Право та закон: співвідношення

 

 

Курсова робота на тему:

«Право та закон: співвідношення»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ - 2009

 

План

Вступ                                                                                                                        3

Розділ І. Категорії «права» і «закону» у вченнях Античності                            4

Розділ ІІ. Право, закон  та їх співвідношення у працях мислителів епохи Середньовіччя                                                                                                        10

Розділ ІІІ. Право і закон у творах мислителів модерної Європи                      13

Висновки                                                                                                                19 

Вступ

Категорії права та закону є одними з фундаментальних у сучасній юриспруденції. Навколо проблеми їх співвідношення зламано чимало списів теоретиків та практиків у тривалих дискусіях. Ці дискусії, давши поштовх до вирішення одних дилем, залишили невирішеними інші. З плином часу, у зв’язку з соціальними змінами виникають нові підходи до нашої проблематики, постають нові питання, що її актуалізують: це питання про зміст верховенства права, природу правової держави, універсальність прав людини. Тому інтерес до цієї проблеми на початку ХХІ ст. має нові джерела живлення.

Об’єктом нашого дослідження є  філософські та політико-правові  теорії часів Античності, Середньовіччя  і Нового часу. Предметом цієї роботи є співвідношення понять та категорій права і закону у цих теоріях. Відповідно, її метою є дати стислий огляд теорій, що оперують категоріями, які відповідають сучасному розумінню категорій права та закону.

Завдання цієї праці  є такими:

• ознайомитися з основними концептуальними працями з даної проблематики;
• з’ясувати значення термінів «право» та «закон» у досліджуваних теоріях;
• з’ясувати логічні та структурні співвідношення між цими термінами.

Робота побудована за хронологічним принципом.

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І. Категорії «права» і «закону» у вченнях Античності

 

Уже в часи «гомерівської Греції» (кінець ІІ – початок І тис. до н.е.) елліни оперують такими  поняттями як діке (правді, справедливість), теміс (звичай, звичаєве право), тиме (честь), номос (закон). Ці поняття та характер їх взаємозв’язків  виразно відображають тогочасне праворозуміння давніх греків. Справедливість (діке) – є божественною основою звичаєвого права (теміс), а звичаєве право – конкретизацією та реалізацією справедливості.

Зрозуміло, що уявлення про  походження права у гомерівській Елладі є переважно міфологічними  за суттю. Єдність та синкретичність первісних, міфологічних уявлень про світ полягають, зокрема, у сакралізації традиційних суспільних інститутів, до яких належить, зокрема, звичаєве право. У Гомера Зевс є заступником всезагальної справедливості, а Діке (справедливість) і Евномія (благозаконня) є дочками Зевса та богині правосуддя Феміди. У Гесіода, як і Гомера, справедливість протиставляється силі та насильству. П. Г. Рєдкін писав про гесіодівську Діке:  «Така правда і справедливість – дочка неба, небесна, божественна і дочка природної сили, світова, природна, - відрізняється від права земного, позитивного, тож тут ми знаходимо зародок двох понять, що проходять через всю історію грецької філософії права: поняття про право за природою (фюсис) і поняття про право, встановлене людиною (номос) або поняття про природне та позитивне право».¹ 

Початки раціоналізації мислення та виникнення філософії у  давній Греції пов’язують з легендарними «сімома мудрецями» (кінець VII – початок VI ст. до н. е.), до яких належав, зокрема, славнозвісний законодавець Солон. Він не відмовляється від уявлення про божественність звичаєвого права. Полісний закон (позитивне право) він вважав поєднання права і сили. Розрізняючи право і закон, Солон підкреслював, що закон походить від богів, однак захищається силою полісної громади. Таким чином, у Солона вперше з-поміж грецьких мислителів з’являється погляд на позитивне право як залежне не лише від волі богів, а також і від суспільства.

Глибока концепція обумовленості  полісних законів об’єктивними загальносвітовим закономірностями, яка нагадує міфологічне світобачення, однак, на відміну від нього, обґрунтована раціонально, присутня у вченні Геракліта (близько 530 – 470 рр. до н. е.) Геракліт стверджував, що «всі людські закони живляться одним божественним, який поширює свою владу настільки, наскільки бажає, над усім бере гору»². Відповідно, критерієм належності закону є його відповідність логосу, який можна визначити як божественний розум. Як стверджує В.С. Нерсесянц, згідно з Гераклітом, у теологічній площині людський закон походить від божественної справедливості і правди (діке), у гносеологічній – до всезагального логосу,  в онтологічній – до вічного вогню.³

Вчення Геракліта було відомим  в усій Елладі і мало значний вплив  на подальший розвиток філософських та, зокрема, політико-правових ідей. У багатьох варіаціях і модифікаціях була використана та розвинута античними авторами ідея Геракліта про розум як об’єктивну (божественно-космічну) основу мінливих людських уявлень про справедливість і правду (діке), про логос як основу номосу (закону). У цьому зв’язку можна сказати, що від гераклітівської концепції походять усі ті природно-правові доктрини античності та нового часу, які під природним правом розуміють деяке розумне начало (норму всезагального розуму), яке підлягає вираженню в позитивному законі.

Новий підхід до нашої проблематики пропонує філософ Демокрит (близько 470 – 366 рр. до н. е.). Особливості його праворозуміння ґрунтуються на розрізненні природного і штучного. Суспільство та його інститути, включно з позитивним правом, є результатом природного розвитку, однак вони не дані природою у готовому вигляді, а створені людиною, і тому є штучними. Демокрит вважав, що благо і справедливість закладені у природі і людина, якщо бажає добра для своїх «штучних» витворів (зокрема, різноманітних суспільних інститутів), повинна наслідувати природу. «Несправедливим є те, що суперечить природі». Отже, справедливість, благо полягають у відповідності природі. Справедливість є природною, а отже первинною щодо закону. Тому мудрець (той, хто розуміє природу та її закони і живе за цими законами) не потребує писаних законів і може бути вільним від них.

Погляди Демокрита мали значний вплив на подальший розвиток філософських та політико-правових ідей. Великий вплив, зокрема, мало розрізнення «природного» і «штучного», істини і «поширеної думки», природної справедливості та закону. Ця за своєю суттю природно-правова проблематика надалі перебуватиме в центрі уваги софістів, а потім і Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, римських авторів. За всієї несхожості підходів названих мислителів до даної теми усі вони у своїх спробах пояснити походження і зміст полісних інституцій і законів застосовували ту чи іншу версію розрізнення «природного» і «штучного» загалом, «природного» права (справедливості) і людського, «штучного» закону  зокрема⁴.

Пошуки природних основ  права і закону у природі людини та суспільства продовжили у V – IV ст. до н. е. софісти, які хоч і не складали окремої школи і займали щодо деяких питань протилежні позиції, однак сходилися в уявленні про первинність людського, суб’єктивного,  у пізнанні та творенні культурних цінностей і орієнтирів, зокрема права. Протагор, якому належить вислів: «Людина є мірою всіх речей», визнавав справедливість (право), яка опосередковується в історично змінних законах. Думку про існування природного, істинного права (фюсис), яке протиставляється праву позитивному (номос) висловлював Гіппій. А інші софісти (наприклад, Фрасимах) узагалі заперечували існування незалежної від людини справедливості. Платон у діалозі «Держава» приписує Фрасимахові такі слова: «Справедливість – це те, що вигідно сильнішому». Ці слова співзвучні з Марксовою тезою про право як засіб експлуатації. Попри всю розбіжність поглядів софістів, їм належить заслуга у здійсненні «антропологічного повороту» у філософії (зміна проблематики з космологічної на антропологічну).

Знаковою постаттю у  розвитку філософії загалом та уявлень  про право і закон зокрема  був Сократ. Законне і справедливе для нього – одне і те ж, оскільки в їх основі лежить божественний розум, ідеальне начало. Його філософське обґрунтування об’єктивної природи полісного блага і полісних законів, моральності політики і права критично протистояло і поширеним традиційно-міфологічним уявленням, і поглядам софістів, їх моральному і гносеологічному релятивізму і суб’єктивізму. І неписані божественні закони, і писані людські закони мають на увазі, згідно з Сократом, одну і ту ж справедливість, яка не просто є критерієм законності, а за своєю суттю тотожна з нею. «Все, що є законним, є справедливим» - таке схвалення розумності й справедливості полісного ладу мало на увазі швидше бажаний ідеальний стан справ, а не реально наявний. Адже Сократ різко критикував сучасну йому практичну політику і законодавство.

Подальший розвиток уявлень про право пов’язаний з теорією ідей Платона (427 – 347 рр. до н. е.) З точки зору платонівської теорії ідей право є ідеєю, а закони – реалізацією ідеї права. Зрозуміло, що розумність і справедливість закону пропорційна його наближеності до ідеї права. Що ж до уявлень про саму ідею права, то право Платон вбачає у принципі «кожному – своє» (призначене природою). Керуючись принципом розподілу, він вважає правом (dikaion) і справедливістю (dikaiosyne) стан, за якого «кожен має і робить своє» (тобто належне від природи).

Що ж до співвідношення права та закону у вченні Аристотеля, то можна сказати, що розрізнення права і закону у вченні цього учня і опонента Платона проводиться як розрізнення природного права і умовного (визначеного людьми в конкретних історичних умовах, позитивного) права всередині та в рамках політичного права. Звідси, зокрема, випливає, що як природне, так і умовне право є політичними явищами і носять політичний характер (а політика – мистецтво прекрасного і справедливого). «Щодо політичного права, - каже Аристотель, - то воно частково природне, частково умовне. Природне право – це те, яке всюди має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його. Умовне право – те, яке визначене таким або іншим».⁵ Під природою, яка породжує природне право мається на увазі політична природа людини. Поза політикою є тільки груба сила і деспотія, немає ні права, ні справедливості, ні закону.

Аристотель поглиблює  теоретичне вивчення проблем держави, права, законодавства. Продовжуючи традиції своїх попередників, він відрізняється від них тим, що розглядає свою проблематику перш за все у антропологічно-соціологічному ракурсі, на відміну від метафізичного контексту попередніх теорій. Таким чином, сильною стороною позиції Аристотеля є синтез досягнень давніших мислителів, однак філософ вводить їх у дещо змінений контекст. Так, софісти у своїх інтерпретаціях Протагорової тези про людину як міру всіх речей схилялися до надмірної відносності в уявленнях про право і справедливість, переважно відкидали можливість їх об’єктивності. Сократ і Платон, обстоюючи об’єктивний характер справедливості (права), знову, на противагу софістам і здійснюючи свого роду повернення до Геракліта, застосовують тезу про Бога як основу і міру речей. Аристотель же об’єднує і синтезує ці обидва напрями думки в концепції про політичну природу людини, яка є мірою справедливості у праві та політиці. Політична природа людини, з одного боку, прив’язана до людини і не існує окремо від неї (адже Аристотель узагалі заперечував платонівську тезу про існування окремого світу ідей), а з іншого боку, вона є однаковою для усіх людей і тому об’єктивною.   

Суб’єктивною природу права вважав відомий філософ епохи еллінізму Епікур (341 – 270 рр. до н. е.). На його думку, «справедливість сама по собі не є чимось, але у зносинах між людьми зажди є певний договір про те, щоб не завдавати шкоди і не зазнавати шкоди»⁶. Ця «договірна справедливість» є різною у різних суспільствах, тому немає конкретних вимог до законів, що встановлюються у цих суспільствах; однак призначення усіх законів – користь для людських стосунків.

Природно-правові уявлення про право у античних Греції та Римі розвивали стоїки, до яких належали Зенон, Епіктет, Посідоній, Сенека, Марк Аврелій та інші. Наскрізним мотивом їхньої філософії є існування долі (hegemonikon), яка і є природним законом. Цей закон у вченні стоїків є універсальною справедливістю, яка є єдиною для всіх людей і якій повинні бути підпорядковані закони держав.

Стоїки, а також Платон, Аристотель та Епікур мали значний вплив на відомого римського філософа, оратора та політика – Марка Тулія Цицерона (106 – 43 рр. до н. е.) На його думку, держава і право виникають не з волі людей, а згідно з всезагальними вимогами природи, зокрема – природи людини. В основі права, за Цицероном, знаходиться властива природі справедливість, причому ця справедливість розуміється як вічна, незмінна і невід’ємна властивість як природи загалом, так і людської природи. Уся природа, за Цицероном, розумно впорядкована в силу свого божественного начала; саме цей властивий природі розум (а не фізичні сутності) і є, за Цицероном, справжнім джерелом природного права.

 

 

Розділ ІІ. Право, закон  та їх співвідношення у працях мислителів епохи Середньовіччя

 

В епоху, яку ми називаємо Середньовіччям, уявлення про право і закон знаходяться в контексті християнського (католицького) віровчення і нерозривно з ним пов’язані. Оригінальну, струнку і актуальну теорію права та закону виклав у своїх творах («Сума теології», коментар до Аристотелевої «Політики» та ін.) Тома Аквінський (1225 – 1274 р.). Закони він називає «постановами розуму» і ділить на чотири групи: вічний закон (lex aeterna), природний закон (lex naturalis), людський закон (lex humana), божественний закон (lex divina)⁷.

Вічний закон – це всезагальний закон світобудови, що виражає божественний розум у якості першопричини і абсолютного принципу. Вічний закон внаслідок своєї всезагальності є причиною усіх інших законів. Природний закон полягає у розрізненні добра і зла, розрізняти які людина здатна від природи, оскільки є розумною істотою. Людський закон у теорії Томи – це позитивний закон, оснащений санкцією проти його порушень. Досконалим та благочестивим людям людський закон не потрібний, оскільки вони живуть за природним законом. Людський закон потрібен для вдосконалення людини, її виховання і розвитку. Під божественним законом мається на увазі закон, даний людям як одкровення у Старому та Новому завітах.