Форма держави України

Полкова-сотенна організація визначила структуру органів, яка здійснювала цю владу. Найвищий ешелон влади складали:

загальна (військова, генеральна чи чорна) рада всього козацького війська – представницькій орган, котрий обирав вищих посадових осіб та вирішував інші важливі питання;

старшинська рада, в яку входили тільки представники козацької еліти та виконувала функцію дорадчого органу при гетьмані;

генеральний уряд, головою якого був гетьман - виконавчий орган з деякими судовими повноваженнями, у склад якого входили генеральний обозний, генеральний єсаул, генеральний бунчужний, генеральний писар, генеральний суддя та інші представники генеральної старшини.

Територія, яка підкорялася гетьману, була поділена на полки та сотні, котрими управляли полковники та сотники разом з відповідною старшиною.

Гетьман видавав загальнообов’язкові акти – універсали, які оперативно регламентували нові відношення, котрі складалися під час визвольної війни.

Таким чином, в період визвольної війни склалося політичне утворення, яке мало багато ознак державності: територію, військо, свої органи влади та правові норми, певне міжнародне визнання та навіть часткове існування податкової та грошової систем. В літературі зараз цю політичну організацію прийнято називати Українською козацькою державою. Період існування цього утворення одні автори обмежують 1654 р., інші – 1657-м, коли помер Б. Хмельницький. Нерідко можна почути думку про те, що визвольна війна продовжувалася не до 1654р., а до 1667р. (Андрусовского мира). Відповідно припускається признати існування в 1648 – 1667 рр. козацької держави, заснованої           Б. Хмельницьким, а після того в 1667 – 1783рр. – української гетьманської держави під протекторатом Росії.

Слід відзначити, що після смерті Б. Хмельницького в Україні розпочалась громадянська війна, в якій активно приймали участь не тільки Росія, але також Польща і Туреччина. Наприкінці XVIII ст. політична ситуація змінилася – територія, підпорядкована українському гетьману (Гетьманщина), зараз включала в себе тільки Лівобережну Україну та Київ з прилеглими до нього землями. В сфері російського впливу були також Слобідська Україна та Запорізька Січ, однак влада гетьмана на них фактично не поширювалася.

Вся територія Гетьманщини була розділена на 10 полків, полки поділялися на сотні, а сотні – на курені. Таким чином, адміністративно-територіальний устрій співпав з військовим, а органи військового управління одночасно здійснювали усю повноту адміністративної влади. Згідно з козацькими традиціями найвищим органом війська та всієї Гетьманщини визнавалась загальна військова рада. Але реальна влада належала гетьману, який тримав в своїх руках основні політичні, адміністративні, судові та військові керівні функції, обирався фактично довічно, був військовим диктатором, влада якого перевищувала по об’єму президентську та наближувалась до царської.  При гетьмані існувала рада генеральної старшини (постійний орган з законодавчими функціями) та гетьманський уряд (виконавчий орган). На місцях владу здійснювали полковники з полковим урядом, сотники з сотенними урядами, курені та городові (у полкових та сотенних містах) отамани.

Згідно з умовами договору з російським царем Україна зберегла своє судочинство. На її території діяли Литовський статут, магдебурзьке право та інші "колишні права". Неодноразово робились спроби підготувати збірник "малоросійських прав", але вони так і не були видані.

Російський царизм протягом багатьох років вів цілеспрямований наступ на самостійність гетьманської влади. Після краху авантюри Івана Мазепи обрання та зміщення гетьмана стало можливим тільки зі згоди царя, декілька разів після смерті попереднього гетьмана обрання нового відкладалося на багато років. І як результат в 1764-му році гетьманство було остаточно скасовано. А у 1781-му році припинили своє існування як адміністративні одиниці полки, сотні та  курені. В 30-х  роках  XIX ст. зникли розрізнення в судочинстві України, а було введено загальноросійське законодавство.

Землі Галичини, Буковини та Закарпаття ввійшли до складу Австро-Угорщини. Таким чином, українські землі перетворились в провінції двох сусідських великих імперій.

Розділена між Росією та Австро-Угорщиною, Україна не мала своєї державності, більш того, постійно терпіла притиснення в національно-культурному значенні. Однак навіть в цих умовах було досягнено позитивного досвіду демократичних перетворювань.

Селянська, земська, судова та інші реформи другої половини XIX ст. принесли волю колишнім кріпакам, заклали у вигляді земств зачатки місцевого самоврядування, поклали початок демократичним змінам у здійсненні правосуддя, збільшили роль особистості в багатьох інших сферах державного та громадянського життя.

В роки першої російської революції царським маніфестом була проголошена недоторканість особистості, свобода совісті, слова, зборів та союзів. Влада монарха значно обмежувалась представницьким органом – Державною Думою, в якій заробляла перший опит парламентської боротьби і українська фракція, так звана Українська думська громада.

Подібні зміни відбувалися на українських землях Австро-Угорщини після революції 1848 р. та австро-угорської угоди 1867р., яке закріпило перетворення імперії у дуалістичну конституційну монархію. В той же час українське населення Австро-Угорщини, дискриміноване, часто не могло скористуватися "плодами демократії".

1.3. Державне будування на початку XX ст.

Відновити українську державність вдалося тільки після краху Російської імперії. Першу спробу добитися автономії України в складі Російської федерації зробила Українська Центральна Рада, заснована в березні 1917 року. Після довгих невдалих перемовин з Тимчасовим урядом Центральна Рада 10 (23) червня 1917 року своїм І-м Універсалом проголосила, що "народ український на своїй землі має право сам розпоряджатися своїм життям". Пізніше вона виділила з свого складу Секретаріат, котрий зі згоди Тимчасового уряду став вищим органом влади України.

Після жовтневих подій в Петрограді III Універсалом Центральної Ради було проголошено про створення Української Народної Республіки (УНР) в складі майбутньої федеративної Росії. Одночасно почались демократичні реформи в дусі помірної соціалістичної платформи. Остаточно всі питання подальшого державного ладу УНР повинні були вирішити Українське та Всеросійське установчі збори. Однак провести Українські установчі збори не вдалося, а Всеросійське було розпущене Радянською владою.

Центральна Рада вступила у затяжний конфлікт з Радянською Росією. Владу УНР не признавала більша частина українського народу, яка пішла за створеними в грудні 1917 р. в Харкові органами Радянської України. В цих умовах напередодні вступу до Києва радянських військ VI-м Універсалом Центральної Ради було проголошено, що УНР стає самостійною, не від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Однак втілити в життя проголошений намір не вдалося. Недооцінка Центральною Радою соціальних проблем, внутрішні протиріччя та інші причини призвели до того, що український народ в боротьбі між Центральною Радою та більшовиками все більше склонився в бік останніх. А після того, як Центральна Рада призвала до України німецько-австрійських окупантів, вона остаточно втратила свій авторитет у населення.

В цих обставинах окупаційне командування наприкінці квітня 1918 р. ініціювало розпуск Центральної Ради та прихід до влади гетмана П. П. Скоропадського. Гетманський режим назвав УНР Українською Державою, відмінив всі соціалістичні по суті реформи Центральної Ради, та здійснив ще декілька антидемократичних акцій.

Після революції в Німеччині та виводу окупаційних військ гетманський режим пав під натиском Радянської армії, з одного боку, та військ Директорії, з іншого.

В грудні 1918 р. Директорія, створена з представників українських соціалістичних партій, захопила владу в Києві. Вона проголосила поновлення УНР та всіх її демократичних інститутів. Державні наміри Директорії залишились нездійсненими, оскільки реальна влада опинилась в руках С. В. Петлюри, інших отаманів, які фактично нікому не підкорялися.

В цей історичний період у зв’язку з розпадом Австро-Угорської імперії була здійснена спроба заснувати Українську державу і на західних землях. 9 жовтня 1918 р. утворилась Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) в голові з Українською Народною Радою та її виконавчим органом – Державним секретаріатом. 22-го січня 1919 р. було урочисто проголошено об’єднання ЗУНР та УНР в єдину державу. Формально ЗУНР перетворилася на західну область УНР (ЗоУНР), але насправді зберегла всі свої структури влади і більшість інших атрибутів державності. Однак на західноукраїнські землі претендувала Польща, а зі сходу та півночі наступала Радянська армія. Після довгих військових дій українська держава втратила свою самостійність, західна її частина відійшла до Польщі а землі що залишились увійшли до складу Радянської України.

В грудні 1917 р. I Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив на території України Радянську владу. Остання в цей період державних змагань виявилась найбільш життєздатною та в ході громадянської війни перемогла всіх своїх противників.

Історія української радянської державності складна, суперечлива та потребує детального аналізу. Тут слід відмітити, що в період до утворення в 1922 р. Союзу РСР Радянська Україна мала всі формальні ознаки суверенної держави, отримала великий досвід державного будування.

За період існування Радянської України двічі здійснювались спроби створити українську державу за територією УРСР (проголошення Карпатської України в 1936 р. на території Чехословаччини і Української Соборної Держави в 1941 р. на окупованій німцями території), але вони не мали успіху та обмежились лише політичними демонстраціями.

Під час глибоких соціальних та політичних змін останнього десятиріччя посилилося прагнення народів колишнього СРСР до незалежності та будування власних держав. Втіленням пошуків          державності українського народу стало прийняття 24 серпня    1991 р. Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України та подальше його підтвердження всеукраїнським референдумом 1-го грудня 1991 р. На політичній карті світу з’явилася нова суверенна держава – Україна.

Розділ 2. Сучасний стан розвитку української державності

2.1. Процес встановлення державного суверенітету України

Державне будування сучасної України почалося з прийняття Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. Декларації державного суверенітету України. Само поняття суверенітету передбачає здатність влади самостійно та незалежно від будь-якої іншої влади здійснювати свої функції як всередині держави, так і за її межами. Основні положення Декларації про державний суверенітет України:

1. Самоврядування української нації:

-  Українська РСР розвивається як суверенна незалежна держава в сучасних кордонах;

-   українська нація має право на самовизначення;

-    насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, окремих громадян переслідуються законом.

2. Народовладдя:

-   народ України – єдине джерело державної влади;

-  повновладдя народу здійснюється як безпосередньо, так і через… депутатів.

3. Державна влада:

-  УРСР є самостійною державою в рішенні будь-яких питань свого державного життя;

- УРСР забезпечує верховенство Конституції та законів республіки на своїй території;

- державна влада здійснюється по принципу її розділу на законодавчу, виконавчу та судову.

4. Територіальне верховенство:

- територія УРСР в існуючих кордонах неподільна та не може бути змінена та використана без її згоди;

-  УРСР самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій.

5. Економічна самостійність:

-  УРСР самостійно визначає свій економічний статус та закріплює його в законах;

- Народ України має виключне право на володіння, використання та розпорядження національним багатством України;

-  УРСР забезпечує захист всіх форм майна.

6. Внутрішня та зовнішня безпека:

-   УРСР має право на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки;

- УРСР проголошує свій намір стати у майбутньому нейтральною державою;

7. Міжнародні відносини:

- УРСР виступає рівноправним учасником міжнародних відносин, активно сприяє укріпленню загального миру та безпеки;

- УРСР признає пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, загальних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права.

В міжнародному праві існують деякі критерії суверенітету:

1. держави:

- верховенство влади всередині держави;

- незалежність влади у зовнішньополітичній діяльності;

2. народу:

- повновладдя народу;

- народовладдя;

- здійснення державної влади через депутатів (представницька демократія) та безпосередньо – шляхом референдуму (неопосередкована демократія);

- незалежність особистості;

- верховенство волі більшості при забезпеченні права меншості;

3. нації:

- повновладдя нації;

- політична свобода нації;

- здібність політично самовизначатися аж до відділення та створення самостійної держави.

Положення IV розділу Декларації про державний суверенітет України визначаючий економічну самостійність України конкретизував та розширяв Закон України "Про економічну самостійність" від 3 серпня 1990 р. Подальший розвиток цей Закон отримав в Законах України "Про власність", "Про підприємництво" та ін.

Із суверенітету України витікає її незалежність. Тільки суверенна держава може бути незалежною та має право самостійно вирішувати свої внутрішні та зовнішні справи без втручання в них будь-якої іншої держави. Із приведених вище даних можна зробити висновок що Україна є носієм всіх трьох видів суверенітету: державним, народним та суверенітетом нації.