відношеннями субординації. Система всіх державних органів складає апарат дежави.     Державні підприємства (підприємства державної форми власності) засновуються для здійснення господарської діяльності з метою виробництва необхідної державі продукції, виконання різних робіт і надання різних послуг для задоволення потреб суспільства.       Державні установи - це державні організації, які здійснюють практичну діяльність з виконання функцій держави в різних сферах: соціальній, культурній, освітній, у сфері охорони здоров’я тощо.      Таким чином, державні підприємства та установи підпорядковуються державним органам та здійснюють відповідні функції держави у сфері виробничої діяльності (підприємства) або у сфері нематеріального виробництва, виконують загальносоціальні функції в галузі економіки, освіти, охорони здоров’я, науки (установи). Державні установи та підприємства, на відміну від державних органів, не є носіями державної влади. [10, с. 74]   Під “державним апаратом” розуміється система органів, які безпосередньо здійснюють управлінську діяльність і наділені для цього державно-владними повноваженнями. Апарат держави - частина механізму держави. Апарат держави - юридичне оформлена система всіх державних органів, що здійснюють безпосередню практичну роботу з управління суспільством, виконання завдань і функцій держави. [16, с. 89,90] Апарат держави -- поряд із власне управлінським апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи управління, збройні сили, міліцію (поліцію), дипломатичні представництва за кордоном та ін. [16, с. 9] Згідно зі ст. 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини. [1] Таким чином, Конституція України визначає місце і роль Президента України в умовах здійснення державної влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. [14, с. 77,78]            Поділ влади   грунтується на визнанні наявності у кожного виду влади системи стримувань і противаг, що перешкоджає концентрації влади та можливому внаслідок цього свавіллю під час її використання. Різні види влади повинні співробітничати між собою і доповнювати одна одну, залишаючись при цьому певною мірою незалежними, а також мати можливість впливати одна на одну. Результатом такої взаємодії є встановлення основаних на законі відносин держави з громадянським суспільством, кожною людиною, створення умов для забезпечення прав і законних інтересів особи, розвитку громадянського суспільства, становлення правової держави. Таким чином, децентралізована і поділена за функціональною ознакою єдина державна влада представлена у державно-правовому механізмі України трьома видами або, як нині прийнято говорити, гілками. [14, с. 26]     Організація державної влади в Україні згідно зі ст. 6 Конституції України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. [1] Найвища з трьох гілок влади - законодавча. Вона є виразником народного суверенітету у формі вищої представницької установи. Своєрідним законодавцем може бути і все населення країни, коли проводиться референдум з якогось важливого питання. [9, с. 132] Основним призначенням органів законодавчої влади, представлених парламентом, є законотворча діяльність. Провідне положення законодавчих органів у механізмі держави обумовлює вищу юридичну чинність прийнятих ними законів. [10, с. 77] Вищість законодавчої влади пояснюється тим, що саме вона визначає правові масштаби, норми суспільного й державного життя, виражає їх у законах, верховенство яких і забезпечує пріоритет, провідну роль законодавчого органу. Демократичні вибори членів законодавчого органу (парламентарів, народних депутатів), можливість їх відкликання в установленому законом порядку створюють умови для контролю з боку народу діяльності законодавчої влади. Крім того, своєрідний юридичний контроль законодавчої влади має здійснювати комітет конституційного нагляду (конституційний суд). [9, с. 132] Згідно з п.п. 12, 13 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади та територіальний устрій України. Тобто відповідну роль у створенні системи органів виконавчої влади відіграє законодавчий орган - Верховна Рада України.    Система органів виконавчої влади здійснює виконавчо-розпорядчу діяльність. Виконавча діяльність цих органів виявляється в тому, що вони виступають як безпосередні виконавці вимог законів, що сприяють їх реалізації по всій державі. Розпорядча діяльність цих органів виявляється в їхній здатності приймати власні підзаконні нормативні акти (розпорядження), що мають обов’язкове значення. [10, с. 78] Призначення виконавчої влади - реалізація тих законів, що їх ухвалено законодавчим органом. Виконавча влада формується представницьким органом, підконтрольна й підзвітна йому, працює на засаді та в межах дії законів. [9, с.132] Згідно з частиною першою ст. 113 Конституції “Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади”. [1] Це означає, що Кабінет Міністрів як уряд очолює систему органів виконавчої влади. Він здійснює виконавчу владу як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи діяльність цих органів. Органи, що здійснюють правосуддя,- третя гілка державної влади, яка відіграє особливу роль і в механізмі державної влади, й у системі стримувань і противаг. Роль судової влади полягає у стримуванні двох інших гілок влади в рамках конституційної законності шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за іншими гілками влади. Система органів правосуддя складається з судів конституційної та загальної юрисдикції. Суди конституційної юрисдикції представлені Конституційними Судами, а суди загальної юрисдикції - загальними, військовими, господарськими та адміністративними.           Крім того, значну роль у державному механізмі відіграє система органів прокуратури. Прокуратура покликана здійснювати нагляд за точним і однаковим виконанням законів органів державного управління підприємствами, установами, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами. Органи прокуратури здійснюють також нагляд за дотриманням законності в роботі органів дізнання і попереднього слідства, при розгляді справ у судах, при виконанні покарань й інших заходів примусового характеру.             До механізму держави також входять силові відомства, збройні сили, органи безпеки, поліція або міліція, виправні заклади. [10, с. 78]      Зміст принципу поділу влади доцільно тлумачити як констатацію того факту, що державна влада реалізується через певні види державних органів. Між ними розподілені державно-владні повноваження таким чином, що вони є самостійними при реалізації своєї компетенції у встановлених Конституцією межах, а суди - навіть незалежні при відправленні правосуддя і взаємодіють між собою за допомогою певних важелів взаємного стримування та противаг. Саме тому пріоритетним у змісті Конституції України є чітке виділення не конкретних гілок влади, а конкретних її суб'єктів (інституцій) - державних органів та їх систем. Зрозуміло, що забезпечення єдності влади, взаємодії її гілок, насамперед законодавчої та виконавчої є досить важливою функцією держави. Як і кожна функція, вона повинна мати належного носія. [8, с. 66,68]   Питома вага механізму держави в забезпеченні життєдіяльності соціального організму, можливості його впливу на різні сторони суспільного життя, чисельність зайнятих у ньому працівників залежать від змісту й обсягу функцій, які суспільство покладає на державу, обумовленого ними обсягу компетенції державних органів, визначеної в законодавстві. Головними функціями будь-якої держави в різні історичні часи залишаються ті, що спрямовані на реалізацію публічної влади в масштабах усього суспільства, здійснення від імені держави управлінської діяльності, і тому основним інститутом, що уособлює та представляє державу, є державний апарат.

2.3 Органи виконавчої влади як елемент системи                                                                                                                                              державного управління

           Серед органів державної влади важливе місце посідають органи виконавчої влади, що здійснюють функції державного управління економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Від результатів діяльності цих органів понад усе залежить соціально-економічний та політичний стан країни.        Виконавча влада - це здатність держави за допомогою управлінської діяльності реалізовувати веління законодавчої влади. Масштаби функціонування виконавчої влади є найбільшими у державі. До сфери її безпосереднього відання належать величезні правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні та інші ресурси. Виконавча влада спирається на значні території та контингенти людей, збройні сили, спеціалізовані примусові установи тощо. Іншими словами, у ній сконцентрована фактична державна міць. [14,с. 29,30] Суб'єктами виконавчої влади в Україні, які здійснюють перелічені функції, є: органи загальної компетенції — вищі органи у системі органів виконавчої влади; органи спеціальної компетенції — центральні органи державної виконавчої влади; місцеві органи державної виконавчої влади. У своїй сукупності суб'єкти виконавчої влади утворюють єдину систему органів.          Органи виконавчої влади є окремим видом органів державної влади (державних органів). На них поширюються усі загальні риси державних органів, а це означає, що кожний окремий орган виконавчої влади: створюється з метою безпосереднього здійснення певних конкретних державних функцій; має чітко визначені державою спрямованість, завдання та цілі діяльності, компетенцію і внутрішню структуру; здійснює свою діяльність відповідно до визначених державою форм та методів роботи. [8, с. 54]     Органи виконавчої влади реалізують функції держави, виконуючи положення Конституції та законів України, актів Президента України, а також нормативні акти органів державного управління вищого рівня. Діяльність цих органів має вторинний, підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер, бо вони здійснюють свої функції на підставі та на виконання закону. Єдність системи органів виконавчої влади обумовлена: єдністю всієї державної влади, яка випливає з державної цілісності України; розмежуванням компетенції органів виконавчої влади; їх спільною діяльністю. У межах цієї системи визначається порядок формування окремих її елементів. Очолює систему Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади. Середньою ланкою цієї системи є міністерства, державні комітети та центральні органи державної виконавчої влади, Органами виконавчої влади України місцевого або територіального рівня є, по-перше, органи виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні адміністрації в областях і районах, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. По-друге, до цього рівня належать також органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і відповідним місцевим органам виконавчої влади. Управління різними сферами життя держави і суспільства не є виключною функцією виконавчого апарату держави. У цьому процесі беруть активну участь й інші суб'єкти єдиної державної влади. При цьому головний зміст управлінського впливу полягає не стільки у прийнятті відповідних рішень, скільки в їх реалізації, у суворому втіленні в життя юридично-владних вимог, які містяться в них. А це і є процес виконання.  [14, с. 18]           Державне управління є способом реалізації, формою вираження виконавчої влади. Отже, державне управління є формою вираження не тільки виконавчої, а й інших видів адміністративної влади.  [14, с. 30] Оскільки виконавча влада, як і будь-який інший вияв владних повноважень, відзначається здатністю підкоряти інших своїй волі і є специфічною складовою влади взагалі, а державне управління - це невід'ємна частина управлінської діяльності в цілому, співвідношення між ними випливає із співвідношення між владою і управлінням. Усвідомлення сутності понять “управління”, “влада”, “державне управління”, “виконавча влада”, а також співвідношення влади і управління є достатньою базою для того, щоб визначити співвідношення державного управління і виконавчої влади. [14, с. 28,30] Сам характер виконавчої влади, що зумовлений об'єктивним її призначенням - виконанням законів та інших правових актів, підтверджує єдність цієї влади зі змістом управлінської діяльності держави. Виявлення змістовного зв'язку виконавчої влади з державним управлінням є однією з ключових передумов правельного розуміння суті як самої виконавчої влади, так і державного управління. [8,с. 64]  Отже, державне управління — функція держави, яка притаманна спеціальним організаційним структурам (органам), їх сукупність є системою органів державного управління. Органи, які здійснюють державне управління, — це насамперед виконавчі структури. Здійснення цієї функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Викладене дає змогу визначити механізм державного управління як сукупність відповідних державних органів, організованих у систему для виконання цілей (завдань) державного управління відповідно до їх правового статусу, та масив правових норм, що регламентують організаційні засади та процес реалізації вказаними органами свого функціонального призначення. Звідси складовими елементами зазначеного механізму виступають: 1) система органів виконавчої влади; 2) сукупність правових норм, що регламентують як організаційну структуру системи органів виконавчої влади, так і процеси її функціонування та розвитку. З огляду на викладене, очевидним є наявність прямого зв'язку ефективності механізму виконавчої влади з ефективністю функціонування системи її органів, рівень організаційно-управлінського впливу якої на суспільний розвиток залежить в тому числі й від стану взаємостосунків і взаємодії виконавчої гілки із законодавчою гілкою державної влади.

3. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ  В РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

З волі та за рахунок суспільства  утворюється держава, формується й  оплачується її апарат. Водночас суспільство  ніби бере на себе зобов'язання підкорятися  волі та виконувати вимоги держави. Натомість  від державної машини вимагається  ефективно виконувати її функції  щодо забезпечення безпеки громадян, суспільства, держави; розвитку економіки  і створення умов, які сприяють піднесенню добробуту громадян, суспільства, держави; надання можливостей для  реалізації громадянами та організаціями  своїх прав і свобод, для вільного політичного, економічного, соціального, духовного життя людей. Отже, державна влада здійснює волю держави, а соціальна  - волю соціуму, тобто суспільства. Таким чином, суб'єкти управління через волю впливають на поведінку, а через поведінку - на суспільні відносини та соціальні процеси. [14,с. 28]             Людство пройшло довгий шлях у своїй історії, доки соціальні функції держави набули масштабного характеру і стали домінуючими. Державне управління як соціальне явище, його форми, методи, принципи, характер обумовлюються завжди і скрізь проблемами суспільного розвитку, що здійснюються в інтересах певних соціальних верств і груп. Дане явище пов'язане з системою суспільних; відносин не тільки безпосередньо через реальні управлінські процеси, що відбуваються з приводу суспільного виробництва, але й опосередковано через свідомість, певні форми знань, різні управлінські доктрини, теорії й концепції. [8, с. 52] Держава та її органи в цивілізованому суспільстві є центральним, але не єдиним суб’єктом соціальної політики. ЇЇ роль значною мірою підкріплюється роллю безлічі інститутів громадянського суспільства, яким держава делегує широкий спектр функцій. Однак особливість, унікальність ролі держави полягає у відповідальності за соціальну стабільність у суспільстві, стійкість соціального стану громадян, родин, соціальних груп, політику прогресивного розвитку суспільства. [13, с. 31]  Соціальна політика є функцією державної діяльності й відповідальності: за використання громадських ресурсів; за регулювання приватної діяльності; за підтримку приватно індивідуальної та колективної поведінки з метою максималізації соціальної вигоди та умов життя населення.           Сюди входять:                    - заходи й програми, безпосередньо спрямовані на забезпечення соціальних винагород у формі прибутку або послуг, включно з освітою, здоров’ям, соціальним захистом та персональними соціальними службами (догляд за людиною, розвиток людини, реабілітація та профілактика);     - заходи, що регулюють приватну поведінку для потреб досягнення соціальних цілей, як-то права та обов’язки громадян, забезпечення прав людини та правосуддя, заходи працевлаштування, заходи для захисту споживачів, заходи стосовно сім’ї включно із сімейним правом;         - соціальні та інші місцеві заходи, як, приміром, заходи з метою перерозподілу податків, фінансові заходи для надання робочих місць, забезпечення доступності перевезень, заходи по забезпеченню прав орендарів тощо. [13, с. 40]            Визначені соціальні особливості управління являють собою найсуттєвіше в його змісті, отже, властиві також державному управлінню. Якщо в цілому управління в суспільстві являє собою загально соціальну функцію,то державне управління відноситься до функцій держави, яка вносить в цю діяльність притаманні їй ознаки державного устрою та форми управління, розподілу державної влади, правотворчості, правозастосування і правоохорони, верховенство закону та державного примусу щодо його забезпечення тощо. Все це робить зміст державного управління більш спеціалізованим ніж зазначені риси його соціальної сутності. [8, с. 63] Одним з базових завдань державного управління повинно стати формування нової національної соціальної стратегії.

4. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ

         4.1 Оцінка сучасної суспільної ситуації        

 Соціальна політика охоплює всі сфери життєдіяльності людей – виробничу, соціальну, політичну, духовну та регулює відносини між суспільством, колективом, громадою, особою в кожній із цих сфер та зонах їх . Саме тому під час докорінних соціально-політичних змін суттєво аналізуються теоретичні, методологічні та практичні аспекти соціальної політики й соціальної держави. Розбудова української державності за принципами демократії передбачає переосмислення основних напрямів соціальної політики. Формування нової соціальної стратегії незалежної української держави відбувається сьогодні в умовах глибокої соціальної кризи, що накладає певний відбиток на цей процес. Тому, щоб розібратися в нинішньому стані соціальної політики в Україні, необхідно зрозуміти, у чому причини й основні прояви даної кризи, які стратегічні завдання слід вирішити в майбутньому, взявши до уваги минулі помилки. [13, с. 57] Причини економічної кризи в Україні доцільно поділити на три основні групи: успадковані від СРСР; ті, що постали з часу проголошення незалежності України; причини, зумовлені процесом трансформації існуючої економічної системи.       Останніми роками соціально-економічна ситуація в Україні докорінно змінила життя населення. Перебудова економічних відносин в умовах спаду виробництва, інфляції, зміни форм власності призвела до різкого зниження рівня життя населення, зменшення його платоспроможності, розшарування суспільства за рівнем доходів, зростання безробіття. Зберігається тенденція до дальшого розшарування населення за рівнем доходів і збільшення масштабів бідності. Істотно змінилися величина та структура доходів і витрат населення. У структурі грошових доходів питома вага заробітної плати зменшилась. Підвищення цін у попередні роки призвело до погіршення структури та якості споживання населення. Реальна заробітна плата залишається на рівні, що не забезпечує обсягів споживання матеріальних благ, достатніх для відновлення фізичної та інтелектуальної здатності до праці. Через низьку платоспроможність багатьох підприємств та бюджетний дефіцит виплати зарплати значно затримуються, відбувається їх натуралізація, що негативно відображається на мотиваці праці та стимулює нерегламентовану зайнятість. Заробітна плата майже не виконує своїх функцій з відтворення, стимулювання перерозподілу робочої сили через недієвість заходів щодо її реформуання. Неприйнятним є також нинішній рівень мінімальної заробітної плати з огляду на її співвідношення з середньою заробітною платою та мінімальним споживчим бюджетом.           Уповільнення темпу реформ, підтримка неефективних виробництв при збереженні високого формального рівня зайнятості призвели до росту специфічного для України феномена - прихованого безробіття, що становить від 20 до 30 % економічно активного населення. [13, с. 61] Зростання безробіття створює цілий комплекс проблем: скорочується купівельна спроможність населення, бюджет втрачає платників податків, підприємство – персонал. Зростають ризик соціального напруження, додаткові витрати на підтримку безробітних. Це питання у сучасносі набуло небачених форм і розмірів. Об’єктивні процеси соціально-економічних перетворень позначаються передовсім на окремих категоріях соціально вразливих груп населення, що потребує постійного врахування змін умов життєдіяльності і своєчасного формування адекватної програми соціального захисту. [13,с. 280]   Проблема забезпечення населення житлом, як на початку 90-х років XX ст. так і нині, належить до найгостріших соціально-економічних проблем в Україні. Наша країна має потребу у функціонуванні цивілізованого ринку житла та підвищені можливостей населення реалізувати право на житло. Зіставлення реальних доходів населення і вартості житлового будівництва демонструє, що більшість українців не мають в своєму розпорядженні коштів, достатніх для придбання житла.           До числа найгостріших соціальних проблем відноситься погіршення здоров’я населення, що проявляється в процесах, з одного боку, перевищення смертності над народжуваністю, а з іншого - зниження самої народжуваності (відповідно 15,6 і 8,2 проміле): за 10 років незалежності чисельність населення України скоротилася з 52,2 до 49,0 млн осіб (на початок 2002 р). Наслідком економічних реформ виявилося погіршення не тільки фізичного, а й психічного і соціального здоров’я населення України, на що значний вплив справили складні процеси адаптації населення до ринкових умов.      Подібне становище ми маємо зараз і у сфері освіти. Справа у тому, що нинішній розвиток системи освіти в Україні відбувається в іншому напрямку ніж той, який запропоновано у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права. [7] У ст.13 цього пакту говориться, що середня освіта у її різних формах повинна бути відкрита та доступна для усіх шляхом прийняття необхідних засобів, і окремо шляхом поступового введення безплатної освіти. Поступове введення безплатної освіти передбачає цей пакт і щодо вищої освіти. Проте нині в Україні всупереч цим настановам у нормативних актах Міністерства освіти та на практиці все більшого поширення набуває протилежна ідея - введення різних форм саме платної освіти, що пов'язується в офіційних документах із розвитком ринкових відносин. Не менш критична ситуація склалася сьогодні й у самих галузях соціальної сфери - в культурі, сфері молодіжної, дитячої, сімейної політики. Цілком вичерпав себе їх запас міцності. Організаційні рамки охорони здоров’я, освіти, соціального захисту, пенсійного забезпечення застаріли і не відповідають ринковій інфраструктурі суспільства, яка тільки починає формуватись. Більшість підприємств і установ соціальної сфери сьогодні має жалюгідне існування і вже не може існувати без фінансових дотацій та інституціональних перетворень.     Ще більш невтішні враження з порушенням прав громадян України, коли порівнювати їх з відповідними міжнародними стандартами, які встановлені різними міжнародно-правовими актами з питань прав і свобод людини та громадянина. Протягом дев’яти років триває поглиблення кризи в усіх сферах життя суспільства, небезпечне загострення соціально-політичного напруження. Ось чому головним напрямком оздоровлення соціального життя та підвищення ефективності соціальної політики в суспільстві може бути тільки відновлення повномасштабного виробництва та стабільний і ефективний розвиток економіки держави. [9, с. 190] Таким чином, можна констатувати, що на сьогодні ми маємо загальне різке зниження якості життя населення України і загальну соціальну кризу. Основою цих помилок стала відсутність наукового обґрунтування соціальних аспектів економічних реформ і відповідних суспільних інститутів. [13, с. 62]