Міжнародні стандарти прав людини у правовій системі України

Зміст закріплених у Основному законі прав і свобод людини свідчить, що в цілому він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього. Певною мірою цей комплекс прав узгоджується і з Конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та Першим протоколом, а також Протоколами №2, 4, 7, 11 до неї.

Все це дає підстави для висновку, що Україна змінює державний курс у напрямі переорієнтації всієї своєї правової системи: права і свободи людини і громадянина визнані невідчужуваними та непорушними (ст. 21 Конституції України). Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Конституційні права і свободи людини і громадянина гарантуються і не можуть бути скасовані або обмежені, крім випадків, передбачених самою Конституцією.

Уповноважений з прав людини вважає за необхідне наголосити, що норми Конституції України є нормами прямої дії, і суди, як і інші державні органи, в процесі здійснення захисту прав і свобод людини зобов’язані забезпечити цю конституційну вимогу.

Відповідно до Конституції України кожному  гарантується право знати свої права  і обов’язки. А закріплені в чинних міжнародних договорах стандарти  прав і свобод людини мають бути доведені до відома широких верств населення.

В Конституції  України закріплено важливий конституційний принцип, згідно з яким встановлені  в ній права і свободи людини і громадянина, не є вичерпними. Уповноважений вважає, що стандарти прав і свобод людини, що мають забезпечуватися в Україні, необхідно розширити, приєднавшись до низки універсальних та європейських конвенцій з прав людини, а також зняти застереження до вже ратифікованих Україною конвенцій.

До цього належать і існуючі зобов’язання України  перед Радою Європи щодо приведення її чинного законодавства до стандартів Конвенції про захист прав і основних свобод людини. На жаль, у законі про ратифікацію цієї конвенції від 17 липня 1997 р. не визначено, які зміни необхідно внести до законодавства України. Міністерство юстиції, на яке було покладено це завдання до цього часу цю роботу не завершило. З метою прискорення виконання цього зобов’язання перед Радою Європи доцільно було б, щоб Верховна Ради України прийняла таку програму з визначенням строків і виконавців з одночасним створенням Урядом України міжвідомчої робочої групи для її впровадження.

При вступі до Ради Європи в 1995 р. Україна взяла на себе зобов’язання упродовж року прийняти рамковий закон про правову політику щодо захисту прав людини. Проте лише у травні 1998 р. Кабінет Міністрів України подав на розгляд Верховної Ради України проект Концепції державної правової політики захисту прав людини, який так і не було розглянуто парламентом.

Що стосується змісту цієї концепції, то, на думку  Уповноваженого, вона має бути більш  узгодженою з положеннями Загальної  декларації прав людини, Міжнародними пактами про права людини, Конвенцією про захист прав і основних свобод людини та з іншими міжнародними документами  в сфері прав людини. За пропозицією Уповноваженого Верховна Рада України направила проект концепції на доопрацювання Міністерству юстиції. Проте міністерство замість концепції підготувало “Засади державної політики України в галузі прав і свобод людини”, які було затверджено Постановою Верховної Ради від 17 червня 1999 р. Даючи правову оцінку цьому документу, Уповноважений з прав людини вважає, що суттєвим недоліком державної політики є відсутність конкретних механізмів їх реалізації, що є фактичним невиконанням Україною свого зобов’язання перед Радою Європи.

На  думку Уповноваженого, для реалізації всього комплексу прав і  свобод людини в Україні  має бути розроблено Національну програму виконання державою своїх міжнародно-правових зобов’язань, а також  приведення її законодавства  у відповідність  до міжнародних стандартів у галузі прав людини. До розробки проекту такої національної програми має бути залучено представників усіх гілок влади, а також науковців, громадські організації.

Попри те, що низку  конвенцій з прав людини протягом останніх років ратифіковано Україною, національне законодавство все  ще не узгоджене з ними. Це стосується, зокрема, конвенцій Ради Європи про взаємну допомогу в кримінальних справах, про нагляд за умовно звільненими правопорушниками, про передачу засуджених осіб, про видачу правопорушників, про передачу провадження у кримінальних справах. У цих конвенціях містяться важливі права обвинувачуваних та засуджених осіб, які не мають відповідного регулювання в законодавстві України. Зокрема, в Кримінальному та в Кримінально-процесуальному кодексах України не забезпечуються європейські стандарти захисту прав людини в процесі екстрадиції. Зазначені конвенції було ратифіковано Україною як одна з умов вступу до Ради Європи. Все це призводить до порушення вимог ст. 7 Закону “Про міжнародні договори України”, який зобов’язує державні органи вносити відповідні зміни і доповнення до чинного законодавства.

На прохання Кабінету Міністрів Уповноважений з прав людини провела експертизу проекту Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. і підготувала позитивний висновок про можливість прийняття такого проекту та доцільність його ратифікації Україною.

Уповноважений з прав людини прагне брати участь у розв’язанні проблеми приведення українського законодавства у відповідність  до міжнародних зобов’язань країни. Так, тільки у 1998–1999 рр. Уповноваженим було підготовлено і направлено до відповідних комітетів Верховної Ради України зміни та доповнення до Кримінального кодексу України, проектів законів про охорону дитинства, про державне забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок, про кримінальну відповідальність за торгівлю людьми.

Значна  робота здійснюється Уповноваженим щодо визначення конвенцій  з прав людини, які  Україна повинна ратифікувати найближчим часом. Зокрема, Україна ще до цього часу не приєдналася до європейських конвенцій, які стосуються важливих стандартів прав людини, передусім щодо соціально-економічних прав.

Загальна кількість  конвенцій, угод, кодексів, протоколів Ради Європи, що стосуються прав і свобод людини, становить 173 документи. Україна приєдналася лише до 32 з них та підписала ще 10. Таке становище не можна визнати задовільним. З групи 12 конвенцій про захист прав людини Україна приєдналась лише до 9; з групи п’яти конвенцій щодо запобігання нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, поводженню або покаранню – до двох; з групи конвенцій Європейської соціальної хартії – до жодної з п’яти (підписані – дві); з групи конвенцій з соціальних питань – до жодної з 15-ти; з групи конвенцій щодо охорони здоров’я – до жодної з 18-ти; з групи конвенцій з питань освіти, культури і спорту – до однієї з 14-ти (підписана 1); з групи конвенцій з кримінального права – до 9 з 22-х (підписана 1), з групи конвенцій з загального права та захисту інформації – до двох з 8; з групи конвенцій з біоетики – до жодної з двох.

Все це стримує  процес імплементації європейських стандартів прав людини в національне законодавство України. Зазначені та інші нератифіковані Україною конвенції з прав людини у своїй більшості є навіть мало відомими, на жаль, у відповідних органах державної влади, які насамперед мають відповідати за їх ратифікацію.

При цьому Уповноважений наголошує, що в даний час насамперед потрібно вести мову щодо імплементації у відповідні сфери національного законодавства вже ратифікованих Україною конвенцій. Проте процес імплементації Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. ускладнюється низкою положень Закону України про її ратифікацію та п’яти протоколів до неї, в яких містяться застереження і заяви України, що грунтуються на пріоритеті національного законодавства. Це суперечить основному змісту цієї конвенції, порушує імплементаційні зобов’язання України перед Радою Європи. Зазначений закон обумовлює чинність цих застережень, необхідністю внесення відповідних змін до дев’яти статей Кримінально-процесуального кодексу та до чотирьох статей Тимчасового Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.

У зв’язку з цим  Уповноважений з  прав людини вважає за необхідне започаткувати  процес зняття застережень  та заяв до Закону України  “Про ратифікацію  Конвенції про  захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого Протоколу  та Протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції”.

Значну роль у процесі захисту прав і свобод людини відіграють резолюції та заяви Ради Європи. Ці акти мають сприяти більш ефективному захисту прав і свобод людини країнами – членами Ради Європи як рекомендаційні норми, що мають певне юридичне значення. Як приклад можна навести резолюції Комітету Міністрів з питань: використання правоохоронними органами даних про особу; європейських пенітенціарних правил; ув’язнення іноземців; надання правової допомоги та консультацій; надання притулку особам, яким загрожує переслідування; викладання та вивчення прав людини в шкільних навчальних закладах тощо. Такі резолюції Ради Європи мають широко застосовуватися в діяльності державних органів при здійсненні ними захисту прав і свобод людини.

Це стосується і резолюцій Парламентської Асамблеї Ради Європи, особливо з питань психіатрії з точки зору прав людини, прав віруючих, релігійних сект та нових релігійних рухів, прав національних меншин, прав дітей, прав хворих на СНІД, заборони торгівлі дітьми та інших форм їх експлуатації.

Не можна обминути той факт, що у правозастосовній діяльності судів України загальної  юрисдикції практично не застосовується Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р., так само, як і  інші міжнародні стандарти з прав людини, зокрема прецеденти Європейського  суду з прав людини.

Певні позитивні  зрушення в цьому напрямі характеризує діяльність Конституційного Суду України, яким було прийнято низку рішень із посиланням на міжнародні акти з прав людини. Так, у справі К.Устименко Конституційний Суд визнав невідповідність законодавства України резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи стосовно ситуації з психічними захворюваннями.

У справі за зверненням жителів м. Жовті Води Конституційним Судом України було застосовано положення про судовий захист осіб, що містяться у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

У 1999 р. у рішенні  у справі фінансування судів Конституційний Суд України послався на ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 1985 р., Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи 1994 р. та Віденську декларацію і програму дій 1993 р. про забезпечення судів відповідними коштами для збереження їх незалежності.

Виходячи  з того, що реалізація положень Конвенції  про захист прав і  основних свобод людини 1950 р. є важливою гарантією  захисту прав людини в Україні, Уповноважений  вважає за доцільне привернути увагу Верховного Суду України до необхідності застосування норм Конвенції у судовій практиці.

Контрольні механізми, запроваджені Конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 р., є унікальними. Тому обов’язком держави  є забезпечення заходів, спрямованих  на детальне ознайомлення з її положеннями  як юристів-практиків, так і всіх громадян України. Складовою частиною формування правових знань та правової культури в цілому має стати також регулярне інформування громадян про розгляд справ Європейським судом з прав людини за скаргами з України та надання особам у відповідних випадках спеціальних юридичних послуг. Як свідчить практика, громадяни України, які надсилають скарги до Європейського суду, мають лише загальне уявлення про вимоги, що ставляться до цих звернень. Саме їх недотримання здебільшого є причиною відмови Європейським судом у визнанні прийнятними таких скарг.

Зрушенню цього  питання з місця має сприяти  поширення інформації про Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та інші міжнародні договори в галузі прав людини. Проте в офіційному друкованому органі Верховної Ради України газеті “Голос України” ця конвенція і протоколи до неї взагалі не публікувалися, окрім Закону України про ратифікацію конвенції та протоколів до неї.

Ініціатива Уповноваженого з питання офіційного оприлюднення цієї конвенції в газеті «Голос України» з різних причин, на жаль, досі не знайшла свого позитивного вирішення.

Тому за ініціативою  Уповноваженого з прав людини у журналі  «Віче» №1 за 1998 р. було опубліковано ратифікований Верховною Радою України 17 липня 1997 р. текст Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та Протоколів до неї. Водночас у квітні 1999 р. Уповноваженим було започатковано видання “Вісника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, який виходить українською та англійською мовами. У першому номері «Вісника» було опубліковано Загальну декларацію прав людини, Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Протоколів 1, 2, 4, 6, 7, 11 до Конвенції та Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. У цьому ж «Віснику» опублікована нова редакція “Пам’ятки для осіб, які мають намір звернутися до Європейського суду з прав людини”, в якій викладено умови, що висуваються до форми скарги та процедури її подання до Євросуду. Передбачається планомірне оприлюднення інших важливих міжнародних документів з прав людини та інформації про діяльність Уповноваженого щодо забезпечення прав і свобод людини в Україні. В черговому номері “Вісника” планується надрукувати Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.