Місце правової системи України на правовій карті світу

     В державі закладається правова основа для посилення боротьби із злочинністю  і правопорядку. Із зазначених питань прийнято цілу гору нормативно-правових актів, в тому числі і новий  Кримінальний кодекс України.

     Є підстави казати, що Верховна Рада провела велику за обсягом роботу по розбудові державності, розробці національної правової системи, вдосконаленню усіх галузей законодавства.

     Становлення і розвиток української правової системи відбувався за загальними законами, які характерні для формування будь-якої правової системи, хоча в цих процесах були і є деякі особливості.¹⁷

     З часу прийняття Декларації про державний  Суверенітет України та проголошення Акту Незалежності Україна стала перед вибором самостійного шляху розвитку, розбудовою своїх політичної, економічної, правової та інших національних систем. Одне з першочергових завдань в цьому процесі має бути становлення правової системи України з урахуванням сучасних реалій її розвитку.

     Відсутність в ряді випадків фундаментальної  правової теорії, науково обґрунтованої політики, стратегії і тактики законотворчої роботи та правотворення в цілому зумовлює їх стихійний характер,  рух шляхом «спроб і помилок», спроби експериментальним шляхом вирішувати надзвичайно складні і важливі для нашого суспільства правові проблеми.

     Створюючи самостійну національну правову  систему України, слід виходити, звичайно, не тільки з зарубіжних і міжнародних  аналогів та досягнень, а й враховувати  власний історичний досвід формування найважливіших правових інститутів безпосередньо в Україні та створювати і розвивати теорію національної правової системи.¹⁸

2. Загальна  характеристика правової системи України

     В юридичній літературі стосовно місця  України серед інших правових систем існують різні точки зору. Так, одні стверджують, що Україна (як і  інші республіки колишнього Союзу РСР) входить у сім’ю романо-германського права¹⁹ (або у романо-германський тип правової системи) на правах особливого європейського різновиду²⁰ або ж наближається до цієї сім’ї; інші автори при обговоренні проблем розвитку постсоціалістичних правових систем називають декілька варіантів: 1) повернення до континентального права; 2) формування загального слов’янського права з переважаючим впливом російської правової ідеології та законодавчих новел (основою цього процесу називаючи культурно-історичну, релігійно-етичну та морально-психологічну спільність народів); 3) поступове формування у постсоціалістичному просторі двох-трьох правових сімей: прибалтійської з наближенням до північної (скандинавської), слов’янської в поєднанні з азіатсько-мусульманською, центральноєвропейської з наближенням до романо-германської.²¹

     Водночас деякі  російські вчені відстоюють тенденцію  самобутньої правової сім’ї –  слов’янської, яка опирається на положення  геополітичної доктрини "євразійства". Основою такої правової сім’ї (до якої включають Україну, Росію, Білорусь) її прихильники вважають російську  правову систему. До засад такої самобутності вони відносять: 1) зв’язок російського права з державою; 2) опору на колективістські форми господарювання; 3) наявність колективістських елементів у правосвідомості; 4) зв’язок права і держави з православ’ям; 5) спадкування через Візантію законодавчих традицій римського права; а також незмінність цієї самобутності, незважаючи на вплив іноземного права.

     Деякі українські вчені, обґрунтовуючи об’єктивність євразійського  шляху розвитку правової системи  України, акцентують увагу на ціннісних  відмінностях східної та західної цивілізації, типах світогляду, ідеях слов’янської єдності.

     Отже, концепція Синюкова В.М. щодо "слов’янської правової сім’ї" чи "євразійської", як називає її Ю.М. Оборотов, – це продовження вказаних геополітичних засад.

     Сучасна правова система України почала своє формування саме з прийняття  Декларації про державний суверенітет  та Акта проголошення незалежності України. Деякі автори пропонують поділити процес формування правової системи України  на два етапи: попередній – до прийняття  Конституції (1990-1996) і сучасний –  після 28 червня 1996р.

     Попередній етап характеризувався визначенням основних засад формування правової системи  України, ліквідацією деформацій радянського  періоду, прийняттям значної кількості  законодавчих актів, пов’язаних, насамперед, з реформуванням економіки та демократизацією життя суспільства.

     Сучасний  етап почався з прийняттям Конституції  України, в якій знайшли відображення зміни соціального характеру, структури  та змісту правової системи України, положення, які засновані на юридичних  поняттях романо-германського типу правової системи.²²

     Найбільш  характерним для романо-германського типу правової системи є наступне. По-перше, наявність абстрактної  правової норми, яка містить загальні правила поведінки у вигляді  прав та обов’язків суб’єктів і  виконує функцію розмежування та узгодження їх інтересів, а також  визначає структуру системи права  з характерною її диференціацією на публічне та приватне право. По-друге, об’єктивна дія норми права здійснюється, насамперед, у такій зовнішній  формі як нормативно-правовий акт (який є найбільш універсальною зовнішньою формою права для врегулювання складних суспільних відносин, дає можливість відмежувати нормативне від індивідуального  регулювання). Наявність у нормативно-правових актів такої властивості, як юридична сила, сприяє їх ієрархічності та визнанні в цій ієрархії найвищої сили за законами, а серед них – за конституцією. По-третє, для забезпечення авторитетності та престижності Конституції  як основного закону у системі  функціонують спеціалізовані органи конституційного  правосуддя. Функції правотворчості та правозастосування чітко розмежовуються. Для романо-германського типу правової системи властивим є високий  рівень нормативності механізму  правового впливу (зокрема, механізму  правового регулювання). В ньому  використовуються як загальні, так  і спеціальні правові засоби, кожен  з яких виконує свої специфічні функції  у правовій системі. Зокрема, правова  доктрина (правова свідомість) є  генетичним джерелом принципів права, які сприяють формуванню системи  права. Система джерел права (зокрема, система законодавства) визначає основні  види юридичної діяльності як способу  встановлення правових відносин. В  цілому правова система характеризується високим ступенем нормативності, злагодженості і забезпечує досягнення належного правопорядку.

     Аналіз  аспектів українського права дає підставу зробити висновок про належність правової системи України саме до романо-германського типу правової системи, який характеризується такими найбільш суттєвими юридичними ознаками: 1) визнанням нормативно-правового акта основним джерелом права; 2) ієрархічністю нормативно-правових актів, яка визначається їх юридичною силою; 3) визначенням найвищого рівня у цій ієрархії за конституцією; 4) кодифікованістю значної частини нормативно-правових актів; 5) наявністю спеціалізованих органів конституційного правосуддя; 6) поділом права на публічне та приватне, а також галузевим поділом; 7) відведення ролі генетичного джерела формування принципів права правовій доктрині; 8) подібністю правових принципів та понять у національних правових системах цього типу; 9) наявністю чіткої та ефективної юридичної техніки.²³

     Деякі з наведених ознак формувалися  в українському праві історично (зокрема це стосується основного  джерела права нормативно-правового  акта, кодифікації як способу систематизації таких актів, їх ієрархічності та відведення найвищого рівня в  цій ієрархії Конституції). Разом  з тим ряд ознак не були притаманні українській правовій системі радянського  періоду: поділ права на публічне та приватне, наявність органів конституційного  правосуддя. Інші ознаки були притаманні й радянській правовій системі.

     Сьогодні  основними джерелами права в  Україні є нормативно-правові  акти, в ієрархії яких панують закони, найвищу юридичну силу серед яких має Конституція. Положення її конкретизуються  через галузеве законодавство, хоча норми Конституції є нормами  прямої дії (ст. 8 Конституції України).

У зв’язку  з інтенсифікацією законодавчої роботи Верховної Ради України в  останні роки значно збільшилася  питома вага законів. В той же час  формуються нові галузі законодавства, активно впроваджується в юридичну практику принцип верховенства закону. Невід’ємною частиною законодавства України є міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

     У випадках, передбачених законодавством України, джерелом права є також  правовий звичай (наприклад, згідно з  Конституцією присягу народного  депутата України у новообраному складі парламенту виголошує найстарший за віком депутат; відповідно до Кодексу  торговельного мореплавства навантажувально-розвантажувальні роботи виконуються за правилами  порту; Повітряний кодекс містить приклади повітряних перевезень та нормативів їх якості).

     Судова  практика в Україні не є джерелом права (судовим прецедентом), проте  вона має важливе значення, так  як узагальнення та аналіз судової  практики Вищими судовими органами України  та Вищим господарським судом  України дає можливість виявити  прогалини у законодавстві, неефективні  нормативні приписи, виробити рекомендації щодо вдосконалення законодавства  та правозастосовчої діяльності. Офіційне тлумачення положень Конституції та законів за своєю обов’язковістю має вищу юридичну силу порівняно  з тлумаченнями інших органів, але  його зміст не може виходити за межі актів, що тлумачаться (Конституційний Суд України правотворчою функцією не наділений). Проте перспективи  для розгляду актів Конституційного  Суду як джерела права існують. Адже у романо-германському типі правових систем прецедент визнається як джерело  права (але як другорядне). І в  цьому випадку мова ведеться про  пріоритет закону перед прецедентом (результатом суддівського правотворення, що здійснюється лише у межах закону).²⁴

     Для ефективного функціонування правової системи України важливим також  є забезпечення внутрішньої узгодженості різних правових актів (перш за все, нормативно-правових), стабільності їх дії, а це досягається шляхом кодифікації. За роки незалежності України прийнято невідомі для неї раніше Повітряний, Бюджетний, Водний, Митний та інші кодекси, прийнято нові Кримінальний, Цивільний та Сімейний кодекси, внесено зміни та доповнення до інших кодексів УРСР (Цивільно-процесуального, Кримінально-процесуального, Кодексу про адміністративні правопорушення тощо). Проте актуальним залишається прийняття таких кодексів, як Цивільно-процесуальний, Кримінально-процесуальний, Податковий, Житловий та інших згідно з існуючими зобов’язаннями перед Радою Європи та потребами національної правової системи.

     Кодифікація в Україні передбачає творче переосмислення всього масиву правових актів з метою  приведення їх у єдину зручну для  користування систему нормативних  приписів. Кодифікаційні роботи покликані  використати накопичені в юридичній  науці техніко-юридичних прийоми  побудови законодавчих актів, дотримання послідовності їх прийняття (так, Цивільний  кодекс має передувати Господарському або Комерційному).

     Визнання  нормативно-правового акта основним джерелом права в Україні спонукає до удосконалення правотворчої, зокрема  законодавчої, діяльності. У зв’язку  з цим корисним було б, по-перше, встановити правила, за якими чітко визначаються предмет нормативно-правового акта (зокрема, закону) та забезпечується його відповідність об’єктивно існуючим суспільним умовам.²⁵ По-друге, важливим є встановлення процедурних правотворчих правил. У цьому плані необхідним видається прийняття не тільки Закону "Про закони та законодавчу діяльність", але й Закону "Про нормативно-правові акти", який би дозволив впорядкувати всю систему нормативно-правових актів (забезпечивши більш високі вимоги до їх змісту, форми та наукового обґрунтування) і підвищити ефективність їх реалізації.²⁶ По-третє, доцільно розширити обсяг інформаційного забезпечення законодавчої діяльності. По-четверте, потрібно розробити процедуру встановлення вагомості та характеру різноманітних факторів впливу на правотворчий процес. По-п’яте, важливим є встановлення завдань, які мають бути вирішені за допомогою цього акта та засобів їх виконання, а також – форми акта.

     Водночас  вдосконалення системи законодавства  України пов’язане із суттєвими  змінами у системі права. Так, у стадії становлення української  правової системи є така ознака континентального права, як поділ права на публічне і приватне. Негативним спадком радянської правової системи для України  стало поряд із заідеологізованістю  методологічних основ права, невизначеністю принципів політико-правового плюралізму, змішування поняття права з поняттям закону (зокрема, розуміння його лише як політичного інструменту); заперечення  приватного права та надання переваги публічному (загальнодержавному). Публічне та приватне право перебувають в  органічній взаємодії, що забезпечує належне  функціонування правової системи в  цілому. Поділ права на публічне та приватне зумовлений відокремленістю  держави і суспільства як соціальних інститутів, що мають власні інтереси в різних сферах. Він є об’єктивним, тобто незалежним від будь-чиєї суб’єктивної волі (навіть державної), тому що спирається на саму природу права, його специфічні соціальні функції, на суперечність відношення між індивідом і суспільством (в особі держави). Такий поділ  є важливим з точки зору: 1) злагодженості та ефективності системи права; 2) юридичної визначеності сфери суспільного життя, де втручання держави є обмеженим або навіть забороненим; 3) створення засобів, що унеможливлювали б безмежну нормотворчість держави; 4) формування уявлень та переконань про невтручання держави в інтереси індивідів у правосвідомості населення.

     В умовах існування громадянського суспільства  та правової держави, до побудови якої прагне Україна, взаємовідносини приватних  осіб здійснюються на засадах приватного права, а публічно-правові засади властиві для забезпечення загальних  інтересів суспільства (з метою  визначення законної межі свободи приватних  осіб). Зважаючи на це, стратегія правової реформи в Україні спрямована на формування такої правової системи, яка б гармонійно забезпечувала  об’єктивно існуючі в суспільстві  як приватні, так і публічні інтереси, застосовуючи адекватні методи регулювання.²⁷

     Формування правової системи України за романо-германською  моделлю безпосередньо пов’язано  і зі становленням у нашій країні органів конституційного правосуддя. Спроби встановлення цього інституту  відносяться ще до початку 1990-х років, але через ряд обставин Конституційний Суд України фактично був створений  і почав діяти лише після прийняття  Конституції України (ст.ст. 124, 147-153) та Закону України "Про Конституційний Суд України" (1996).