Міжнародні стандарти прав людини у правовій системі України

II. ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ КОНТРОЛЬ  УПОВНОВАЖЕНОГО ЗА  ПРИВЕДЕННЯМ У ВІДПОВІДНІСТЬ ДО МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ ЛЮДИНИ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

1. Міжнародні  стандарти прав людини  у правовій системі України

У Статуті Організації  Об’єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Ще тоді Україна як одна з держав – засновниць ООН відповідно до ст. 55 Статуту ООН узяла на себе ці зобов’язання.

Для забезпечення проголошеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Загальна декларація була прийнята у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН і тому мала на той час рекомендаційний характер. На її основі ООН підготувала і в 1966 р. відкрила для підписання та ратифікації Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, які було ратифіковано Україною в 1973 р. Понад сто країн світу ратифікували кожен із цих пактів. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу. на Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердили універсальність та загальнообов’язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні.

Загальне визнання міжнародних стандартів обумовлює  зобов’язання всіх держав світу погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національній правовій системі. Крім того, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенції про права дитини 1989 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Україна, ратифікувавши їх, взяла на себе зобов’язання надавати конвенційним органам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь у інших формах міжнародного контролю.

Крім того, приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Україна взяла на себе зобов’язання щодо імплементації цього документа в національне законодавство. Особливістю цієї конвенції є встановлення механізму міжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейського суду з прав людини, який розглядає заяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення положень конвенції або Протоколів до неї. Держави – учасниці конвенції зобов’язались ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права.

Особливі форми  міжнародного контролю передбачено  Європейською конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., яку Україна ратифікувала 5 травня 1997 р. Відповідно до цієї конвенції діє Європейський комітет про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. У ньому працюють представники всіх держав-учасниць, у тому числі й України. Комітет проводить інспекції на місцях на предмет дотримання конвенції усіма державами-учасницями і відповідно до наслідків інспекцій готує доповідь про стан дотримання конвенції, яку в конфіденційному порядку надає уряду держави, в якій відбулася інспекція. Уряд повинен вжити необхідних заходів щодо викорінення зазначених порушень і доповісти комітетові. У разі відмови держави співробітничати з комітетом, останній може оприлюднити факти порушень і обов’язково доповідає Комітету міністрів Ради Європи про наслідки своєї роботи. Таким чином, сьогодні Україна взяла на себе зобов’язання брати участь у міжнародних засобах імплементації універсальних і європейських конвенцій у галузі прав людини.

Випадки невиконання  міжнародних стандартів прав людини завдяки цій системі міжнародного контролю стають широко відомі в світі і зумовлюють негативні наслідки для держави-порушниці. Рішення Європейського cуду з прав людини у разі встановлення порушень прав людини мають наслідком відшкодування матеріальної і моральної шкоди державою-порушницею.

Відповідно до Статуту ООН і Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Україна має сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного права в сфері прав і свобод людини. Зокрема, згідно з Міжнародними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себе зобов’язання привести своє законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах. Аналогічне зобов’язання взяла Україна згідно зі ст.1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Отже, Україна з часу проголошення незалежності стала складовою частиною міжнародної системи захисту прав людини, взяла на себе відповідні міжнародні зобов’язання, зокрема в рамках європейської системи захисту прав людини, яка є найбільш розвинутою і найефективнішою у світі.

Згідно зі ст.1, 3 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” з метою захисту прав кожного на території України і в межах її юрисдикції Уповноважений здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, проголошених у Конституції, законах та міжнародних договорах України, а також сприяє приведенню національного законодавства про права і свободи людини у відповідність до міжнародних стандартів у цій галузі.

У зв’язку з  цим важливого значення в сучасних умовах набуває діяльність Уповноваженого щодо приведення українського законодавства  у відповідність до міжнародних зобов’язань України. Саме виконання цього завдання є принциповою передумовою всього комплексу заходів щодо дотримання прав і свобод людини в нашій країні.

Вирішенню зазначеної проблеми має сприяти також належна  підготовка періодичних доповідей України з прав людини щодо виконання нею ряду найважливіших міжнародних конвенцій, учасницею яких вона є, та відповідне реагування державних органів на зауваження та пропозиції контрольних міжнародних органів, що розглядають ці доповіді. Розгляд таких доповідей у міжнародних органах, створених відповідно до конвенцій з прав людини, дає можливість об’єктивно оцінювати виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань, аналізувати щодо узгодженості національного законодавства і сприяти тим самим приведенню його у відповідність до міжнародних стандартів. Тому важливо, щоб Уповноважений з прав людини брала безпосередню участь у підготовці таких доповідей.

У процесі практичної діяльності Уповноваженого щодо контролю за дотриманням прав і свобод людини в Україні в ряді сфер виявляється невідповідність норм українського законодавства міжнародним стандартам прав людини. У кожному такому конкретному випадку готуються узагальнені висновки у формі подань, які включаються до щорічної або спеціальної доповіді Уповноваженого з прав людини. Вони мають стати рекомендаціями для органів державної влади.

Поряд із цим  важливим завданням Уповноваженого є контроль за забезпеченням безпосередньої реалізації міжнародних зобов’язань України шляхом дотримання законодавства України в сфері захисту прав і свобод людини. Особливе місце тут належить правам і свободам людини, закріпленим у Конституції України, якою передбачено дійовий механізм їх забезпечення відповідно до міжнародних зобов’язань України. В ст. 9 Конституції встановлено конституційний принцип, згідно з яким чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Саме здійснення на практиці цього принципу означає реальну інкорпорацію норм міжнародного права в національне законодавство України.

Водночас в Основному Законі не закріплено правової норми стосовно загальновизнаних принципів і норм міжнародного права в галузі прав людини, які регулюються міжнародним звичаєвим правом. Проте, на думку Уповноваженого, попри відсутність у Конституції України зазначених міжнародних правових норм, вони є також обов’язковими для нашої держави, як і договірні норми. Тим більше, що у ст.18 Конституції України передбачено, що “зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”. В Законі України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 р. міститься норма про пріоритет загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права в Україні. Крім того, в Постанові Верховної Ради України “Про Основні напрями зовнішньої політики України” від 2 липня 1993 р. передбачено, що зазначені напрями виходять із визнання пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права. На думку Уповноваженого, для належного виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань доцільно було б розширити згаданий конституційний принцип й на загальновизнані норми міжнародного права і внести відповідні зміни до ст.9 Конституції України. Практично всі сучасні конституції європейських країн виходять із того, що поряд з договірними нормами частиною їх внутрішнього права є загальновизнані принципи і норми міжнародного права як універсальні норми міжнародного права, які є обов’язковими для всіх без винятку держав.

Складовою частиною розв’язання цієї важливої проблеми є діяльність Уповноваженого щодо поширення інформації в українському суспільстві стосовно існуючих міжнародних стандартів з прав людини та взяття Україною зобов’язань щодо їх виконання. На думку Уповноваженого, обізнаність населення України з основоположними міжнародними актами з прав людини є важливою передумовою для сприйняття та поглиблення його правосвідомості щодо обов’язків держави по їх дотриманню.

Слід наголосити, що зволікання з неприведенням національного  законодавства у відповідність до міжнародних стандартів і насамперед європейських, може призвести до застосування міжнародними контрольними органами, в тому числі Радою Європи санкцій проти України. Симптоматичним є рішення Парламентської Асамблеї Ради Європи про можливе припинення повноважень України, прийняте у 1999 р., у зв’язку з неналежним виконанням нею взятих при вступі до цієї важливої європейської інституції зобов’язань щодо приведення її законодавства у відповідність до стандартів цієї організації. Голова Комітету Міністрів Ради Європи Холдор Асгримсон і Генеральний секретар Ради Європи Вальтер Швимер у жовтні 1999 р. відвідали Україну з метою вивчення стану дотримання нею міжнародних зобов’язань. За підсумками цього візиту застосування санкцій було тимчасово відкладено. В зв’язку з подальшим невиконанням Україною цих зобов’язань Рада Європи в січні 2000 р. порушила процедуру призупинення прав і обов’язків членів української делегації в Парламентській Асамблеї, в тому числі стосовно права голосу під час її засідань.

Важливо також, щоб органи державної влади, які  безпосередньо реалізують міжнародно-правові  зобов’язання держави у разі виникнення колізій з національним законодавством дотримувались пріоритету норм міжнародного права. У цьому питанні Уповноважений з прав людини виходить із принципу примату міжнародного права, який закріплено у ст.27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, де зазначається, що «держава – учасниця Конвенції не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання нею договору».

У виступі Уповноваженого на першому засіданні  Української асоціації  міжнародного права  в грудні 1999 р. було зазначено, що “примат норм міжнародного права має бути закріплено в Основному законі – Конституції України”. Уповноважений вважає, що відсутність цього важливого міжнародного принципу в Конституції України ускладнює реальне дотримання міжнародних стандартів прав людини в нашій державі та негативно впливає на посадових осіб, які недостатньо обізнані з традицією їх безпосереднього застосування.

Зважаючи на наведене та з метою підвищення рівня реалізації міжнародних стандартів прав людини, Уповноважений вважає, що потрібно змінити частину першу ст. 9 Конституції України, встановивши норму про те, що “загальновизнані принципи і норми міжнародного права та чинні міжнародні договори України є складовою частиною правової системи України і в разі колізії міжнародно-правових зобов’язань України і норм закону застосовуються правила загальновизнаних принципів і норм міжнародного права”.

З набуттям Україною незалежності було проголошено необхідність її побудови як правової держави, орієнтованої на загальнолюдські цінності. Це стало принциповим напрямом розвитку України на засадах демократичної держави і необхідною умовою входження України до світової та європейської спільноти.

Проте для того щоб Україна  дійсно стала демократичною, соціальною і правовою державою, як це встановлено в Конституції України, потрібно, щоб людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека були не тільки проголошені найвищою соціальною цінністю, а й стали реальністю нашого життя. Правовий порядок в Україні необхідно реально підтримувати на засадах, відповідно до яких ніхто не міг би бути примушеним робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та місцевого самоврядування діяли б на підставі повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому відповідність національного законодавства міжнародним стандартам прав людини є необхідною умовою втілення в життя наведених конституційних норм. Під час зустрічі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з Прем’єр-міністром України 29 грудня 1999 р. було зазначено, що пріоритет прав і свобод людини і громадянина має стати стрижнем державної політики. Уповноважений привернула увагу, зокрема, до ролі уряду у приведенні українського законодавства в сфері прав людини у відповідність до її міжнародно-правових зобов’язань та реального забезпечення цих прав і свобод усіма державними органами та посадовими особами. Будь-яке недотримання цієї конституційної вимоги у світлі міжнародних зобов’язань України за будь-яких обставин має тягти за собою сувору відповідальність відповідних виконавчих структур.