Фізична культура - основа здорового способу життя студента

Фізична культура є продуктом суспільного  життя людства. За своєю цілеспрямованістю  і змістом вона історично змінюється відповідно до змін засобів виробництва. У кожній історичній формації фізична культура пов'язана з різними сторонами життя суспільства - його економікою, політикою, науками та мистецтвом.

З давніх часів прогресивні ідеї використання фізичних вправ, у тому числі і  гімнастики, для зміцнення здоров'я і протидії хворобам надихало людство. У Давньому Китаї за 3000 років до н.е. виникла система гімнастичних вправ „Конг—фу" (умілець-чоловік). У енциклопедичній книзі з однойменною назвою описана велика кількість дихальних та загальнорозвиваючих гімнастичних вправ, які використовувались з метою позитивного впливу на окремі функції організму.

Більше, ніж 2000 років до н.е. виникла і  давньоіндуська гімнастика йогів. Вперше розповідається про гімнастику йогів  у філософському трактаті „Аюрведа" (мистецтво лікування). У наші дні гімнастика йогів знайшла багато послідовників на всіх континентах земної кулі.

Оригінальні форми гімнастики були розвинуті  у Давньому Єгипті. Давньоєгипетська гімнастика включала елементи ігор і  танців, розповсюджених у народі, популярну вправу „поза лотоса", різні прийоми з боротьби, стійок на руках і голові, переворотів, вправ на рівновагу, акробатичні піраміди тощо.

Популярними були також масові вистави гімнастичного  спрямування, що використовувалося  для підвищення авторитету та зміцнення влади фараонів і жерців. Прообраз єгипетської гри „Перетягування канату" згадується в „Іліаді" Гомера. Вчені, які вивчають історію фізичної культури, знаходять зв'язок давньоєгипетської гімнастики з китайською, а також з гімнастикою йогів.

Сам термін „гімнастика" (від грецького слова  „гімнос" — оголений) виник дещо пізніше - в період розквіту культури у Давній Греції у VIII — VII вв. до н.е. Гімнастикою у ті часи вимагалося займатися в оголеному вигляді. Інше тлумачення цього слова наводиться у Великій Радянській Енциклопедії від грецького слова „гімнаццо" — тренуюсь, вправляюсь (ВРЕ, Т.6, 1971, С. 1568). Обидві версії вважаються правдоподібними.

У Давній Греції гімнастика стала чіткою системою. Виникнення її спричинялося необхідністю виховання здорових людей для служби в армії. Одночасно у греків виник культ гармонічно розвиненого і красивого тіла. Цей ідеал і допомогла впровадити у життя гімнастика. Скульптури, що дійшли до нас з тих часів, вражають завершеністю форм, гармонійністю. Справедливе твердження Гегеля: „Греки самі себе перетворили у чудові форми".

В Афінах дітей навчали фізичним вправам  у гімнастичних школах-палестрах. Юнаки  з незадовільною фізичною підготовленістю  не мали права займатися у гімназіях - навчальних закладах, що давали найбільш високу на ті часи освіту. Учнів у гімназіях називали гімнастами, викладання гімнастики вели спеціальні вчителі-педотриби і гімнасти.

Про одного із таких вчителів гімнастики - Геродіка розповідається у творах Платона. Якось  сам Геродік важко захворів і лікарі не могли вилікувати його традиційними для того часу засобами. Тоді Геродік вирішив використати гімнастичні вправидля свого лікування.

Наслідки  виявились успішними для нього  самого та багатьох його співгромадян, які таким оригінальним засобом позбавлялись хронічних захворювань.

Молодий лікар Гіппократ з інтересом  ознайомився з досвідом Геродіка і став у подальшому його з успіхом  використовувати. Між іншим, сам  Гіппократ був переможцем на Олімпійських іграх з боротьби. У книзі канадського  фізіолога У.Пенфілда, присвяченій життю Гіппократа, розповідається про те, як Сосандр, брат Гіппократа, за його призначенням лікував хворих гімнастикою та масажем.

Популярні були заняття гімнастикою серед  давньогрецьких філософів та вчених. Так, до нас дійшли відомості, що Сократ, Аристотель, Демосфен та інші до глибокої старості займалися гімнастикою. Відомий письменник і філософ Плутарх називав гімнастику „коморою життя", а Платон вважав її цілющою частиною медицини.

Із утворенням у Давній Греції чіткої системи фізичного виховання ті вправи, які використовувались з метою загального фізичного розвитку, об'єднувались під назвою „гімнастика", а вправи, які використовувались для підготовки до змагань, - „агностика". Ще довго, до XIX століття і навіть пізніше, поки гімнастика не визначилась як специфічний засіб фізичного виховання, в неї включались усі відомі види фізичних вправ - ходьба, біг, плавання, боротьба, метання тощо.

Послідовники  культури Еллади давні римляни майже  повністю ігнорували естетичну сторону  гімнастики, використовуючи вправи для фізичної підготовки воїнів. З цією метою у Давньому Римі були сконструйовані такі гімнастичні прилади як дерев'яний кінь (його використовували для навчання прийомам верхової їзди), стінка, драбини та інші обладнання для лазіння. Широко використовувались і різні акробатичні вправи. Вони на той час досягли значного рівня складності завдяки подорожуючим артистам-акробатам.

Подальший розвиток у давніх римлян отримала лікувальна гімнастика. Так, один із найбільш відомих лікарів Давнього Риму Цельз успішно лікував хворих за допомогою гімнастичних вправ, знаючи їх вплив на різні органи. Зокрема Цельз вмів лікувати за допомогою гімнастики складні шлункові захворювання. Він пише: „Гімнастичні вправи повинні спочатку використовуватись легкі, потім дещо сильніші і особливо такі, які б приводили у рух верхні частини тіла, що є корисним при всіх шлункових захворюваннях. Після гімнастичних вправ потрібно змащувати тіло маслом оливи і розтирати".

Інший відомий давньоримський лікар Гален також вважав гімнастику ефективним засобом лікування хвороб, особливо наслідків травм та ожиріння.

В епоху Відродження  деяку популярність знову починають  набувати погляди давніх греків на фізичне виховання. Ці ідеї пробували  розвивати гуманісти. Вони збирали розрізнені відомості про вправи античної гімнастики, систематизували їх, пристосовували до діючої практики виховання. Так, венеціанський лікар Ієронім Меркуріаліс (XVI ст.) написав 6-томний трактат „Мистецтво гімнастики", в якому гімнастика поділялась на три види: військову, лікувальну та атлетичну. Відомий швейцарський педагог Йоган Песталоцці розглядав фізичне виховання як складову частину шкільної освіти. Він створив теорію „елементарної" гімнастики, суть якої була у навчанні різним „суглобним" рухам, тобто рухам у суглобах, що виконуються з різною амплітудою і напрямком. Основою фізичного виховання школярів Песталоцці вважав свідоме оволодіння елементарною гімнастикою, що крім зміцнення здоров'я, на його погляд, допоможе з успіхом оволодіти будь-якими навичками праці. Іншими словами, він закладав основи сучасної професійно-прикладної фізичної підготовки.

Ідеї Песталоцці наприкінці XVIII і початку XIX ст. активно  розповсюджувалися у Західній Європі. Один із засновників німецької гімнастики Антон Фіт прагнув ввести фізичне виховання в усіх школах. Фітом на досить високій технічній основі були розроблені вправи у вольтижировці на дерев'яному коні, а також на двох дерев'яних паралельних брусах. Ці прилади стали прообразом гімнастичного коня та брус.

Одним із засновників німецької гімнастики вважається також і Йоган Гутс-Мутс. Він написав ряд теоретичних праць, де закликав зробити гімнастику складовою частиною системи виховання Німеччини.

На початку XIX ст. в Німеччині були організовані вперше громадські майданчики для занять гімнастикою. Ініціаторами їх були поборники ідеї об'єднання роздрібненої території у єдину державу.

Думка про можливість за допомогою гімнастики прискорити об'єднання Німеччини підхопив Фрідріх  Людвіг Ян. Він разом із своїм  однодумцем Ейзеленом створили по країні численні турнплаци для занять гімнастикою (турнен).

Фрідріх Ян намагався  гімнастичні прилади роботи привабливими для молоді і використовувати  їх у подальшому для фізичної підготовки солдатів, що володіють необхідними  у війні навичками. Велике значення в турнені Яна надавалось вихованню у гімнастів волі, честолюбства, намагання бути першим, патріотизму.

Подальший розвиток німецької гімнастики належить Адольфу  Шписсу. Для розвитку гімнастики на приладах в школі Шписс розробив обладнання для групових занять на перекладині та брусах. Одночасно гімнастичні вправи на цих приладах могли виконувати 5- 6 учнів.

Шведський вчений Петер  Лінг виступив з ідеєю виховання  молоді в дусі гармонійного фізичного  вдосконалення давніх греків. Він  вперше класифікував усі відомі йому гімнастичні вправи за анатомофізіологічними ознаками відповідно до їх впливу на організм та окремі ланцюги тіла. Лінг виділив такі види гімнастики як педагогічна, військова, лікувальна, естетична.

На уроках шведської  гімнастики Лінга вперше була введена фізіологічна пульсова крива фізичного навантаження.

Система гімнастики, створена у 20-х роках XIX ст. у Франції  Амофосом, виділяла такі види гімнастики як суспільну та індустріальну, військову, медицинську, сценічну або „акробатичну". Своєрідними були теоретичні погляди Амороса. Гімнастика, на його погляд, — це наука про рухи у поєднанні зі свідомістю, розумом та моральним станом людини.

Урок гімнастики Амороса розпочинався з вільних  вправ. Потім йшли вправи на приладах. Під час виконання вільних вправ учні повинні були співати. Педагог намагався підбирати пісні відповідно до змісту рухів.

На розвиток гімнастики впливали і ряд інших систем. Ритмічна гімнастика, розроблена французьким  професором консерваторії Далькрозом наприкінці XIX ст., включала підготовку гармонійно розвинутої людини за допомогою вправ, що виконувались під музику певного ритму. Велике значення надавалось імпровізації, самостійному виконанню рухів під музику. Далькроз вважав, що таким чином можна успішно зміцнювати нервову систему. Однак ритмічна гімнастика не вирішувала завдань всебічного фізичного розвитку людини.

У середині XIX ст. виникла  сокольська система гімнастики (сокіл  — символ спритності, сміливості, розуму), одним із творців якої був чеський  професор естетики М.Тирш. Його система була споріднена із системою німецької гімнастики.

Сокольські організації  розповсюджувалися надзвичайно  швидко, і не тільки у Чехії, але  і в сусідніх слов'янських країнах. Соколи— гімнасти активно вели пропаганду своїх ідей. Суть їх складалася у національному визволенні і зміцненні буржуазної національної культури.

Сокольська гімнастика зробила великий вплив на розвиток гімнастики у Росії та в Україні.

Значний вплив на розвиток гімнастики виявив російський анатом, фізіолог і педагог П.Ф.Лесгафт, який став засновником наукової системи фізичного виховання в Росії. П.Ф.Лесгафт надзвичайно високо оцінював фізичні вправи, стверджуючи, що регулярні заняття необхідні для розумового та естетичного виховання людини починаючи з дитячого віку.

Крім сокольських  організацій, у Росії діяли й  різні оздоровчі системи гімнастики для самостійних занять - гімнастика І.Мюллера, „волева" гімнастика А.Анохіна, Е. Сандова та ін.

У 1920 році в Москві на Хотинському полі за ініціативи Всевобуча (Всевобуч - рос.) було організовано масове гімнастичне свято (демонстрація вільних вправ, фігурна хода).

З введенням обов'язкових  занять фізичною культурою в школах Радянського Союзу (1922 р.), а потім  у вищих навчальних закладах (1929 р.) гімнастика посіла належне місце у навчальних планах з фізичного виховання. Поступово відбувається становлення різних видів гімнастики - спортивної, художньої, спортивної акробатики, лікувальної, атлетичної та виробничої гімнастики тощо.

Наприкінці XX і на початку XXI ст. фізична культура набуває подальшого розвитку. Виникають нові форми занять фізичними вправами, широко використовуються спеціальні вправи у медицині, виник новий напрям медицини - фізична реабілітація, психофізична реабілітація, психофізіологічна реабілітація. Відбувається подальший розвиток професійно-прикладної фізичної підготовки, виникають нові види спорту. Фізична культура і спорт все більше відходять від олімпійських ідеалів, все більшого значення набувають вони на політичній арені світу.

Із зміною умов життя  людини, що характеризуються погіршенням соціально-економічного рівня, екологічного стану, значення масової фізичної культури набуває великого значення. Науково-технічний та соціальний прогрес сприяє зміні не тільки оточуючого середовища, але й способу життя людини.

У середині XIX ст. з  усієї енергії, що вироблялась і  використовувалась на Землі, 94 % припадало  на м'язову силу людини та домашніх тварин, 6 % виробляли водяні колеса, повітряні млини та невелика кількість  парових машин. У 1952 р. лише 1 % енергії  вироблявся за допомогою м'язової сили (Берг А.І., 1964), у 1975-му - лише 0,5 % енергії було пов'язано з безпосередньою м'язовою діяльністю людини (Муравов І.В., 1978).

Організм людини з великими труднощами пристосовується  до сучасних умов життя, хоча адаптивні можливості його дуже великі. Однак вони залежать від цілого ряду чинників, у тому числі спадковості, виховання, умов праці та побуту, способу життя, рухової активності. Коли ж пристосувальні можливості людини вичерпуються, починають розвиватись так званні хвороби цивілізації: ішемічна хвороба серця, неврози, вегето—судинна дистонія, рак, ожиріння тощо.

Вина  у виникненні багатьох хвороб полягає  на саму ж людину, оскільки їх поява  обумовлена нерозумним впливом людини на природу, а також впливом на організм людини різних хімічних і  біологічних препаратів, які ж  вона сама і виробляє.

Чим же пояснити загрозливе зростання кількості серцево- судинних захворювань у високорозвинених країнах і в Україні зокрема? Перш за все в цьому винні інформаційні перевантаження та нервово-емоційні стреси. А може, причина ховається в іншому? Адже сучасна людина у своїй більшості недостатньо тренує багато закладених у ній самій природою механізми, не стимулює найважливіші фізіологічні процеси. Американський вчений В. Рааб, який вивчав проблему атеросклерозу, ще на початку 60-х років XX ст. назвав серце сучасної людини „серцем діяльного нероба".