Саме  склад злочину, його ознаки складають  предмет доказування в кримінальній справі, межі слідства та пошук доказів, оскільки встановлювати та доказувати в справі потрібно не все взагалі, а певні ознаки злочину.

      Склад злочину є підставою кримінальної відповідальності не тільки для особи, яка безпосередньо вчинила злочин, була його безпосереднім виконавцем і вчинила закінчений злочин.

      Склад злочину є також в діях особи, яка готувалася до вчинення злочину  чи вчинила замах на злочин (ст.17 КК).

      Склад злочину є і в діях всіх співучасників  злочину — організатора, підмовника і пособника (ст. 19 КК). Практичне значення складу злочину, як підстави кримінальної відповідальності, полягає втому, що з допомогою його ознак:

      1) надається можливість притягнути  до кримінальної відповідальності особу, яка вчинила злочин, та виключити випадки притягнення до кримінальної відповідальності невинного — ознаки злочину, визначені законом, дають можливість доказати винність чи спростувати її;

      2) утворюються правила кваліфікації  злочинів, оскільки ознаки злочину  дають можливість відмежування  подібних злочинів, застосувати саме ту кримінально-правову норму, яка передбачає відповідальність за скоєний злочин;

      3) тільки в межах складу злочину  можна відрізняти об'єктивні та суб'єктивні підстави кримінальної відповідальності, оскільки цивілізоване, демократичне право ґрунтує кримінальну відповідальність тільки на суб'єктивних підставах і рішуче відхиляє об'єктивну осудність. Саме таке визначення складу злочину дає можливість вирішити стародавню суперечку — кого засуджує суд — діяча чи діяння, злочин чи злочинця? — на користь діяння.

      Суд, виходячи із сукупності об'єктивних та суб'єктивних підстав кримінальної відповідальності, засуджує особу не тому, що вона здається суду небезпечною, а тому, що в її діях є склад передбаченого законом злочину.

      Узагальнюючи  все сказане цьому розділі  можна сказати, що злочин складається  с чотирьох елементів:

• Об’єкт злочину - ті ознаки, які характеризують злочин з боку його суспільної спрямованості на заподіяння шкоди в сфері відповідних суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.
• Об’єктивна сторона - це ознаки, які характеризують зовнішній прояв злочину, ті зміни в оточуючому суспільному середовищі, які призводять вчинення злочину, а також саме діяння, подію вчинення злочину.
• Суб’єкт злочину — це ознаки, які характеризують автора злочину.
• Суб’єктивна сторона – це ознаки які характеризують злочин з його внутрішнього боку.

Ці чотири елементи об’єднуються в склад злочину. Відсутність якогось елементу чи другорядної ознаки виключає наявність  складу злочину і кримінальну  відповідальність.

Висновки

      Питання про соціальну природу і причини  правопорушень досить складне і  відповісти на нього однозначно неможливо, оскільки в правознавстві існує багато концепцій про причини правопорушень. Вивченням причин і умов вчинення правопорушень займається кримінологія. Вона вивчає, в першу чергу, причини злочинності, інші правопорушення вивчаються окремими галузями права, в тому числі адміністративним, трудовим і цивільним. Аналізу причин і умов вчинення проступків у нас, на жаль, майже немає в науковій літературі.

      Серед причин і умов вчинення правопорушень  виділяють об'єктивні і суб'єктивні  причини. Об'єктивними причинами виступають конкретні протиріччя в суспільному бутті, в економічних, політичних і соціальних відносинах людей. До суб'єктивних причин правопорушень відносять деформації в правосвідомості, в потребах, мотивах, позиціях, в низькому рівні моральної і правової культури.

      Щоб розглядати питання про причини  і умови вчинення правопорушень  і злочинів, потрібно вияснити поняття  причини і умови. Діалектичний матеріалізм визначає причинність як об'єктивний, загальний, генетичний зв'язок між явищами. Процес причинності послідовно розвивається в часі, і причина в часі завжди попереджує наслідок.

      Причинність полягає в переносі матерії, енергії, інформації від причин до наслідків. Передача інформації — типова властивість причинності в сфері суспільних відносин. Інформація про різні людські проступки, про правила поведінки, систему цінностей, про дійсність засвоюється особами через різні джерела і канали інформації і формує світогляд і психологію суспільства і соціальних груп.

      Причина — наслідок — безкінечна низка (ланцюг) причинності. У останньої причини є її друга причина, а в наслідку — його наслідок останній, другий, перший і т.п. Взаємозв'язок «причина — наслідок» залежить від умов — сукупності явищ, обставин, які утворюють його середовище, супроводжують і забезпечують певний його розвиток. Місце причин і умов в механізмі причинності різне: причина породжує наслідок, умови цьому допомагають (сприяють), але мова завжди йде про сумісну їх дію, як необхідний зв'язок елементів єдиної системи. Комплекси причин і умов, сумісна дія яких визиває наслідки — злочин і злочинність, — називаються детермінантами.

      Причини і умови злочинності — це система  негативних для відповідної суспільно-економічної  формації соціальних явищ, детермінуючих  злочинність як свій наслідок. Причини і умови злочинності по походженню і по суті соціальні. Вони завжди включені в систему соціальних протиріч суспільства. Причини і умови конкретних злочинів виступають первинним елементом криміногенної системи.

      Причини — це ті соціальні явища, які взяті в двохланковому (бінарному) зв'язку, породжують і відтворюють злочинність і злочини як свої закономірні наслідки. Умови — це такі явища, які самі не породжують злочинність і злочини, а сприяють, полегшують, інтенсифікують: а) формування; б) дії причин.

      Всі причини і умови злочинності  можна класифікувати по різним критеріям:

      1) по рівню дії (субординації): а) злочинності в цілому; б) видів (категорій, груп); в) окремих злочинів;

      2) по змісту криміногенні детермінанти  поділяються на діючі в соціально-економічній,  ідеологічній, політичній, соціально-психологічній, культурно-виховній, організаційно-управлінській сферах;

      3) соціальна суть криміногенних причин і умов визначається по взаємозв'язках з основними закономірностями розвитку суспільства;

      4) повні і специфічні причини злочинності (частина повної причини);

      5) по природі причини і умови  злочинності поділяють на об'єктивні,  об'єктивно-суб'єктивні і суб'єктивні'.

      Існують і інші критерії класифікації причин і умов злочинності. В цілому спеціалісти нарахували більше 200 причин і умов конкретних злочинів.

      Виясненням  причин злочинності займались давно, ще з часів Арістотеля і Платона. Більш детально почали вивчати причини злочинності в XIX—XX століттях, що було обумовлено великим ростом злочинності, збільшенням населення, розвитком капіталізму та іншими причинами.

      У нашому суспільстві немає таких  людей і організацій, на яких не поширюється  вимога додержання законів, інших юридичних  норм. Але із загальності цієї вимоги випливає, що на кожну протиправну  дію, хто б її не вчинив, держава  має «відповісти» — притягнути до юридичної відповідальності (або  у деяких випадках вжити інших  примусових заходів).

      Необхідність  такого реагування держави виражається  У принципі невідворотності відповідальності за правопорушення.

      Цей принцип цілком узгоджується з основами соціальної справедливості, демократії, рівності усіх перед законом. Він  сприяє підвищенню ефективності боротьби з тими відхиленнями, які виражаються в правопорушеннях.

      Відповідальність  за правопорушення має настати неминуче, «невблаганно». У протилежному разі у правопорушника, можливо, і у громадськості, формується уявлення про безвідповідальність, ослаблюються, «нейтралізуються» внутрішні сили, мотиви, що утримують від неправомірних дій.

      Розрахунок  правопорушника на те, що його проступок  залишиться нерозкритим, а якщо і  виявиться, то йому якось «минеться», оскільки відповідати буде хтось  інший, —глибока помилка. І розплачуватися за неї доводиться надто дорого. І все ж більшість людей дотримуються вимог закону не через страх перед покаранням, а тому, що законодавство відповідає як потребам суспільства, так і їхнім особистим інтересам, воно є справедливим і необхідним.

Юридична  відповідальність — це найсуворіший, «жорсткий», але все ж не єдиний примусовий засіб держави для боротьби з порушеннями права, для їх запобігання. Відомо, що до юридичної відповідальності може бути притягнута особа, яка досягла певного віку. Якщо ж порушення вчиняють підлітки, діти, то й тоді держава, її органи, службові особи (а в багатьох випадках і громадськість) не залишаються байдужими. Не вдаючись до мір юридичної відповідальності, вони, проте, застосовують до правопорушників інші — причому теж передбачені законом — заходи впливу: організаційні (такі, що застосовуються, наприклад, для відвернення, запобігання або припинення правопорушення, для відшкодування збитків, шкоди, що ним заподіяна), морально-виховні чи громадські.

      Кожна людина, яка порушила своїми діями  закон, не повинна уникнути, ухилитися від невигідних, небажаних, неприємних для неї заходів, що застосовуються примусово уповноваженими на це органами, особами. Невідворотність відповідальності як неминучість реагування, «відповіді» держави на будь-які і будь-чиї дії, що порушують закон, поширюється на всіх незалежно від віку.

      Незнання  закону не звільняє від відповідальності. Уявіть собі, що сталося б, коли б цей принцип не діяв: тоді більшість правопорушників, очевидно, спробувала б послатися на своє незнання закону, щоб уникнути відповідальності за правопорушення.

      Знати закони суспільства і додержувати  їх — моральний обов'язок кожної людини. Як уже зазначалося, наше право  пройняте гуманістичною моральністю, що значно полегшує знання і розуміння законів.

Список  використаних джерел

1. Алексеев  С.С. Общая теория права.- М., 1988.
2. Денисов Ю. А. Общая теория правонарушения и ответственности. - Л., 1983.
3. Котюк В. Теорія права. - К., 1996.
4. Кудрявцев В.Н. Право и поведение.-М., 1979.
5. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология.- М;, 1982.
6. Лисенков  С. Л. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник. – К.: «Юрисконсульт», 2006. – 355 с.
7. Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность.- М, 1985.
8. Скакун О.Ф.Теорія держави та права:Підручник./Пер. З рос. Харків: Консум, 2006.-656с.