Правопорушення: поняття, склад, види

      Людина — істота суспільна. Її життя можливе лише в суспільстві, розвиток її можливий тільки в суспільстві, тільки разом з ним.

      Те, чим і якою людина є, залежить насамперед і, головним чином, від того суспільства, членом якого вона є.

      Головною  ж особливістю суспільного життя  є його постійна та всебічна регламентація певними суспільними нормами, ця властивість суспільного життя людей — є вічна і незмінна його умова.

      Регламентація суспільного життя соціальними  нормами (табу, звичаї, моральність) свідчить, що ці норми не тільки дотримуються, але і порушуються.

      Оскільки  соціальні норми спрямовані на охорону  інтересів суспільства, то суспільство примушує своїх членів до їх виконання, а до їх порушників застосовує примусові заходи (засудження, громадський осуд, вигнання, покарання).

      Встановлені державою норми, правила поведінки  спіткала та ж доля — вони не тільки дотримуються, але і порушуються членами суспільства.

      Отже, не було, немає і не буде суспільства  без соціальних норм і примусу  до їх дотримання, не було і не буде суспільства без правових норм і  державного примусу до їх дотримання.

      Кримінологи уже давно поділяють суспільство  на три категорії (групи) людей:

      1) законослухняних, які завжди дотримуються закону незалежно від умов їх життя (приблизно 25% населення);

      2) нестійких, які можуть порушити закон за певних обставин (приблизно 65% населення);

      3) порушників, які завжди будуть порушувати закон незалежно від обставин, умов життя і жорстокості кари (приблизно 6—7% населення).

      Порушення правових норм називають правопорушеннями, а найбільш тяжкі з них — порушення кримінально-правових норм — називають злочинами.

      Таким чином, відрізняються:

      1) соціальні норми, які притаманні будь-якому людському суспільству (мораль, звичаї, традиції) і правові норми, які встановлюються державою (закон);

      2) примусова влада суспільства, притаманна будь якому людському суспільству (громадський осуд, вигнання і державні примуси (стягнення, покарання).

      Поняття злочину визначається його суспільною природою, походженням, витоками, змістом, а також суспільним призначенням його законодавчого визначення.

      Злочин — це порушення кримінально-правових норм — заборон, встановлених державою, порушення правил, встановлених кримінальним законом.

      Поняття злочину в різні часи, різними  законодавцями визначалось по-різному. Вперше спробу визначити поняття злочину зробив відомий римський юрист Ульпіан: злочин — це порушення закону, поєднане з насильством чи обманом.

      Німецький криміналіст Біндінг називав злочином порушення норми закону з санкцією покарання. Італійський криміналіст Гарофало визначав злочин, як дію, шкідливу для суспільства, яка ображає середню міру почуттів, жалю та чесноти, що є у кожної цивілізованої людини.

      М.С.Таганцев злочином називав кримінально-карану неправду (кривду), діяння, яке посягає на кримінально-правову норму.

      Таким же чином, визнавався злочин і в законодавстві. Кримінально кодекси Франції (1791 та 1810 pp.) визначали злочин як каране кодексом правопорушення.

      Російське кримінальне укладення (1845, 1903) називало злочином діяння, заборонене під час його вчинення законом під страхом покарання (з погрозою покарання). Таке визначення злочину — як дій, які заборонені кримінальним законом з погрозою покарання, — називають типовим, класичним: формально-визначеним.

      Воно  й насправді має істотну ваду, бо не містить відповіді на питання — чому саме ці дії визнаються злочином. Виходить тавтологія — злочин — це те, що карається, а карається злочин.

      Треба зазначити, що в останній час багато західних криміналістів намагається знайти матеріальну ознаку злочину. Наприклад, Вельцель, Маурах (ФРГ) вважають, що злочин — це діяння, яке посягає на елементарні суспільно-етичні цінності.

      Сатерленд (США) вважає злочином шкідливі впливи на суспільні інтереси, а Уолкер (Англія) — поведінку, небажану для народу.

      Наведені  визначення злочину хоча і мають  деякі вади, але в них міститься  найважливіший принцип уголовного права — nullum crimen sine lege — немає злочину, не передбаченого законом.

      Створений ще давньоримськими юристами цей  принцип є найважливішим для  демократичного уголовного законодавства та практики його застосування. Якраз тому він закріплений в ст.5 декларації прав людини і громадянина 1789 p.: «Все, що не заборонено законом, не може бути забороною, і ніхто не може бути примушений робити те, що закон не вимагає» та в ч.2 ст.11 Всезагальної Декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 p.: "Ніхто не може бути засудженим за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння чи бездіяльності, які під час їх вчинення не були визнані злочином національним законом або міжнародним правом".

      Ці  законоположення завжди мали і тепер  мають дуже важливе значення в  боротьбі проти свавілля держави, хоча, як свідчить історія радянської імперії, вони не дають гарантії захисту прав людини — за часи її існування були закатовані мільйони ні в чому не винних, людей.

      В радянському кримінальному законодавстві злочин визначався, головним чином, не юридичне, а політико-ідеологізовано. В Керівних засадах уголовного права 1919 р. (ст.6) та в УК РСФСР 1922 р. злочином називалось суспільно небезпечне діяння, яке посягає на суспільний лад і правопорядок, встановлений на перехідний до комуністичного ладу період часу. Таким самим воно було і в РСФСР 1926 p. та в КК УРСР 1927 р.

      У цьому визначенні злочину зовсім відсутня вказівка на передбачення злочину законом. Це був широкий простір для свавілля, беззаконня.

      Для цього в кримінальне законодавство були включені статті про застосування аналогії уголовного закону (ст.10 У К РСФСР, ст.7 КК УРСР) — злочином визнавалось судом всяке діяння, яке було подібне злочинові (мало деякі ознаки злочину).

      Лише  в Основах уголовного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1958 p. було визначено, що злочин — це діяння, передбачене кримінальним законом.

      Чинний  Кримінальний кодекс України, визначаючи злочин (ст.7), виділяє в його понятті дві головні ознаки злочину — суспільну небезпечність та протиправність.

      Стаття  З КК виділяє ще дві важливіші  ознаки злочину — вчинення злочину винно (навмисно чи необережно), а також караність злочину.

      Із  законодавчого визначення злочину  витікають його головні ознаки:

      1) злочинне діяння,

      2) суспільна небезпечність,

      3) протиправність,

      4) винність,

      5) караність.

      Практичне значення поняття злочину полягає  в тому, що воно окреслює коло кримінально караних діянь, дає злочинові чітку суспільно-політичну характеристику, вказує на його соціальну спрямованість і суспільну небезпечність, викриває зміст тих суспільних благ (цінностей), які виступають його об'єктом, виконує роль міри (масштабу) для відмежування злочину від інших правопорушень.

      Законодавче визначене поняття злочину, по-перше, утворює в громадській свідомості образ і характер забороненого кримінальним законом діяння і, таким чином, виконує інформаційну, запобіжну роль.

      По-друге, воно дає правозастосовникам знання про злочин, уявлення про його головні ознаки, найсуттєвіші особливості, завдяки чому забезпечується можливість відмежування його від дій незлочинних. Розмежування злочину і дій не злочинних — дуже важливе практичне завдання, бо від того, як воно буде виконане, залежить доля громадянина, його волі, прав і законних інтересів, а також стан і рівень законності в суспільстві.

      З урахуванням усіх ознак злочину  його поняття можна визначити  таким чином. Злочин — це заборонене кримінальним законом суспільно небезпечне, винне та протиправне посягання на суспільні відносини, яке спричинює у їх сфері суспільно небезпечну шкоду або утворює реальну загрозу заподіяння такої шкоди.

      Злочини та інші правопорушення — проступки (адміністративні, дисциплінарні   і   цивільні)  є діяннями суспільно небезпечними і протиправними, які порушують правопорядок, норми моралі і завдають шкоди суспільним відносинам. Як злочини, так і правопорушення засуджуються суспільством, за те й інше настає покарання. Проте проступки істотно відрізняються від злочинів, а саме:

      а) за злочини настає кримінальна відповідальність, за проступки — адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова;

      б) за злочини міру кримінального покарання (позбавлення волі, виправні роботи та ін.) визначає суд, а за проступки  міру покарання визначає не тільки суд, а й інші органи держави, посадові особи і громадські організації;

      в) покарання за злочини більш суворі, ніж за проступки;

      г) найістотніша відміна злочинів від  інших правопорушень — у характері і ступені їхньої суспільної небезпечності. За характером і ступенем суспільної небезпечності злочини відрізняються, як правило, посяганням на більш важливі об'єкти, заподіянням більш значної шкоди суспільним відносинам, ніж проступки.

      На  підвищений ступінь суспільної небезпечності  злочинів порівняно з проступками  впливають об'єктивні і суб'єктивні  ознаки: розмір заподіяної шкоди, спосіб, місце, час, наслідки вчиненого діяння, форма вини, мотив і мета.

      Порушення правил безпеки руху і експлуатації автотранспорту тягне за загальним правилом адміністративну або дисциплінарну відповідальність, але якщо таке порушення супроводилося завданням потерпілому тілесних пошкоджень, настанням смерті чи призвело до великої матеріальної шкоди, то підвищена суспільна небезпечність перетворює його в злочин, передбачений ст. 215 КК.

      Знищення  особистого майна громадян є злочином за умови, якщо воно вчинене навмисно (ст. 145 КК). Необережне знищення такого майна розглядається як цивільно-правове правопорушення.

      Міри  кримінального покарання встановлюються тільки кримінальними законами, які  приймає Верховна Рада України, а адміністративна і дисциплінарна відповідальність регулюється як законами, так і підзаконними актами.

      Отже, можна сказати, що правопорушення поділяються  на два види:

• Проступки, які в свою чергу поділяються на:

- Дисциплінарні

- Цивільно-правові

- Адміністративні

• Злочини

      Злочини є найбільш тяжчими правопорушеннями. Існувало чимало версій поняття «злочин», але на даний момент в юридичній науці в основному використовується таке поняття: Злочин — це заборонене кримінальним законом суспільно небезпечне, винне та протиправне посягання на суспільні відносини, яке спричинює у їх сфері суспільно небезпечну шкоду або утворює реальну загрозу заподіяння такої шкоди.   
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Склад правопорушення та характеристика його елементів

 

      В боротьбі зі злочинністю найважливіше досягти ефективності цієї боротьби і не допустити порушення закону. Тому саме головне в притягненні до кримінальної відповідальності — мати для цього законні підстави і дотримуватись кримінального законодавства.

      Згідно зі ст. З КК України до кримінальної відповідальності може бути притягнута лише та особа, яка винна у вчиненні злочину, передбаченого законом суспільне небезпечного діяння.

      У цьому законоположенні є визначені  кримінальним законодавством підстави кримінальної відповідальності: кримінальній відповідальності підлягає лише особа, яка винна у скоєнні злочину.

      Але як це визначити? Як встановити, що саме ця певна особа вчинила злочин? Чим і як виміряти чи виважити її дії?