Контрольная работа по "Праву"

У країнах азіатського  континенту (Іран, Ірак) важливу роль у формуванні права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер відіграють норми релігії в релігійно-доктринальній  інтерпретації (релігійно-традиційні правові системи).

У ряді держав Африки, Латинської Америки право формувалася на підґрунті норм-звичаїв і традицій общинного побуту (традиційно-общинне право) — традиційно-общинні правові системи.

Нині розрізняють  два класичних типи правових систем. Один — романо-германський, або континентальний (Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.) — у якому переважає нормативно-правовий акт. Тут право виступає переважно у формі закону. Другий -англо-американський, або загальне право (Англія, СІНА та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту, тобто судовому рішенню, присвяченому конкретній справі, яке стає зразком, прикладом для схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють змішаний (скандинавські та латиноамериканські групи правових систем) і традиційно-релігійний типи правових систем. Останній тип поділяється на підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи — китайська, японська), релігійно-общинний (мусульманські, індуські, іудейські, християнська групи), звичаєво-общинний (африканська група).

Корені українського права просліджуються у романо-герман-ському типі правової системи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.СУТНІСТЬ  ТА ЗМІСТ ПРАВА. 

ХАРАКТЕРИСТИКА  ФУНКЦІЙ ПРАВА

Сутність  права

Сутність –  це внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх його багатоманітних властивостей і відносин, це є сенсом, суттю явища, сукупністю елементів цілого.

Сутність права – це внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузько класових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

У сутності предмета, явища  відображається їх внутрішній зміст, який знаходить свій вираз у єдності  основних властивостей.

Звичайно, вивчення сутності права залежить від кута зору, під  яким воно (право) розглядається. Більшість дослідників зосереджують увагу на одному важливому моменті сутності права – державній волі.

С.Лисенков, наприклад, стверджує, що визначення сутності права як важливого  і складного явища у кінцевому  підсумку полягає у визначенні його соціальної ролі.

Сучасний підхід до пізнання сутності права передбачає врахування не тільки державної волі як такої, а й інших якостей та явищ, синтезованих сутністю: норм, функцій тощо. Сутність права взагалі не може бути розкрита однією категорією, її можна пізнати і виразити лише за допомогою системи категорій, що відтворюють дійсну природу та історію права.

Сутність права полягає  в тому, що воно є:

1) владним нормативним  регулятором суспільних відносин  і поведінки людей, узгодження  їх інтересів, примирення конфліктів;

2) виразником міри свободи  в суспільстві відповідно до  рівня його соціально-економічного  розвитку (в ідеалі ця міра  свободи повинна бути справедливою та рівною).  

  Відповідно поняття права охоплює дві сторони, що виражають його сутність:

 регулятивно-компромісна: забезпечує порядок, соціальне примирення, соціальну стабільність (існує поза часом і поза простором);

 ціннісно-нормативна: забезпечує  свободу, справедливість, рівність (існує в часі і просторі).

У будь-якому суспільстві  з формальної точки зору право виступає владним нормативним регулятором суспільних відносин. Головним призначенням права є забезпечення порядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних соціальних прошарків і груп шляхом досягнення згоди і компромісу між ними. Право не могло б виконувати регулятивної і охоронної функцій, якби йому об’єктивно, за природою, не була надана якість узгодження інтересів особи, груп, станів, класів, держав. Саме через здійснення впливу на інтереси, через забезпечення їх упорядкування шляхом дозволів, заборон, зобов’язань виявляється сутність права як регулятора суспільних відносин. Проте регулювання – одна сторона сутності права, що забезпечує порядок, основою якого є впевненість у завтрашньому дні, безпека і надійність існування людини.

Інша сторона сутності права – якість правопорядку. Право – складова частина оцінного мислення, за допомогою якого люди і їх об’єднання самовизначаються в суспільстві, орієнтуються в конкретних ситуаціях, адаптуються до них чи, навпаки, намагаються їх змінити. Еталонами оцінного мислення є міра свободи, рівності, забезпечення справедливості як вищої мети. Будь-яка правова норма стає оцінкою типової повторюваної ситуації, зумовленої свідомою і вольовою поведінкою людей: чи відповідає ця ситуація свободі, справедливості, рівності. Оцінка передбачає вибір: якщо відповідає – значить, одержує підтримку і визнання в соціальній групі, суспільстві, оскільки сприяє встановленню правового порядку, через який забезпечується право і свобода. От чому інша сторона сутності права знаходиться в сфері оцінного мислення: встановлюється, наскільки в норми логічно перетворюються загальні абстрактні оцінки конкретних ситуацій, мірилом яких є свобода, справедливість, рівність. При цьому в нормах, як регуляторах суспільних відносин, свобода, рівність виражаються в тій мірі, у якій їх здійснення можливе за допомогою різноманітних юридичних засобів відповідно до справедливості.

Право не слід розглядати як деяке стабільне утворення, воно змінюється разом із суспільством, що розвивається і змінюється, залежить від його етнокультурних особливостей, відображає існуючі в ньому зв’язки і тенденції. Сутність права менше піддана змінам, ніж його зміст і форма: зміни, що відбуваються у житті суспільства, викликають насамперед зміни в змісті права. Проте не можна відмовляти в зміні сутності права, визнавати за нею лише якості статичності і незмінності на відміну від змісту і форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається, перш за все, у зміні співвідношення між правом як мірою свободи, рівності, втіленням справедливості (соціальний, історичний аспект, що змінюється) і правом як регулятором суспільних відносин (юридичний, постійний, незмінний аспект).

Оскільки справедливість – конкретно-історична категорія, то й її вияв у свободі є різним в давній, середньовічний, новий  і новітній періоди історії. Так, при феодалізмі міра свободи і  рівності була однією для пана, іншою  – для кріпака (несвобода, відсутність рівності – формальної і фактичної, тобто несправедливість). Не завжди, не в усі історичні часи була рівність у свободі, єдина для всіх міра свободи. Наприклад, кріпосне право закріплювало положення несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана – різна. За суттю, кріпосне право – це вираження через закон свободи пана. Усяке право втілює в собі елемент свободи, міру свободи, хоч ця свобода і може бути однобічною, мати характер привілеї однієї особи, переваг однієї соціальної групи над іншою. У такому випадку через право як систему норм, виданих державою, виражається воля пануючого класу, свавілля панів і несвобода селян. Кріпаки віднесені не до суб’єктів, а до об’єктів права. До них не застосовується принцип правової рівності.

Таким чином, у  сутності права поєднані два людські  начала – порядку і свободи (справедливості, рівності), де свобода – історично  змінювана категорія, зумовлена  менталітетом народу, правовою культурою  етнічних спільностей.

Можна визначити  такі підходи до розуміння сутності права:

- класовий –  право визначається як система  гарантованих державою юридичних  норм, що висловлюють волю економічно  пануючого класу; 

- загальносоціальний  – право розглядається як загальновизнаний компроміс між різними групами, соціальними прошарками для забезпечення потреб та інтересів як суспільства в цілому, так і окремих його суб'єктів.

Вважається, що ці аспекти складають єдину, хоч  і внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин. Лише на різних етапах історичного розвитку права якийсь з них є пріоритетним. Наприклад, у рабовласницькому, феодальному, буржуазному суспільствах (приблизно до кінці ХІХ століття) провідним був класовий інтерес. У сучасному цивілізованому суспільстві у праві переважає загальносоціальний інтерес.

Функції права

Сутність права  конкретизується і проявляється через його функції. Функції права  – основні напрямки і система  способів впливу права на суспільні  відносини з метою їх упорядкування.  
Функції права поділяються на загальносоціальні і юридичні.

До загальносоціальних функцій права належать зокрема:

· гуманістична – охорона і захист прав людини;

· організаторсько-управлінська – забезпечення можливості окремих  соціальних суб’єктів розв’язувати певні соціальні проблеми, допомога в організації загальних зусиль людей для досягнення загальнолюдських цілей;

· інформаційна (комунікативна) – інформування громадян про напрямки регулювання суспільних відносин, їхні права, обов’язки та відповідальність;

· орієнтаційна – орієнтування громадян на позитивні  правові настанови, які пропонують оцінку права і готовність діяти  відповідно до його норм;

· виховна –  формування у людей певного світогляду, виховання зразків правомірної  поведінки;

· гносеологічна – право саме виступає як джерело пізнання зафіксованих у ньому закономірностей розвитку суспільства, основних культурних надбань тощо.

До юридичних  функцій права відносять регулятивну (статичну і динамічну) і охоронну.

Регулятивна функція  права – функція упорядкування суспільних відносин, визначена лінія поведінки людей, наділення їх певними правами і обов’язками.

Регулятивна статична функція права – функція упорядкування  суспільних відносин шляхом закріплення  основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприклад, норми конституційного права про право на відпочинок, освіту та ін.). Здійснюється за допомогою дозвільних і заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу.

Регулятивна динамічна  функція права – функція забезпечення активної поведінки суб’єктів права (наприклад, покладання обов’язку платити податки, відбувати військову повинність). Здійснюється за допомогою зобов’язуючих норм, які спричиняють правовідносини активного типу.

Охоронна функція права – функція встановлення і гарантування державою заходів юридичного захисту і юридичної відповідальності, порядку їх покладання і виконання, що має на меті витіснення шкідливих для суспільства відносин і охорону позитивних.

Охоронна компенсаційна  – функція відшкодування заподіяної шкоди (збитку) потерпілому.

Охоронна відбудовна – функція відновлення колишнього правового стану.

Охоронна обмежувальна – функція обмеження прав суб’єктів  з метою зрівноваження протилежних  інтересів.

Охоронний вплив  права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охорону суб’єктивних прав і забезпечення соціальної справедливості. Він виражається у визначенні заборони на вчинення протиправних діянь, встановленні юридичних санкцій за вчинення таких діянь, застосуванні юридичних санкцій до осіб, що вчинили правопорушення.

Зміст права

Під змістом  права розуміють всю сукупність правових приписів, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин; це визначені у праві юридичні права, обов'язки та заборони.

Приписи повинні  закріплювати можливу (права), обов'язкову (обов'язки) поведінку суб'єктів, порядок  здійснення цієї поведінки,  а також негативні наслідки, що наступають в разі невиконання або неналежного виконання встановлених правил.

Правові приписи, якими встановлюються конкретні  дії, що їх можуть або повинні вчиняти  певні суб'єкти, утворюють матеріальну  сторону (аспект) змісту права. Ті ж  приписи норм права, які встановлюють порядок, процедуру здійснення конкретних прав і обов′язків або правові наслідки їх невиконання, становлять функціональну сторону (аспект) змісту права.

Розрізняють два  види змісту права: соціально-політичний (економічна, політична, класова сутність та спрямованість права) та спеціально-юридичний (характеризує право як специфічне утворення, соціальний інститут, необхідний для належного функціонування суспільства).

Протягом сторіч у пошуках змісту права розроблялися різні теорії стосовно права та правових норм, які здебільшого передбачають дуалістичний підхід, тобто поділ права на парні категорії. Наприклад, такі:

1) Природне та  позитивне право.

Позитивне право  виходить від держави, виражено в  писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, актах виконавчої влади і місцевого самоврядування, судових і адміністративних прецедентах, нормативно-правових договорах, правових звичаях.

Природне право  має більш глибокий, ґрунтовний, вихідний для життя людей норматив поведінки, корениться в самій природі  людини. Джерело прав людини – вона сама, її потреби і інтереси, її спосіб існування і розвитку. Вона ж виступає їх носієм. З цього погляду природне право як сукупність прав і обов′язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне… є основою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), що існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.