Юридична відповідальність

Дія (бездіяльність) тільки тоді стає протиправним, коли породжує наслідки, які є соціально небажаними, шкідливими, забороненими правом. Поняття причинного зв’язку відкриває риси об’єкта, коли одне явище породжує інше (наслідок).

Так званий казус взагалі  виключає наявність правопорушення. Казус (випадок) з’являється там, де відсутній причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) і результатом. Наприклад, боржник не виконує свої зобов’язання перед кредитором, не повертає орендоване майно, так як стихійне лихо знищило це майно. Зовні боржник протиправно не діє, але ця бездіяльність призведе до небажаного результату.

Причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) і завданою шкодою заключається в тому, що останнє виступає як наслідок неправомірних дій.

Об’єктивна сторона правопорушення – це характеристика діяння, способу його здійснення (групою, систематично, повторно, із застосуванням зброї, спеціальних технічних засобів), обставин (під час епідемії, у воєнний час, під час стихійних лих) [14, c.104]. Для ряду складів правопорушень досить тільки здійснення діяння, хоча б воно і не спричинило наслідків (перевищення водієм установленої швидкості руху, порушення правил охорони праці, збереження вогнепальної зброї без відповідного дозволу і т.п.). Якщо це діяння спричинило шкідливі наслідки, то відповідальність за нього або підсилюється, або здійснюється по іншому складу, що передбачає більш сувору відповідальність.

 Інші склади правопорушення  включають визначення наслідку  діяння і, відповідно, припускають  установлення причинного зв’язку діяння і наслідків, що наступили, (заподіяння тілесних ушкоджень, доведення до самогубства, порушення правил дорожнього руху пішоходом, що потягло ушкодження транспортних засобів, порушення правил охорони праці, що стало причиною виробничих травм і т.п.).

2.2. Суб’єкт та суб’єктивна сторона як структурні елементи складу правопорушення

Суб’єкт правопорушення - фізичні та юридичні особи, що мають здатність і можливість нести юридичну відповідальність за свої протиправні дії (деліктоздатність) [14, c.193].

        Суб’єктами деяких правопорушень можуть бути організації. Підприємства, організації, установи можуть бути притягнуті до відповідальності за порушення правил будівельних робіт, правил охорони природи й ін. За майнові правопорушення відповідають фізичні і юридичні особи. Суб’єктами правопорушень можуть бути органи друку й інші засоби масової інформації, що поширили про кого-небудь неправильні чи такі, що порочать відомості.

Фізичні особи як суб’єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що визначено в окремих галузях законодавства.

Суб’єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи, адміністративного — переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.).

Юридична особа не може бути суб’єктом кримінального злочину. Ним може бути посадова особа підприємства, організації, установи або особа, яка виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін. Така особа іменується в юридичній літературі спеціальним суб’єктом правопорушення. Вона може виступати суб’єктом матеріального і адміністративного правопорушення.

Правопорушення, суб’єктом якого є юридична особа, являє собою не що інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб’єктом відповідальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою.

Суб’єкт діяння не може розглядатися як ознака правопорушення. Але без суб’єкта немає правопорушення, і в той же час не кожна людина може бути визнаний суб’єктом протиправного винного діяння. Отже, кваліфікація правопорушення залежить від поняття його суб’єкта [18, c.79].

Суб’єкт кримінального права збігається із суб’єктом кримінальної відповідальності. У цивільному праві такого збігу немає. Суб’єкти цивільного права наділені певними правами та обов’язками і можуть брати активну участь в різних правовідносинах, стимулюються або допустимих норм цивільного законодавства. Суб’єкти цивільного права здійснюють правомірні дії. Відповідно в науці цивільного права суб’єкти цивільного права розглядаються як особи, наділені правоздатністю і дієздатністю для здійснення правомірних дій. Зміст дієздатності визначається здатністю робити як правомірні дії, так і нести відповідальність за правопорушення (деліктоздатність). Причому ознаки суб’єкта правомірної і протиправної поведінки не завжди збігаються.

Закон визнає відповідальними  суб’єктами правопорушень дієздатних і осудних, тобто всіх осіб, що досягли певного віку і володіють повноцінної психікою. Малолітні і психічно хворі не володіють необхідною свідомістю і волею, щоб свідомо вирішувати ті чи інші життєві ситуації: діти - внаслідок недостатнього психічного і фізичного розвитку, а душевнохворі - внаслідок патологічного розвитку (слабоумства) або деградації свідомості (душевна хвороба).

Закон встановлює різні вікові межі деліктної правосуб’єктоності. Так, кримінальна відповідальність настає після досягнення 16 років, а за окремі види злочинів - з 14 років; адміністративна відповідальність - з 16 років; відповідальність по трудовому праву - з моменту укладення трудового договору або членства в колгоспі, тобто з 16 років, і у виняткових випадках з 15 років; з цивільного законодавства відповідальність у повному обсязі виникає з 18 років і часткова - з 15 років [12, c. 98].

Неоднаковий вік відповідальності встановлюється з урахуванням ступеня  суспільної небезпеки правопорушень, значущості тих благ, на які вони зазіхають.

Що стосується суб’єктивної сторони правопорушення - це певне психічне ставлення суб’єкта до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Таке ставлення відображається поняттям вини.

Залежно від інтелектуального та вольового змісту психічного ставлення  особи до вчинюваного нею діяння закон поділяє вину на умисну і  необережну.

Умисел як форма вини характеризується тим, що особа під час скоєння  забороненого законом діяння, усвідомлювала  його протиправний характер, передбачала  його небезпечні наслідки і бажала їх настання (прямий умисел), або передбачала  можливість їх настання, проте ставилася  до їх настання байдуже.

Необережність має місце  тоді, коли особа передбачала абстрактну можливість настання суспільно небезпечних  наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх ненастання чи відвернення (протиправна самовпевненість) або ж не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна  була та могла їх передбачити (протиправна  недбалість).

У законодавстві склади правопорушень  викладаються по-різному. У карному  праві детально описані умови  застосування кримінальної відповідальності і покарання, ознаки кожного злочину, вид і розміри покарання, якому  підлягають ті, хто зробить цей  злочин. Наприклад стаття 153 КК РФ говорить: «Підміна дитини, вчинена з корисливих або інших особистих мотивів, - карається позбавленням волі на строк до п’яти років». Аналогічним образом проступки і стягнення визначені в Кодексі про адміністративні правопорушення. На відміну від них Кодекс законів про працю детального визначення складів дисциплінарних правопорушень не містить (визначений один склад: прогул без поважних причин, у тому числі поява на роботі в нетверезому стані), але перелічує дисциплінарні стягнення, застосовувані за порушення трудової дисципліни.

За особливостями суб’єктивної сторони розрізняють такі види правомірної (законослухняної) поведінки:

 - активну;

 - звичайну (звичну);

 - пасивну (конформістську — її різновид);

 - маргінальну [15, c. 183].

 Активна правомірна  поведінка — це вид правомірної  поведінки, який полягає в цілеспрямованій  діяльності громадян, посадових  осіб, пов’язаній з реалізацією своїх прав, обов’язків, компетенції в рамках правових норм і пов’язаний з додатковими витратами часу, енергії, а іноді й матеріальних коштів.

 Звичайна правомірна  поведінка — це вид законослухняної  поведінки, що являє собою повсякденну  службову, побутову та іншу діяльність  людини, яка відповідає розпорядженням  правових норм, стала звичкою  і не потребує додаткових витрат  і зусиль. Необхідність здійснення  поведінки лише правомірним чином  стала для такої людини звичною,  навіть неусвідомленою в усіх  аспектах.

 Пасивна правомірна  поведінка — це вид правомірної  поведінки, який виявляється в  бездіяльності, умисному невикористанні  суб’єктом належних йому прав і обов’язків: неучасті у виборах тощо. Пасивна позиція призводить до конформістської поведінки, тобто пасивно-пристосовницької, яка не відрізняється від поведінки інших (принцип: «роби так, як роблять інші») — до підпорядкування суб’єкта груповим стандартам і вимогам.

 Маргінальна поведінка  — це вид поведінки, який  характеризується «проміжним» (прикордонним) між правомірним і протиправним станом особи. Маргінальна поведінка особи виражається в готовності до протиправних дій у разі зменшення нагляду за її поведінкою, але не стає антисуспільною, не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності (наприклад, пасажир оплатив проїзд в автобусі лише тому, що в нього зайшов контролер).

Таким чином бачимо, що суб’єктом  правопорушення виступає фізична, а  у деяких випадках юридична особа, яка  вчинила дії всупереч закону і  підлягає застосуванню юридичної відповідальності.

Суб’єктивною стороною правопорушення є внутрішній психологічний стан правопорушника в момент вчинення неправомірного діяння[20, c. 163].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3.                                                                                                    ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА ПІДСТАВИ ЇЇ НАСТАННЯ

Юридична відповідальність — це передбачене законом і  застосоване органами держави примусове  обмеження або позбавлення правопорушника певних благ. Вона завжди супроводжується моральним осудженням порушника закону. Розрізняють такі основні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, цивільна, адміністративна, кримінальна.

Як самостійний і необхідний елемент механізму правового  регулювання юридична відповідальність характеризується трьома специфічними ознаками:

1. є видом державного примусу,
2. єдиною підставою застосування відповідальності виступає правопорушення;
3. виражається в застосуванні негативних заходів до осіб, що скоїли правопорушення [15, c.123].

Юридична відповідальність як вид державного примусу характеризується тим, що таким способом приводиться  в дію санкція порушеної норми  права. Негативні наслідки порушення  норми права не виникають самі собою, автоматично. Переклад санкції зі сфери повинності в сферу практичної діяльності здійснюється державними органами шляхом застосування до правопорушника одного із заходів, передбачених санкцією порушеної норми. Держава наказує правопорушнику діяти певним чином і примушує його виконати запропоноване реально. Воля і бажання правопорушника в даному випадку не мають жодного значення. У випадку відмовлення правопорушника добровільно виконати запропоноване, необхідне поводження буде забезпечено відповідними державними органами[19, c. 145].

Основна відмінність юридичної  відповідальності від інших форм державного примусу полягає в  тому, що вона застосовується за скоєне правопорушення. Відповідальність носить ретроспективний характер, оскільки є реакцією держави на минуле і тільки протиправне винне діяння.

Юридична відповідальність необхідна насамперед в ім’я справедливості, щоб «відповісти» належним чином на негативне (байдуже, безвідповідальне, зневажливе, а іноді навіть вороже) ставлення до людей, суспільства, держави, що виявилося у правопорушенні, щоб обмежити в чомусь, покарати правопорушника.

Залежно від особливостей складу конкретного правопорушення перед юридичною відповідальністю можуть стояти різні цілі, а саме:   

1) компенсація потерпілому (в тому числі фізичним і юридичним особам, державі або іншим суб’єктам) матеріальної і моральної шкоди, яка йому заподіяна правопорушенням; 

2) профілактика (попередження) правопорушень, яка полягає у такому впливі на свідомість осіб, схильних до скоєння правопорушень, який утримує їх від скоєння правопорушень у майбутньому. 

3) покарання (відплата) за вчинене правопорушення. Слід мати на увазі, що будь-яка конкретна міра юридичної відповідальності не може мати своєю метою приниження людської гідності винного чи заподіяння йому фізичних страждань [13, c. 127].