Волейбол в олімпійському русі

У 1968 році Олімпійські  Ігри були вперше проведені на території  Латинської Америки. Місто Мехіко з  честю виконав почесний обов’язок  хазяїна Ігор ІX Олімпіади. Цьому  багато в чому сприяв зростаючий потік туристів з різних країн, що сприяло розвитку економіки Мексики, розширенню міжнародних контактів, що сприяють розширенню національної культури.

Організатори ігор XX Олімпіади  в Мюнхені врахували досвід Рима, Токіо і Мехіко та зробили все  можливе, щоб перевершити досягнення попередників. Насамперед було проведене удосконалення інфраструктури столиці олімпіади-72. Заново спорудили грандіозний олімпійський комплекс спортивних споруд “Обервізенфельд”. У нього ввійшли: оригінальної конструкції стадіон, універсальний палац спорту, криті велотрек і басейн. Крім того побудували стрілецький комплекс, гребний канал, іподром і ряд інших спортивних споруд. Організатори Ігор оголосили Мюнхен олімпійським центром коротких відстаней і зелених ландшафтів.

З огляду на надзвичайний приплив туристів, організатори зробили реконструкцію центра міста, спорудили лінії метро, проклали нові під’їзні колії до міста, у 10 разів збільшили готельний фонд. Для розміщення спортсменів звели величезні корпуси олімпійського села, у яких могло оселитися 10-15 тис. тимчасових жителів.

Приступаючи до підготовки Олімпіади-80, її організатори вивчили  всебічно досвід своїх попередників і традиції Олімпійського руху. Головною ареною ігор ХХІІ Олімпіади був визначений стадіон у Лужниках.

Підготовка до Ігор велася ефективно і здавалося ніщо не передвіщало ускладнень. Однак відбулися події, що поставили під загрозу зриву не тільки Ігри в Москві, але і всю долю сучасного олімпійського спорту. Своєрідним протестом проти введення радянських військ в Афганістан пролунав заклик президента США Картера до Національного олімпійського комітету США бойкотувати Ігри Олімпіади в Москві. Багато країн підтримали США, зажадали перенести Ігри в іншу країну, але Міжнародний олімпійський комітет виключив можливість переносу.

США почали великі зусилля  до того, щоб схилити інші країни до бойкоту. Уряди ряду країн, що прийнято відносити до країн вільного світу, робили твердий тиск на свої Національні  олімпійські комітети, примушуючи їх до бойкоту, тому багато країн бойкотували Ігри Московської Олімпіади. Разом з тим, атмосфера твердого політичного тиску, використання олімпійського спорту як інструмент у досягненні політичних цілей викликали чергову хвилю невдоволення, як політичних діячів, так і спортивних організацій.

Після кампанії бойкоту Ігор Московської Олімпіади, організованої в 1980 році президентом США Картером, що привела до відмови багатьох країн прибути до Москви, важко було розраховувати, що це ніяк не відіб’ється на наступних ХХІІІ Іграх, які проходили 1984 року в Лос-Анджелесі. Так і відбулося. Використовувавши нездорову політичну атмосферу, що склалася в США перед Іграми XXІІІ Олімпіади, Москва організувала відповідний бойкот, жертвами якого в кінцевому рахунку стали не тільки самі Ігри, що втратили основне — атмосферу змагання в більшості видів спорту, але і спортсмени 14 соціалістичних країн, багато хто з яких — СРСР, НДР, Угорщина, Болгарія, Куба, були безсумнівними лідерами олімпійського спорту.

Уперше керував Іграми Олімпіади неофіційний Оргкомітет на чолі з П. Юберротом, який не тільки зумів зробити Ігри прибутковими, але і забезпечив їхню високу організацію, прекрасну інформацію. На жаль, місто, у якому в 1932 році було створене перше олімпійське село, у 1984 році відмовився від неї й оселив олімпійців у гуртожитках місцевого університету.

Проте відсутність кращих спортсменів світу перетворило  змагання в більшості видів спорту усього лише в яскраві видовища. У змаганнях не змогли взяти участь 125 чемпіонів світу. Легко переконатися, що у випадку участі спортсменів більшості соціалістичних країн, імена 7 з 10 чемпіонів Ігор Лос-Анджелеської Олімпіади були б іншими.

Значимість Ігор ХХІV Олімпіади в Сеулі не обмежується  тільки їхнім спортивним змістом. Вони мають колосальне міжнародне значення і несуть у собі найвищі гуманістичні і загальнолюдські цінності.

Як відзначали багато західних оглядачів, південнокорейська  влада скористалися проведенням  Олімпійських Ігор, щоб вивести країну з політичної ізоляції.

Ігри в Сеулі перевершили  найоптимістичніші прогнози, продемонструвавши усьому світові зразки мирного співіснування і ділового співробітництва і заклали міцний фундамент для успішного проведення наступних Олімпіад.

Після успішного проведення Ігор у Сеулі авторитет міжнародного олімпійського руху різко зріс. Після  Сеульської Олімпіади спроби використовувати спорт як засіб політичного шантажу стали настільки непопулярні, що вже не могли бути використані без втрати авторитету і поваги для його ініціаторів.

І дійсно ХХV Олімпійські  Ігри 1992 року в Барселоні стали  найбільш масовими і спокійними за всю сучасну історію Олімпіад.

У змаганнях прийняли участь спортсмен Куби, Національний олімпійський комітет якої бойкотував Сеульські Ігри, і спортсмени ПАР. Німеччину вже представляла одна команда. У 1991 році відбувся розпад СРСР. Час, який залишився до Ігор Олімпіади, не дозволив новоутвореним на його території незалежним державам здійснити всі формальності, пов’язані з утворенням НОК і наданням заявок для участі в Іграх. Тому республіки СРСР були змушені у відповідності зі спеціальним рішенням Міжнародного олімпійського комітету виступати об’єднаною командою Співдружності Незалежних Держав — ОК СНД. Самостійними командами виступали лише Латвія, Естонія і Литва, членство яких у Міжнародному олімпійському комітеті, перерване напередодні Другої світової війни, було відновлене одразу після розпаду СРСР.

В Олімпійській першості, яка вже не вперше відбулась на території США під час проведення ХХVІ Олімпійських Ігор 1996 року в  Атланті, приймали участь спортсмени з 197 країн світу.

Ігри в Атланті стали найбільш масовими. Змагання проходили в 31 виді спорту в 271 дисципліні. Ігри знаменні тим, що вперше самостійними командами виступали Росія, Україна та інші союзні республіки СРСР.

Обов’язково слід згадати, що саме на цій Олімпіаді вперше в програму були включені змагання з пляжного волейболу.

ХХVІІ Олімпіада 2000 року в Сіднеї стала останньою, проведеною під керівництвом Хуана Антоніо Самаранча. На олімпійські змагання прибув 10651 учасник, 6582 спортсмена і 4069 спортсменок з 199 країн світу. Змагання проходили в 28 видах спорту в 300 дисциплінах.

Ігри XXVІІ Олімпіади стали другими Іграми, що були проведені в південній півкулі.

Олімпійський вогонь був запалений в Олімпії 8 червня 2000 року і доставлений у Сідней 15 вересня. Олімпійське село розташувалося  в житловому масиві Невінгтон  в Олімпійському парку, що примикає до Сіднея, і займає 100 гектарів. Олімпійське село було спроектовано і побудоване для одночасного прийому 10200 учасників змагань і 5100 посадових осіб делегацій. Воно складалось з 1150 модульних будинків. Уважно продумані і враховані питання охорони навколишнього середовища. Максимально використовувалась сонячна енергія. Устаткування будинків вироблялося з урахуванням комплекції учасників і делегатів, а також національних культур.

РОЗДІЛ ІІ

ВОЛЕЙБОЛ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

2.1. Історія виникнення волейболу

Винахідником волейболу  вважається Вільям Дж. Морган, викладач фізичного виховання коледжу  Асоціації молодих християн у  місті Холіоке (штат Масачусетс, США). У 1895 р. У спортивному залі він  підвісив тенісну сітку на висоті 197 см. І його учні, число яких на площадці не обмежувалося, стали перекидати через неї баскетбольну камеру. Морган назвав нову гру “мінтонет”. Рік потому на конференції коледжів асоціації молодих християн у Спрінфілді за пропозицією професора Альфреда Т.Хальстеда гра одержала нову назву — “волейбол”. А в 1897 р. у США були надруковані перші правила волейболу.

Спробуємо простежити за розвитком предка волейболу. Збереглися, наприклад, хроніки римських літописців ІІІ століття до нашої ери. У них  описується гра, у якій по м’ячу били кулаками. До нашого часу дійшли і правила, описані істориками в 1500 році. Гру тоді називали “фаустбол”. На площадці розміром 90´20 метрів, розділеною невисокою кам’яною стіною, змагались дві команди по 3-6 гравців. Гравці однієї команди прагнули перебити м’яч через стіну на сторону суперників.

Пізніше італійський  фаустбол став популярним у Німеччині, Франції, Швейцарії, Австрії, Данії  й інших країнах Європи. Згодом і площадка, і правила змінилися. Так, довжина площадки була зменшена до 50 метрів, а замість стіни з’явився шнур, натягнутий між стовпами. Строго визначився і склад команди — 5 чоловік. М’яч перебивали через шнур кулаком або передпліччям, причому вже обумовлювали три торкання м’яча. Можна було перебивати м’яч через шнур і після відскоку від землі, але в цьому випадку дозволялося одне торкання. Гра тривала два тайми по 15 хвилин. Ця спортивна гра з’явилася давно, але її вік відраховується тільки з 19 століття тому, що перші правила волейболу були надруковані в 1897 році. Природно, зараз вони багато в чому відрізняються від первісних, волейбол росте й удосконалюється.

На початку ХХ сторіччя “літаючий м’яч” з’явився в  Канаді, Японії, на Філіппінах, у Бірмі, Індії, Мексиці. В роки І Світової війни волейбол почав поширюватися в країнах Європи. У нашій країні волейбол широко поширився після революції 1917 року.

У Росії у волейбол почали грати в Нижньому Новгороді, Казані, Хабаровську, Владивостоці, пізніше — у Москві, а ще пізніше — в Києві.

Офіційною датою народження вітчизняного волейболу прийнято вважати 28 червня 1923 р., коли в Москві відбувся товариський матч волейболістів Вищих художніх і театральних майстерень і Державної школи кінематографії.

У 1925 році з ініціативи секції ігор у Москві скликається  актив, на якому були прийняті перші  в нашій країні правила гри, у цьому ж році відбулися перші офіційні змагання з волейболу. З 1927 року проводиться щорічна першість Москви. У наступні роки волейбол одержує повсюдний розвиток.

У 1928 році в Москві відбувся чемпіонат СРСР, що ввійшов у програму IV Всесоюзної спартакіади. У ньому брали участь команди з усієї країни. Однак, незважаючи на бурхливе поширення і популярність нової гри, і цілий ряд новинок, що привезли на цей чемпіонат команди, спортивна майстерність волейболістів знаходилася ще на досить низькому рівні.

У 1932р. була утворена Всесоюзна  волейбольна секція, з 1959 р. — Федерація  волейболу СРСР.

У 1933 р. був проведений перший чемпіонат СРСР. Перші чотири турніри називалися Всесоюзними  волейбольними святами, у яких брали  участь збірні команди Москви, Ленінграда, Горького, Ростову-на-Дону, Свердловська, Баку, Дніпропетровська, Києва, Мінська, Ташкента, Тифліса, Харкова. Чемпіонати СРСР серед клубних команд стали проводитися з 1938 р.

У цей період волейбол у країні був справді масовою  грою. Визнаними лідерами вітчизняного волейболу вважалися М.Вихрева, Е.Війт, З.Козлова, О.Кочержинська, О.Неугодова, В.Осколкова, К.Прокоф’єва, К.Топчієва, Н.Алексєєв, Б.Ареф’єв, Ю.Багон, А.Баришніков, М.Вільрат, В.Демидов, Б.Нольде, А.Пономарьов, А.Русанов, А.Степанов, Є.Філатов, В.Філіппов. А.Чинілін, А.Якушев, які заклали фундамент вітчизняної школи волейболу.

Велика Вітчизняна війна  загальмувала розвиток волейболу. Але  незважаючи на величезні труднощі воєнного часу, спортивне життя в країні не завмирало. У 1943 році розігрується першість Москви, у 1944 році першість і кубок Москви з волейболу. У 1945 році знову проводиться першість СРСР. Чемпіонами країни стали московські команди “Динамо” (чоловіки) і “Локомотив” (жінки). На цих змаганнях чоловіча команда “Динамо” (Москва) широко застосовувала в захисті взаємодію захисних ліній і розігрування прийнятих м’ячів, а в нападі використовувала весь простір по довжині сітки для виконання нападаючого удару. Така організація гри і принесла команді титул чемпіона СРСР  і дала поштовх подальшому розвиткові тактики волейболу.

Після ІІ Світової війни  лідируюче положення в країні займали жіночі команди “Локомотив”, “Динамо”, “Спартак” (Москва), “Спартак” (Ленінград) і чоловічі — “Динамо”, ЦДКА (Москва), ДО (Ленінград), “Спартак” (Київ), у яких виступали видатні майстри Т.Баришнікова, А.Жарова, М.Кононова, С.Кундиренко, Т.Петрова, В.Озерова, А.Пономарьова, В.Свиридова, А.Чудіна, П.Воронін, В.Гайліт, С.Нефьодов, М.Піменов, К.Рева, В.Саввін, В.Ульянов, В.Щагін, А.Ейнгорн, А.Якушев, які завоювали золоті медалі на перших чемпіонатах світу і Європи.

Першості країни, які  пройшли у 1946-1947 р., а також успішний виступ радянських волейболістів на міжнародній арені послужили поштовхом до подальшого розвитку волейболу в СРСР. У 1947 році радянські волейболісти, беручи участь у змаганнях на міжнародному фестивалі демократичної молоді в Празі, зайняли перше місце. У цьому ж році створюється Міжнародна федерація волейболу (ФІВБ). Після виступу на Всесоюзній волейбольній секції волейболісти СРСР стають учасниками всіх міжнародних змагань.

У 1949 році чоловіча команда  радянських волейболістів завойовує  звання чемпіона в першій офіційній  першості світу. Наші збірні команди  чоловіків і жінок перемагають  і в першості Європи. Свої чемпіонські  титули вони підтверджують і в наступні два роки. Влітку 1952 року першість світу проводилася в Москві. Радянські волейболісти і волейболістки в цих змаганнях стали найсильнішими у світі.

Ще в 1924 р. на Олімпійських Іграх у Парижі відбулися показові матчі з волейболу, під час яких Асоціація волейболу США виступила з ініціативою включити волейбол в офіційну програму Олімпіад. Проте олімпійським видом волейбол був визнаний тільки в 1957 р. на сесії МОК у Болгарії. Перший волейбольний турнір у програмі Олімпійських Ігор був проведений через 7 років у Токіо. У жінок вищі олімпійські нагороди завойовували команди Японії, СРСР, КНР і Куби, а у чоловіків — збірні СРСР, Японії, Польщі, США, Бразилії і Нідерландів.

Включення в 1964 році волейболу  в програму Олімпійських ігор значно підвищило вимоги до гри волейболістів.

У 1947 р. у Парижі з ініціативи представників Бельгії, Бразилії, Угорщини, Єгипту, Італії, Нідерландів, Польщі, Португалії, Румунії, США, Уругваю, Франції, Чехословаччини і Югославії була утворена Міжнародна федерація волейболу (ФІВБ). Всесоюзна секція волейболу (згодом Федерація волейболу СРСР) була прийнята у ФІВБ рік потому, а Всеросійська федерація волейболу — член ФІВБ із 1992 р. У даний час ФІВБ поєднує 218 національних федерацій і за числом своїх членів є найбільшою спортивною організацією у світі.

ФІВБ проводить наступні змагання: чемпіонати світу (з 1949 р. для чоловіків, з 1952 р. для жінок), Кубок світу (з 1965 р. для чоловіків, з 1973 р. для жінок), Всесвітній кубок чемпіонів (з 1993 р.), Світова ліга (з 1990 р. для чоловіків), Гран-прі (з 1993 р. для жінок), першість світу серед юніорів (з 1977 р.), першість світу серед дівчат і юнаків (з 1989 р.). В останні роки періодичність змагань ФІВБ виглядає в такий спосіб: щорічно Світова ліга і Гран-прі, раз у 2 роки — першості світу серед дівчат, юнаків і юніорів, раз у 4 роки — чемпіонат світу, Кубок світу, Всесвітній кубок чемпіонів.