Огляд вчень про звичаєве право

1921 рік у  діяльності Комісії  позначився гострими  дискусіями щодо особливої частини кримінального права. Вчені, орієнтуючись на світовий досвід у цій галузі, запропонували таку послідовність викладу: злочини проти особи (проти честі, особистої волі, недоторканності тіла, життя, майна), проти статевої моральності і сім’ї, проти громади (підпал, пияцтво, жебрацтво), проти держави, проти релігії та віри. В ці ж роки порівняно новим напрямом діяльності стало дослідження чинного звичаєвого права.

В 1925 р. побачили світ “Програми для збирання матеріалів Звичаєвого права, розроблені в Комісії для виучування звичаєвого права ВУАН” за редакцією професора А.Кристера. Вони містили чотири розділи: право родинне, право спадкове, право речове, земельне, водне, право зобов’язань. Внаслідок своєї дискусійності розділ про кримінальне право так і не ввійшов у збірку. В 1928 р. вийшла праця члена Комісії О. Доброва “Правоутворення без законодавця. Звичаєве право”, в якій дається  визначення звичаєвого права, його сутності, розглядаються наукові позиції стосовно звичаєвого права та його місця в системі джерел права римських юристів, правників середньовіччя та Нового часу. Цього ж року з’явилася праця відомого вченого О. Малиновського “Революційне радянське звичаєве право”. Вчений відстоював потребу досліджувати звичаєве право, що діяло після революції 1917 р., коли російське законодавство було скасовано, а радянські закони і кодекси ще не були утворені. Але більшість українських вчених того часу ідеалізували звичаєве право, вважали його суто народним, яке абсолютно не залежить від держави.

В лютому 1934 р. Комісія у зв’язку з реорганізацією ВУАН була ліквідована, а її працівники увійшли до складу Кабінету радянського  будівництва і права при Президії ВУАН, який через декілька місяців  теж припинив існування. Період 1920 — 1930 -х років в історії української науки є особливим, оскільки дослідники визначили цілий ряд ключових проблем у звичаєвій культурі українців і почали працювати над їх вирішенням. Якби їх дослідження не були штучно перервані переслідуваннями і репресіями у 1930-х роках, безперечно, українська наука розвивалася б синхронно з європейською.

У Західній Україні  теж проводиласч активна робота з вивчення і застосування народних звичаїв у різноманітних правовідносинах.  На початку ХХ ст. у Львові діяла  Правнича комісія при Науковому товаристві імені Шевченка, деякі праці якої стосувалися питань звичаєвого права України. На чолі Комісії стояв С. Дністрянський — відомий громадський діяч і правознавець, який присвятив звичаєвому праву такі праці: “Звичаєве право та соціальні зв’язки”, “Про природу звичаєвого права”, “Ґенеза та основи права”. В цих дослідженнях він намагається відійти від традиційного правничого позитивізму, підкреслюючи соціальний характер норм і природних засад права. На його думку, норми звичаєвого права тримаються на внутрішній силі суспільства, старішого та сильнішого за державу, що унеможливлює подолання цієї сили жодною державою.

Вивчення  звичаєвого права за радянських часів майже не велося, лише деякі науковці, які займалися дослідженням проблем цивільного права, зверталися до звичаю. Так, наприклад, у підручнику С. Вільнянського (1958 р.), в розділі про джерела радянського цивільного права окремий параграф присвячено звичаям і правилам соціалістичного співжиття, а термін “звичай” вживається в контексті побутової культури та обрядовості. Загалом у той період бракувало саме теоретичних розробок з питань звичаю та суті звичаєвого права, звичаєво-правової культури. Проте вчені-емігранти все ж таки досліджували історію українського права, зокрема звичаєвого, при Таємному Університеті у Львові та на кафедрі права при Українському вільному університеті спочатку у Празі, а потім у Мюнхені.

Одним із вчених-емігрантів був Андрій Яковлів — визначний український історик права, автор численних праць зі звичаєвого, цивільного, карного, морського права, громадський і політичний діяч. У Празі при Українському вільному університеті він плідно працював у науковій царині. Тут з’явилося чимало статей про копні суди в Україні, про українське звичаєве право, праці “Українське звичаєве процесуальне право” (Прага, 1931), “Нові джерела кодексу” Права, по которым судится Малоросийский народ” (Прага, 1944).

Наприкінці 1980 — на початку1990-х років збільшується кількість досліджень з питань історії  українського права та шляхів формування джерел права. Окремі аспекти звичаєвого права знайшли відображення у працях багатьох науковців — істориків, етнологів та юристів, проте жодна з праць вчених не була спеціально присвячена комплексному розгляду звичаєвого права.

Нині актуальними проблемами дослідження звичаєвого права займаються М. Гримич, М. Жовтобрюх, О. Івановська, Л. Кушинська, Н. Толкачова, І. Усенко.

Дослідниця  звичаєвого цивільного права українців  М.Гримич зазначає, що в етнологічній та історико-правовій науці існують  два підходи до трактування звичаю. Перший — нормативістський, який базується на баченні звичаю як незмінної, обов'язкової норми; другий — соціологічний та антропологічний, представники якого вважають головними рисами звичаю передусім гнучкість, варіабельність. Крім того, М. Гримич пропонує розрізняти державне і звичаєве право, оскільки  при цьому головним є не буква закону, а носій права. У своїй праці вона розглядає принципові розбіжності в трактуванні терміна “звичаєве право” різними фахівцями і з’ясовує правомірність вживання цього терміна в сучасній науці, аналізує особливості українського звичаєвого інституту власності, риси українських земельних відносин, історичні форми земельної власності, сімейні звичаї поділу майна і спадкування, “жіноче право”, інститут приймацтва, внутрішньосімейні та позасімейні договірно-зобов’язальні, економічні звичаї.

Звичаєве  право і сьогодні є предметом  інтенсивних наукових досліджень. Та попри це теоретична розробленість  багатьох аспектів проблем звичаєвого права має фрагментарний і дискусійний характер. На сьогодні не існує одностайної думки щодо визначення сутнісних ознак звичаєвого права, його чинності і термінології, адже дослідники не завжди чітко розмежовують звичаєво-правовий звичай і звичаєве право. нез’ясованих і недостатньо висвітлених питань залишається ще багато, що й зумовлює збереження актуальності відповідних досліджень.

Список використаної літератури

1. Воропай О. Звичаї нашого народу  – К.: Оберіг, 1991;

2.Міщенко  М. “Хвали зиму після Миколи”//Українська  культура - 1991 - №11;

3. Українське  народознавство: Навч. посібник / За  ред. С.П. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчива. – Львів: Фенікс 1994;

4. Хромлива - Щур  Л. Українські народні звичаї  в сучасному побуті – Лівів:  Фенікс 1990

5. Чубатий  М. Огляд історії українського права. Історія джерел та державного права. - К., 1994.