Боєві мистецтва

 

2.2Справжній дотик (повний контакт)

Спаринги або бої зі справжнім дотиком часто розглядаються  як необхідний елемент у підготовці до справжнього бою без зброї. Спаринг зі справжнім дотиком  відрізняється від легкого та середнього дотику за декількома показниками. Вони включають зменшене використання (або відсутність) захисного обладнання та використання ударів, які не відтягуються, а наносяться у повну силу. У  спарингах зі справжнім дотиком  метою поєдинка є або нокаут опонента або примушення опонента здатися. Спаринги зі справжнім дотиком можуть включати широке розмаїття дозволених атак та зон контакту на тілі.

Хоча підрахування очок і  ведеться, воно може виявитися лише допоміжним засобом, який використовується лише якщо переможець не є очевидно зрозумілим за іншими показниками. У  деяких змаганнях, таких як перший турнір UFC, підрахунку очок не було. Через це, поєдинки зі справжнім дотиком стають все більш агресивними за характером, але правила все ж можуть вимагати використання захисних рукавичок та забороняти певні прийоми або дії під час поєдинку (наприклад, удари у голову ззаду).

Майже всі ліги змішаних бойових мистецтв, такі як Абсолютний бійцівський чемпіонат, Панкрас (взятий зі згаданого вище панкратіону) та сюто, використовують правила за типом справжнього дотику — як і організації професійного боксу та К-1 (останій поєднує техніку бою з тайського боксу {муай тай}, карате, тхеквондо, савату, саньди, кікбоксингу та традиційного боксу). Стиль карате Кьокусін (яп. 極真: «вища істина») вимагає від професійних учасників вступати у бій справжнього дотику з голими кулаками та вдівати лише каратеґі (яп. 空手着 або 空手衣: «форма для карате») (часто використовуване слово «кімоно» відноситься до більшості видів повсякденного традиційного одягу Японії і, буквально, кімоно означає «щось вдіте» або «вбрання») та протектор паху. При цьому, дозволяються лише удари. Поєдинки ж з бразильського дзюдзюцу та дзюдо не дозволяють ударів, хоча за змістом, вони є повноконтактними (зі справжнім дотиком) у тому сенсі, що під час виконання захоплень та примушення здатися, до опонента прикладається справжня сила бійця.

 

2.3Дискусії про спаринги

Дехто з того, хто практикує  бойові мистецтва, вважає, що поєдинки за правилами не є добрим мірилом  здатності до рукопашного бою, а  тренування цих обмежень може погіршити  ефективність у ситуаціях, що вимагають  самозахисту. Ці бійці можуть не віддавати  переваги участі у більшості типів  змагань з бойових мистецтв з  правилами (навіть у таких як вале тудо з мінімальними правилами (порт. vale tudo: «дозволено» {вале} «усе» {тудо})), до таких належить, зокрема, відомий  дослідник та автор книг з бойових  мистецтв Анатолій Тарас. Натомість, вони обирають вивчення методів бою звертаючи  мало або не звертаючи уваги на правила змагання, або навіть, на етичні питання та закон (прийоми, що можуть включати атаку уразливих  точок, таких як пах або очі). Інші стверджують, що за правильних застережних заходів, таких як рефері та лікар біля рингу, спаринги, включаючи поєдинки зі справжнім дотиком та базовими правилами, служать корисним мірилом загальної бійцівської здатності людини та, що незмога випробувати прийом проти опонента, що опирається, більш ймовірно буде говорити і про його меншу користь у згаданих ситуаціях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3 БОЙОВІ МИСТЕЦТВА ТА  СПОРТ

 

 Деякі традиційні бойові  мистецтва, такі як дзюдо, є  Олімпійськими видами спорту.

Дзюдо та тхеквондо, а також  західні стрільба з луку, метання  спису, боротьба та фехтування включені у літні Олімпійські ігри. Китайському  ушу, нещодавно поданому на включення  до Олімпійських ігор, було відмовлено, але все ж, змагання з нього  активно проводяться в усьому світу. Учні та майстри таких бойових  мистецтв, як кікбоксинг та бразильське  дзюдзюцу, часто готуються та беруть участь у спортивних поєдинках, тоді як інші, наприклад, з айкідо та вин  чун, можуть нехтувати подібними  змаганнями. Деякі школи вірять, що змагання виховують кращих та ефективніших бійців та развивають сенс доброї спортивної майстерності. Інші вважають, що правила  у таких змаганнях зменшують  ефективність мистецтва або заохочують тип тренувань, які зосереджуються на видобуванні трофеїв замість  більш традиційної концентрації на розвитку особливого морального характеру.

У відповідь на розвиток спортивних бойових мистецтв, проводяться  змагання іншого типу, такі як Абсолютний Бійцівський Чемпіонат, Панкрас  та Бійцівський чемпіонат PRIDE у США  та Японії, відомі як змішані бойові мистецтва. У перших Абсолютний Бійцівський  Чемпіонатах поєдинки проводилися  з дуже невеликою кількістю правил та дозволяли брати участь усім стилям бойових мистецтв. В Україні активно  розвивається власна спортивна школа  змішаного стилю - Фрі-файт, проводяться  міжнародні турніри.

Багато бійців змагаються також і без спарингів. Це наприклад, змагання зі зламування різних об'єктів  або з хореографічних наборів  прийомів/рухів: хайонг, кати або бірманські аки. Сучасні типи бойових мистецтв включають і змагання, що проводяться  у вигляді танцю, такі як трикінг (англ. tricking: «вправляння у трюках»).

Деякі бойові мистецтва знаходяться  під впливом урядів з тим щоб  зробити їх більш подібними на спорт з політичними цілями. Головним рушієм спроби Китайської Народної Республіки перетворити китайські бойові мистецтва  у спортивне ушу кероване спеціальним  комітетом було приборкування того, що тренування з бойових мистецтв, особливо за традиційними системами  фамільної спадщини, вважалося потенційно підривним аспектом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4 РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНИХ БОЙОВИХ МИСТЕЦТВ У РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

 

Лицарська світоглядна система українського воїнства така ж давня, як і історія нашого народу. Наважусь сказати, навіть більш давня, ніж традиційно утверджене поняття - історія. Натхненний Божими знаннями і мудрістю, упродовж сотень тисячоліть цивілізованого життя нашого народу, від Аріаварти до України, на теренах нашої Батьківщини Українці витворили свій, особливий спосіб державобудування та державоуправління. Він передбачав поділ суспільства на три головні стани: вчителів-волхвів, воїнів-косаків, митців-господарів та один допоміжний стан – смердів-рабів. Стан смердів переважно складався з чужинців та різних зайд.

Стан волхвів був найвищим станом староукраїнського суспільства. До його обов'язків входило проповідування Богом даних знань – Вед, які  одночасно були і релігією, і філософією, і законом життя, і оздоровчою системою. Волхви, як представники найвищої влади, були людьми незвичайними, володіли яснобаченням, були провидцями, мали надлюдські здібності і можливості.

Волхви були духовними  учителями воїнів. Наскільки сильна була ця традиція, свідчить той факт, що цей звичай родинного спілкування  між воїнами зберігся серед українського лицарства аж до середини ХХ століття. Видатний український історик Юрій Липа у книжці "Призначення України", висвітлюючи питання взаємостосунків  між воїнами, писав: "Майже не можна  уявити собі українця, прив'язаного  до якогось вождя, начальника, без  відчуття у тому вождеві джерела  родинної зичливості. Найвищий вислід влади - це отаман, коли ж він є  господарем душі - це батько. Батько - це той, що дає підвладному певність, що він, підвладний, є членом роду. Батько - це титул вождя, що виріс із української  раси... Ідеал роду, родини зважив і  на типі українського войовника. Поняття  батька в українській військовості приносить сумління і моральні підстави порядкування у цілій військовій родині. Батько - це носій моралі нації. Збірна історична традиція опертя - це край, як Мати, Ненька... Почуття роду, отже, є й у війську, і вдома, і в традиційності. Українець не може вийти із своєї родини."

Воїни, виконуючи накази учителів, здійснювали Волю Народу, і своїм жертовним служінням  набували надлюдських якостей (козаки-характерники). Найсвятішими обов'язками лицарів були: захист Держави від нападників; захист віри, мови, обрядів і звичаїв  від зовнішніх та внутрішніх ворогів.

Стан митців, господарів, гречкосіїв - творців матеріальних благ, був найчисельнішим. До його обов'язків  входило: виробляти національні  багатства і утримувати правлячі стани волхвів і воїнів.

Стану господарів підкорялися  смерди - раби, які були чужинецького походження і прирівнювалися до звірів. Саме з їхнього середовища виходили злодії, лиходії, крадії, злочинці, шахраї, лихварі, грабіжники. Чотири стани суспільства: волхви, воїни, господарі, смерди мали свої суспільні закони, порушувати які категорично заборонялося.

Окупаційні режими, втрата державності, життя в неволі на своїй  землі – все це внесло свої корективи  у науки державобудування і державоуправління. Стани начебто існують і далі, але що це за стани? Хіба можна порівняти  волхвів із депутатами Верховної  Ради; воїнів із нинішніми військовими, міліціонерами, працівниками служби безпеки? Чи захищені наші господарі? Смерди в  Українській Державі натворили  безліч злочинних кланів і вже  почали загрожувати соборності і  державності Українського народу.

Псевдостановий устрій, десятки  конфесій і тисячі сект, сотня партій і декілька радикальних угрупувань - усе це ми маємо сьогодні в Україні, але все це може розв'язати українське питання тільки на шкоду нашому народові.

 

Подібні ситуації були і  в інших народів, як наприклад  Японців, Китайців, але вони зуміли перемогти труднощі, створені чужинцями, і дуже велику роль в цьому відіграли  їх бойові мистецтва.

Національні Бойові Мистецтва - це потужний чинник національно-патріотичного  виховання, який формує активного лицаря своєї держави. На рідній лицарській культурі дуже легко відродити військо  таке, яке стане гарантом цілісності і збереженості української національної Держави.

Кодокан для Японії і Шаолінь  для Китаю у всі віки були джерелами  духовного натхнення, незнищенними потоками із збереженими у чистоті  храмами, звичаями, традиціями, мовою, філософією, лічництвом, науками державоуправління  і державобудівництва.

В Україні з ХІV по XVIII ст. джерелом духовного натхнення була Запорізька Січ. Саме там, на Січі, черпали  наші пращури наснагу до боротьби за волю. Саме там, на Січі, буяв дух  вольності, який щоразу піднімав народ  на Очищувальні Війни.

Впала Січ. Утвердились загарбники. З'явилася плаксива поезія і слізьми  переповнені пісні. Боротьба за волю більше нагадувала примхи дитини, аніж очищувальні війни. На початку дев'яностих  ми виплакали і вистраждали Волю. Та ця воля недовговічна, бо волю не дарують - волю завойовують.

На сьогодні в Україні  діє безліч спортивних секцій, шкіл бойових мистецтв найрізноманітніших стилів та напрямків, що покликані виховувати нашу молодь в воїнському дусі. Але  нажаль, переважна більшість цих  так називаємих "шкіл" не мають  жодного уявлення про те, що-ж  насправді являє собою бойове мистецтво. На тренуваннях відбувається відокремлення тілесного, фізичного  виховання від виховання духовного, естетичного, морально-патріотичного. Від справжнього бойового мистецтва, що засновано на глибоких духовних підвалинах, від кодексу Воїнської  Честі залишається лише одне –  вміння битись, вміння перемогати будь-якою ціною. Це означає, що замість воїнів, виховуються бійці – люди, що вміють користуватись зброєю (своїм  тілом), але не знають, коли й проти  кого можна її застосовувати. Ситуація дуже нагадує історію про мавпу, якій нерозумні вояки дали до рук гранату, й тепер не знають: в який момент мавпа висмикне чеку, й куди саме ту гранату кине. Таких вояків нині в Україні тисячі, а мавп відповідно – десятки тисяч. Подібна відсутність духовних підвалин в бойових мистецтвах спричиняє виховання злочинців та зрадників своєї Вітчизни, народу. Яскравий приклад – за часів совітського союзу в 70-90-х роках використання бандитськими структурами шкіл всім відомого японського бойового мистецтва як основних постачальників гарматного м"яса для рекету, розбоїв та інших злочинів. Багато з так званих бойових мистецтв виховують молодь в дусі космополітизму, спортсменів вчать продавати себе командам та промоутерам, і байдуже, в якій країні доведеться жити, яку мову вчити, аби платили добрі гроші. Є й інша крайність – учень якоїсь школи настільки захоплюється культурою того народу, чиє бойове мистецтво вивчає, що забуває все рідне, й їде шукати щастя в Китай, Японію, Таїланд, тощо. Та нажаль не відає того, що бойове мистецтво на своїй батьківщині зазвичай має високі стандарти патріотизму, що подекуди граничать з шовінізмом. Це значить, що навіть досягнувши високого рівня й ставши майстром, він не заслужить довір"я тих, до кого приїхав, бо він лише гість в їхній країні. Його будуть зневажати й ненавидіти, адже він чужинець, зайда, що неспромігся придумати щось своє, а поїхав в іншу країну красти чуже. Та нажаль усвідомлення цього приходить до людей дуже пізно, в той час як кількість таких яничарів щороку збільшується.

З цього випливає, що будь-яка  чужинецька бойова система, чи то просто спорт чи справжнє бойове мистецтво, негативно впливає на розвиток українського суспільства, адже виховує зрадників  або й навіть злочинців своєї  Вітчизни, народу.

Потужна альтернатива чужинецьким  бездуховним бойовим системам –  українське, а значить козацьке бойове мистецтво. Першим в Україні (в 1985р.), хто почав розвивати рідну  бойову культуру був Володимир Пилат  – майстр та дослідник бойових  мистецтв. Саме він почав шукати витоки рідного бойового мистецтва в народних танцях, де закодовано безліч бойових елементів. Так виникла потужна система вишколу українського воїна, що отримала назву "Бойовий Гопак".

Зараз точаться бурхливі суперечки  навколо рухової спадщини українського національного бойового мистецтва. Так звані "митці" та "майстри" повсякчас проголошують, що нічого нового створено не було, що Бойовий  Гопак – лише копія системи  типу "боксо-карате". Щоб упевнитись, що це не так, достатньо прочитати  книгу В.С. Пилата "Бойовий Гопак". За цими суперечками дослідники не помічають найголовнішого – самої  сутності справжнього бойового мистецтва, в якому найпершим та найважливішим  завданням є виховання особистості, де поняття совісті є основою  воїна. В школах Бойового Гопака до виховного процесу підходять  з того боку, з якого в нашій  країні мало хто любить підходити. Цей  бік, на мою думку, має засвоїти собі особливо молодь, яку зараз ніде і ніхто не вчить того, що першим заповітом народу є "вірність своїй  країні".

Від багатьох прихильників одноборств не раз чуємо – "Не вигадуйте знову велосипед, а  користуйтесь тим, що маємо!". А далі – стократне повторення нав"язливого у вухах: "Тренуйся, вдосконалюй  себе, розвивай своє тіло, а решта  – анархія "… 

Немає більш облудної науки! Адже є "щось", без якого жодна  тренованість не допоможе; ніяке усвідомлення своєї індивідуальності не порятує, ані запал, ні посвята не спасуть. Цим "щось", цим потужним стрижнем є характер. Тільки характер підносить  людей на небачений рівень, і тільки за такими людьми тягнеться маса. А  тією чудодійною енергією, яка людей возносить, є сила характеру. Що ж таке характер? Це – уміти у вирішальну мить сказати "так" чи "ні", це вміння вибрати, а не вмерти від сумніву як той віслюк, що сконав хитаючись між вівсом і сіном, як наш народ хитається останніми роками між Европою та Азіопою, москвофільством і європофільством, – без жодного натяку на усвідомлення потреби своєї власної сили й волі у своїй власній хаті. Що є сила характеру? Це вірність переконанням, готовність йти з ними до слави або до загину. Це не безхарактерне стрибання зліва направо і навпаки мід маскою "ідейного шукання", це не безглузде дискутування над тим, чи має народ право жити чи ні; це не стримування себе від реакції на зневагу твоєю країною, твоїм народом, усім твоїм – під тим приводом, що це було б "не на часі", або що "ще не знати, що з того вийде"… "Сила духу керує силою розуму. Сила розуму керує силою тіла. Без сили духу, розуму і тіла неможлива перемога в бою" – ці слова Засновника стилю "Бойовий Гопак" В. Пилата знає напам"ять кожен гопаківець. Ці та інші базові цінності, що укладені Верховним Учителем Бойового Гопака в "Кодекс лицарської Честі", окреслюють гопаківцям способи служіння нації. Адже воїн – не індивідуальна одиниця, не розпукла від гордості булька, ні, воїн – це найперше слуга Народу, слуга провідної верстви (луччих людей за Д.Донцовим), слуга господарів, робітників, митців. Воїн служить, бо має силу характеру. Силу, що дає воїну наснагу та бажання служити. Служити захищаючи.