Шляхи формування правової держави в Україні

        
2.3 Теорія розподілу влади

      Теорія  розподілу влади є однією з  провідних політичних доктрин і  принципів буржуазного конституціоналізму. Представниками цієї доктрини були, як відомо, засновники теорії природного права Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, французькі енциклопедисти XIX ст. Ш. Монтеск'є, Д. Дідро, а також філософи Німеччини І. Кант, Й. Г. Фіхте, Т. В. Ф. Гегель та інші.

      Принцип розподілу влад тісно пов'язаний з теорією природного права і громадянського договору, а також природного стану. На відміну від Гоббса, який бачив цей стан у «війні всіх проти всіх», Локк вважав, що навіть у природному стані існував закон природи і кожний мав виконавчу владу, яка випливала з цього закону. Різниця між природним станом і державною організацією при цьому вважалася не досить істотною: виконавча влада як функція всіх людей у природному стані стає функцією спеціального виконавчого органу в природі, а те, чим у державі повинен керуватися державний орган, — закон природи, вже фактично діє у природному стані.

      «Розумний державний устрій» Локк розумів як сукупність трьох влад: законодавчої (в особі парламенту), виконавчої (до якої належать суди та армія) та федеративної, тобто влади, пов'язаною з зовнішніми зносинами держави (король, міністри). Проте ця теорія передбачала спів підпорядкування влад у державі, де законодавча влада вважалася верховною, а інші випливали з неї і підкорялися їй. Разом з тим він припускав розумний поділ законодавчої і виконавчої влади.

      Теорія  розподілу влади найбільш чітко  та послідовно була викладена у класичному творі французького просвітителя Ш. Монтеск'є «Про дух законів» (1748 р.). Він розрізняв три влади — законодавчу, виконавчу та судову, які в умовах свободи не можуть бути поєднані, а тим більше здійснюватися одним державним органом або особою, оскільки таке поєднання могло призвести до свавілля. Тому названі три влади мали здійснюватися різними органами. При цьому він вважав ці влади рівнозначними.¹¹

      Важливим  є й положення Ш. Монтеск'є про те, що всі влади повинні бути взаємно врівноважені. Він мав на увазі таку взаємодію влад, за якої вони стримують одна одну і в результаті узгоджено прагнуть до спільної мети, але водночас вказував на неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це абсолютно виключало б втручання однієї влади в діяльність іншої. Характерно, що Монтеск'є визначав розподіл влади не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як розподіл політичних сил, інтереси яких тією чи іншою мірою мали бути приховані.

      Водночас  Монтеск'є попереджав про неприпустимість  з'єднання окремих або всіх влад. Він писав: «Якщо влада законодавча і виконавча будуть з'єднані в одній особі або установі, то свободи не буде, оскільки можна побоюватись, що цей монарх або сенат стануть створювати тиранічні закони для того, щоб також тиранічне застосовувати їх.

      Не  буде свободи і в тому разі, якщо судова влада не відділена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона з'єднана з законодавчою владою, то життя і свобода громадян опиняться у владі свавілля, оскільки суддя буде законодавцем. Якщо судова влада з'єднана з виконавчою, то суддя дістає можливість стати пригноблювачем.

      Все загинуло б, якщо в одній і тій самій особі або установі, яка складається з сановників чи простих людей, були з'єднані ці три влади».

      На  відміну від Ш. Монтеск'є, Г. Гегель вважав, - що трьома різними владами, на які поділяється політична держава, є законодавча влада, урядова влада і влада монарха.

      В цілому погоджуючись з ідеєю Локка  і Монтеск'є, він обґрунтував положення про те, що в державі розподіл влади є гарантією публічної свободи. Разом з тим Гегель розходився з ними стосовно розуміння характеру та призначення такого розподілу влад, їх складу. Зокрема, він не визнавав самостійності влад, їх взаємного обмеження, оскільки за такого підходу передбачав ворожість кожної з влад щодо іншої, а звідси і їх протидії. У пануванні цілого, в залежності і підпорядкованості різних влад державній єдності і полягала, на його думку, сутність внутрішнього суверенітету держави.

      До  урядової влади він відносив і  владу судову, основним завданням  якої вважав виконання рішень глави  держави, зокрема конституційного  монарха, а також підтримання існуючих законів та установ.

      Законодавча влада за характеристикою Гегеля, це влада визначення і встановлення загального, яку здійснює двопалатний парламент.

      Гарантією незалежності держави Гегель вважав збройні сили. Сферу міжнародних відносин він трактував як галузь прояву зовнішнього державного права, яке існує поряд з внутрішнім державним правом (позитивне право, законодавство).

      Незважаючи  на загальне й особливе у підході  до розкриття суті теорії поділу влад Локка, Монтеск'є і Гегеля, саме вчення Монтеск'є створило підвалини відповідного конституційного принципу, який був визнаний у теорії і практиці багатьох країн світу наприкінці XVIII ст., та у XIX і ХХ ст.

      Найбільшою  мірою принцип теорії поділу влад був сприйнятий Конституцією США 1787 р. Ця ідея знайшла своє відображення як у самій структурі Конституції, так і у відповідній організації державної влади.

      В сучасний період різні країни по-різному  сприймають зміст теорії поділу влад. Він нерідко істотно різниться. Проте в узагальненому вигляді різне тлумачення цієї теорії можна пов'язати з існуючими формами державного устрою і формами державного правління. З цього виходила і Україна, приступаючи до розробки Конституції після прийняття Декларації про державний суверенітет України.

      Конституція України у ст. 6 встановлює принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, перешкоджаючи тим самим необмеженій і некерованій концентрації влади, що є серйозною гарантією обмеженого правління, пов'язаного з контролем і рівновагою влад. Конституція створює відокремлені владні центри, які зменшують ризик монополізації чи зловживання владою з боку окремого державного органу, встановлення авторитарного правління. Настання таких наслідків можливе лише за умови узурпації влади з боку того чи іншого органу влади та скасування принципу поділу влади.¹²

      На  сьогодні в Україні спостерігається протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади. Чим же пояснити відсутність взаємодії між органами виконавчої влади та Верховною Радою України?

      Причин  декілька, але основні такі: недостатній рівень політико-правової культури та професіоналізму парламентаріїв і урядовців; мітингово-популістський характер роботи Верховної Ради та занадто заформалізований, бюрократичний процес прийняття важливих економічних рішень в уряді; амбіціозність окремих народних депутатів України під час здійснення контактів з урядовими структурами.¹³

      Отже, відповідно до принципу поділу влади остання має бути поділена між законодавчими, виконавчими та судовими органами. При цьому кожна з гілок влади повинна бути незалежною, що має виключати можливість узурпації влади якоюсь особою чи окремим органом.  
 

       3. Основні напрямки формування правової держави в Україні

    Як  відомо, на початку 90-х років в  Україні було взято курс на побудову правової .держави. Однак її реальне формування йде повільно, без належної системи. Значною мірою це обумовлено тим, що з самого початку даного процесу пріоритети були віддані емпіриці. Досвід, проте, показує, що у державотворчій діяльності продуктивніше йти від загального до конкретного, а не навпаки.¹⁴

    В Україні за роки незалежності створені конституційно-правові засади функціонування правової державності та її основні  механізми: закладені основи парламентаризму, реалізовано принцип поділу влади, створено Конституційний Суд, Вищу раду юстиції, Рахункову палату України. Тим самим сформовані основні структурні елементи правової держави, що дало можливість цивілізованого функціонування влади, її утримання від силового вирішення спорів і протиріч між її окремими гілками. Почалася реформа судової влади з тим, щоб досягти незалежності суду, перетворити його з каральної системи на ефективний засіб вирішення спорів.

   Відбулись зрушення в оцінці прав і свобод людини, у їх конституційно-правовому  регулюванні, намічено шляхи їх реалізації та створені відповідні правові механізми. Україна визнала юрисдикцію європейських інститутів захисту прав і свобод людини. Піддана глибокій трансформації національна система законодавства. Оновлена значна кількість правових інститутів, які забезпечують реалізацію прав і свобод громадян. Відбувся перегляд багатьох галузей законодавства на проголошених Конституцією України принципах. Особливих змін зазнало конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, земельне законодавство. Прийнята більшість кодексів, у тому числі Цивільний, Кримінальний, Земельний, Митний, Бюджетний, Сімейний, Господарський, планується прийняття Податкового та Трудового кодексів. Визначені нові засади місцевого самоврядування, органів виконавчої влади, Кабінету міністрів України, прийняті основні виборчі закони, закладені правові основи статусу Автономної Республіки Крим. Прийняті закони, що визначають статус Збройних Сил України, регулюють питання національної безпеки, захисту державного кордону, діяльності правоохоронних органів. Створена основа для плідного функціонування так званого «третього секторна», тобто громадських організацій, як одного з найважливіших елементів громадянського суспільства. Забезпечена ідеологічна і політична свобода, вільна діяльність політичних партій.

      Україна на конституційному рівні проголосили себе «правовою державою», але важливо усвідомити, що ці конституційні положення відображають, головним чином, не стільки реальну дійсність, скільки загальну орієнтацію, спрямування, прагнення нашої держави.¹⁵ Більшість ознак української правової державності мають формальний характер, а побудувати правову державу лише за формальними ознаками неможливо. Без органічного поєднання легітимної влади із забезпеченою у суспільстві свободою, без ефективного функціонування поділеної влади з дотриманням її окремими гілками вимог закону і забезпечення верховенства закону в діяльності держави та усіх сферах суспільного життя, законодавствування — з відповідністю самих законів суспільній етиці правова державність залишиться формальним лозунгом, недосяжною мрією.

      Фундаментом, передумовою правової державності  є формування громадянського суспільства, у якому був би забезпечений вільний і всебічний розвиток кожної особистості, суспільства, у якому функціонували б демократичні громадські інститути, що забезпечують свободу слова та інформації, гарантують силою громадської думки і суспільної моралі вільні вибори, наявність легальної опозиції та багатопартійність і цим самим унеможливлюють узурпацію влади. На жаль, традиції демократії в Україні ще досить слабкі. Причому показовий той факт, що коли на теоретичному рівні чимало питань функціонування демократичних інститутів розроблено досить детально, то справа з їх практичною реалізацією у діях державних органів значно відстає.

      Україна ще тільки на шляху до побудови громадянського суспільства. Свобода засобів масової  інформації лише задекларована. І належить докласти багато зусиль, щоб вони одержали справжню незалежність. Порушення виборчого законодавства на виборах до парламенту та на пост Президента України, у тому числі недотримання правил агітації, підкуп виборців, залякування кандидатів, підтасовування результатів виборів були досить поширеними явищами, які не зустрічали належного осуду з боку суспільства і окремих громадян.

      Численними  є порушення основних прав і свобод, у тому числі також фундаментальних  прав (на свободу і особисту недоторканність, на життя, на власність тощо). Ратифікація багатьох конвенцій ООН і європейських конвенцій з питань захисту прав і свобод особи не спричинили створення ефективних механізмів дотримання вимог останніх та ефективного їх впровадження. Не одержало розвитку право громадян на підприємництво, а самі підприємці зазнають великого тиску як з боку держави, так і кримінальних структур. Законодавство не має необхідного рівня стабільності, що негативно виливає на захищеність і доступність до нього громадян.

      Загальним є те, що наше законодавство (а це вже близько 600 тільки нових законів) не є достатньо досконалим. Закон повинен відповідати праву, тобто нашим уявленням про справедливість, рівність, свободу. Зрозуміло, що в правовій державі не можуть існувати неправові норми. Однак не менш важливо, щоб сама держава не порушувала прийнятих нею норм права, в тому числі при їх застосуванні. Держава не може виходити за межі права, за якими потрапляє під загрозу ідея не тільки правової держави, а й активної творчої свідомості, що важливо для збереження та розвитку суспільства.¹⁶