Форма держави України

31

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КРАСНОАРМІЙСЬКИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра СГП

КУРСОВА РОБОТА

з курсу "Теорія держави і права"

Тема № 3 "Форма держави України"

Перевірив­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­_________________________________________________

Виконав

Студент___________________________________________________

_________________________________________________________

Красноармійск 2008

План

Вступ

   1. Історія становлення української державності.

       1.1. Київська Русь – перше державне утворення на території України.

       1.2. Козацька доба історії української державності. Україна в складі великих імперій.

       1.3. Державне будування на початку XX ст.

   2. Сучасний стан розвитку української державності.

       2.1. Процес встановлення державного суверенітету України.

       2.2. Конституція України.

   3. Державно-правовий режим України.

Висновки

Список використаних джерел

В умовах ситуації, яка склалася на сучасній політичній арені України, неабияк актуально було б згадати про процес формування української державності, весь пройдений десятками поколінь українців шлях до незалежної, суверенної держави.

Метою цієї роботи автор вважає: аналіз багатовікового процесу формування держав на території України, а також сучасний стан української державності; аналіз основних положень та процесу формування головних нормативно-правових актів молодої держави, які забезпечують її суверенітет та незалежність; розгляд проблем державно-правового режиму України та світу.

Беззаперечно головною темою цієї роботи є класифікація України за трьома основними критеріями форми держави – форма правління, форма державного устрою та державно-правовий режим.

В умовах пострадянського переходу від однієї форми держави до іншої перед Україною постало дуже важливе питання подальшого розвитку демократії, засади якої можна було побачити ще у політиці радянської влади другої половини 80-х років XX ст.

Україна визначила свій шлях як незалежна демократична держава сучасного західного зразка. Але хоча в Конституції України ясно зазначено про формування правової держави та громадянського суспільства в Україні, ці норми часто ігноруються а іноді і порушуються не тільки пересічними громадянами а й народними обранцями та державними службовцями.

Автор вважає що саме зараз необхідно звернутися до досвіду державного будування який українці успадкували від своїх предків, саме зараз необхідно провести детальний аналіз політичної та правової ситуації в Україні, а вже потім приймати рішення про подальший розвиток молодої держави Україна.

Розділ 1. Історія становлення української державності

1.1. Київська Русь – перше державне утворення на території України

Сучасна незалежна Україна, яка предстала перед світом в 1991-му році, успадкувала величезний державний досвід, котрий протягом віків створювався на українській землі.

На території сучасної України створювались державні консолідації скіфських і сарматських племен, саме тут залишили свій слід греки, римляни, готи, гуни, хазари, монголи, турки, литовці, поляки, угорці і т.д. Саме з відси почався розвиток великого східнослов’янської держави – Київська Русь. А з часом прийшов час Галицько-Волинського князівства, Литовської держави, Гетьманщини та ряду інших державних утворювань, кожне з яких внесло свій вклад в формування вітчизняних державних традицій.

Перше державне утворення, яке існувало на території сучасної України, це Велика Скіфія. Піднесення цієї держави пов’язують з правлінням скіфського царя Атея, коли із первинної форми держави у вигляді союзу племен вона перетворилася в класичну східну деспотичну монархію. Під натиском племен сарматів в III ст. до н.е. Велика Скіфія розпалася, а у нижньому Придніпров’ї і степної частини Криму утворилась Мала Скіфія, котра досягла найбільшої могутності у II ст. до н.е., коли підкорила своїй владі сусідську Ольвію, та обложила данню Боспорське царство.

Майже одночасно зі скіфськими племенами на територію Північного Причорномор’я прийшли грецькі колоністи, які заснували міста-колонії Ольвію, Пантікапей, Феодосію, Херсонес, Тіру та ін. Кожне з цих міст представляло собою невелику рабовласницьку державу грецького зразка – демократичну або аристократичну республіку. Найвищий орган влади в них були народні збори. Постійним органом влади виступала рада городу, котру обирали народні збори. Право в цих містах по своєму змісту наближалося до права античної Греції, закріплювало рабовласницьку демократію афінського типу. Серед перших державних утворювань на території України слід відзначити рабовласницьку монархію – Боспорське царство.

Перші письмові згадки про слов’янські племена на території сучасної України відносяться до античних часів. Серед народів Великої Скіфії були скіфи-пахарі, які жили неподалік від Дніпра. Геродот називав ці племена борисфєнитами, а самі вони називали сколотами. Пізніше, вже в римській літературі, слов’яни згадуються під ім’ям венедів.  Протиріччя вчених щодо походження слов’ян не дозволяють одностайно говорити про походження цих племен.

Політичний устрій наших предків характеризувався відносним демократизмом. Всі важливі питання вирішувала спілка, а не одна людина. В IV-V ст. у слов’ян посилився процес розпаду родового строю та зародження класового суспільства. З’явилися союзи племен, які ще не були державами, але окремі ознаки державності вже мали. Починаючи з VII ст. в літературі вже зустрічаються назва "слов’яни". До цього часу слов’яни вже остаточно  виділились з загальнослов’янської спільності. З’явилися достатньо стабільні етнополітичні утворення. В наслідок наступних перетворювань з’явилися ще більш масштабні політичні утворювання східних слов’ян, своєрідні "надсоюзи" племен. В арабських джерелах згадується про існування в період VIII-IX ст. трьох великих політичних центрів східних слов’ян: Куяби (Київщина), Славії (Новгородська земля) та Артанії (Приазов’я).

Подальша політична консолідація призвела до об’єднання під владою Рюриковичей Київської та Новгородської земель. З завоюванням новгородським князем Олегом Києва у 882 р. літописці традиційно починають історію єдиної східнослов’янської держави – Київської Русі.

Київська Русь, як держава утворилась на власній основі внаслідок довгого процесу розкладу первісного ладу та формування класового суспільства  у східних слов’ян. Не знайшли потвердження гіпотези про заснування його варязькими князями (норманська теорія), хазарськими чи іншими тюркськими правителями (тюркська теорія). Теорії ці мають під собою фактичну підставу (варяжське походження багатьох перших руських князів і т.д.). але ігнорують ту обставину, що державність— це результат довгого соціально-економічного та політичного розвитку, її не можна привести ззовні.

Внаслідок збігу багатьох історичних обставин (особливості розвитку виробничих сил, природних умов і т.д.) Київська Русь прийшла до феодалізму, "перестрибнувши" через стадію рабовласницького строю, хоча окремі елементи патриорхального рабства (холопство) існували і у слов’ян. Саме тому Київська Русь характеризується як ранньофеодальна держава з чітким розмежуванням на феодалів та залежне від них населення.

По формі правління - це монархія в голові з Великим князем, котрий спочатку виконував в основному військові функції, а з часом зібрав в своїх руках всю політичну владу. Важливу роль в політичному управлінні відігравали також Рада при Великому князі та представники на місцях. Деякі державні питання вирішувало Вече (народне зібрання), вага якого поступово зменшувалося. В період феодальної роздробленості посилилась роль феодальних з’їздів, на які збиралися всі князі, їх найзначніші васали, представники духовенства.

В 998-му році панівною релігією стало християнство. Найбільшого розвитку Київська Русь досягла за правління Ярослава Мудрого. Саме в цей період був створений найвидатніший пам’ятник староруського права – Руська Правда.

Феодальна роздробленість стала закономірним етапом у розвитку феодального виробництва та феодальних відносин, свідоцтвом зрілості цієї громадсько-економічної формації. Із зростанням економічної могутності у місцевих феодалів посилилося прагнення до влади, до управління державою, що і призвело до створення багатьох незалежних князівств.

Наприкінці XII - початку XIII ст. позначились нові політичні центри, навколо яких почали об’єднуватися роздроблені землі і князівства. На території сучасної України таким центром стало Галицько-Волинське князівство, яке з’явилося після об’єднання Галіції та Волині під владою князя Романа Мстиславовича у 1199р. Найбільшої могутності це князівство досягло в останні роки правління Данила Романовича (Галицького). В середині XIII ст. йому вдалося перемогти у сорокарічній війні проти об’єднаних сил польських і угорських феодалів та місцевого галицького боярства, підкорити Київщину та землі Південно-Західної Русі, а потім довгий час протистояти монголо-татарам на західно-руських землях. Під час правління його нащадків почався період занепаду князівства, хоча якійсь період воно ще існувало. У 1303 р. з погодження константинопольського патріарха була заснована Галицька метрополія, що засвідчувало про деяку міжнародну вагу цієї держави.

Після занепаду Галицько-Волинської держави політично роздроблені західні князівства, які не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли у состав Великого князівства Литовського. Значна частина населення Русі бачила в енергійних литовських князях сильних союзників у боротьбі з Золотою Ордою. Українські землі позбавились влади татаро-монгольської орди вже на початку XV ст.

Слід відзначити, що саме в цей період подолання роздробленості та заснування централізованих Російської та Литовської держав остаточно завершився той етнічний процес, який призвів до формування на єдиній слов’янській основі руської, української і білоруської народностей.

Литовські феодали проявили велику політичну мудрість та зберегли віру, традиції і права місцевого населення. Поступово вони самі потрапили під руський культурний вплив та стали рахувати себе нащадками князів Київської Русі, прийняли Руську Правду в якості свого джерела права, освоїли староруське письмо.

Таким чином було засновано могутнє Литовсько-Руська держава, під владою якої знаходилися литовці, українці, білоруси та росіяни. У голові держави стояв Великий князь литовський , при ньому був нарадчий орган – Рада Великого князівства Литовського. На границі XV та XVI ст. сформувався литовський сейм як орган народного представництва, створення котрого передало під контроль шляхти всю законодавчу діяльність. Управління на місцях спочатку здійснювали місцеві князі, котрі були достатньо автономні, але у XV ст. ця автономія була ліквідована і влада перейшла до намісників, воєвод, старост та іншим правителям, призначеним Великим князем. Основним джерелом права довгий час була Руська Правда. Пізніше її змінили особисті акти Литовсько-Руської держави, найбільш відомі з яких- Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр.

1.2. Козацька доба історії української державності. Україна в складі великих імперій

Кревська унія поклала початок політичного зближення Литви та Королівства Польського. Цей процес закінчився Люблінською унією 1569 р., котра об’єднала ці дві держави в нову державу – Річ Посполиту. Цей союз не пішов на користь українському народові – польські феодали, значно посилили пригнічення місцеве населення. До колонізації українських земель поляками додався і наступ на українську культуру, а після Брестської унії 1569 р. – і національно-релігійний гніт. Протягом XV-XVI ст. українське селянство було повністю закріпачене і тільки в містах, котрі мали право на самоврядування ("магдебурзьке право"), ситуація була краща.

Однією із форм протесту проти соціального та національного гніту стало масова втеча українського населення у козацтво. У XV ст. українське козацтво вже відокремилося в окрему соціальну групу. А в середині XVI ст. за Дніпровськими порогами склалася військово-територіальне утворення українського козацтва – Запорізька Січ. Вона не була державою в повному сенсі цього слова, але мала стільки виразних ознак державності, що отримала назву "козацької республіки".

Територія Запорізької Сечі включала в себе особисті укріплення Коша Запорізького та прилягаючи землі (так звані вольності запорізьких козаків). Відповідно її населяли як козаки-воїни, так і мирне населення. Для соціального укладу Запорізької Січі характерні свобода переходу з мирного населення до козаків і навпаки, формальна рівність всіх козаків, відсутність кріпацтва. В той же час існувала значна різниця між багатими козаками та козацькими низами.

У військовому відношенні Запорізька Січ була розділена на 38 куренів, а в територіальному на 5-10 паланок. Найвищим органом управління була загальна військова рада, на котру збиралися усі козаки. Рада обирала козацьку старшину, кошового отамана, військового суддю, писаря і ін. Влада кошового була практично необмеженою під час військових походів, але у мирний час він знаходився під пильним наглядом козаків. Обиралися також курінні та паланкові отамани. Всі важливі рішення приймали спільно, общиною, хоч козацька старшина успішно проводила свою лінію всупереч інтересам козацьких низів.

Демократична політико-правова організація Запорізької Січі чинила значний вплив на сучасників, вона стала джерелом майбутньої української державності.

Боротьба українського народу проти панування польської шляхти та магнатів серед інших наслідків мала і формування під час бойових дій засад власної державності. Задля виконання державних функцій була пристосована існуюча військово-адміністративна організація українського козацтва. Зборівський (серпень 1649 р.) та Білоцерківській (вересень 1651 р.)договори України ("гетьмана Б. Хмельницького та всього війська запорізького") з Річчю Посполитою затвердили, що на території, звільненій козаками , їм передаються повновагі державної влади.