Власність і влада

     За  перехідної економіки становлення  різноманітних форм власності повинно  відбуватись за об’єктивними критеріями та основами: по-перше, там, де це необхідно  і можливо, надання державним  підприємствам максимуму економічної  свободи; по-друге, – розвиток усіх форм колективного володіння і використання (підряд, оренда, акціонування і т. п.); по-третє, створення умов для народних підприємств; по-четверте, там, де це необхідно  і можливо, формування індивідуальної (приватної) власності. Усе це здійснене  на шляху роздержавлення і приватизації, складає основні умови для  становлення багатоукладної ринкової економіки. 

     1.2 Загальне поняття  власності і права  власності 

     Поняття власності. Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

     Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає  відношення людей до певних речей, як до своїх.

     Спочатку  відносини власності виступали  у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали  розроблятися юридичні закони, котрі  визначали, за якими правовими нормами  привласнюється і розподіляється суспільне  багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними  групами, класами, державою). Правові  відносини власності виражаються  в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України «Про власність» так трактує право власності: «Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини  щодо володіння, користування і розпорядження  майном».   [1].

     Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних  актах. Але власність – це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності  детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини  – базисні, юридичні – надбудовні.

     Власність в економічному сенсі являє собою  складну систему господарських  відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин:

     а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

     б) відносини господарського використання майна;

     в) економічні форми реалізації відносин власності.

     Розглянемо  ці відносини більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності  становлять переважно матеріальні  блага – предмети природи або  продукти людської праці. Проте речі самі по собі – це не власність, так  само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися  в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності  є речі. Але власність як економічна категорія – не річ, а система  економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

     Характер  цих відносин на різних етапах суспільного  розвитку складався не однаково. Для  його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності.

     Типи, форми і види власності. Історії відомі два основних типи власності – приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

     Говорячи  про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно  звернути увагу на таке. В економічній  літературі (особливо марксистській) нетрудові  доходи розглядаються як такі; що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди може бути достовірним, тому вимагає деякого пояснення.

     Звичайно, з самого початку привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати  можна лише те, що задовольняє певні  людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення.

     З цих міркувань випливає, що в тих  суспільствах, де переважає ручна  фізична праця, нетрудові доходи справді означають експлуатацію. Такими є, наприклад, рабовласницьке і  феодальне суспільства. Доходи рабовласників  і феодалів – це нетрудові доходи, які вони одержують в результаті експлуатації рабів і кріпаків.

     В цивілізованому суспільстві, де переважно  високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Справа в тому, що застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника. Як зазначає П. Самуельсон, капітал має «власну продуктивність». Тому той доход, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу.

     Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція  підприємства і завдяки цьому  зросли його доходи, то останні мають  виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій.

     Суспільній  власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого  продукту. Її можна представити у  двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих  колективів. Реально ж у господарській  практиці вона виступає в формах державної  і колективної власності.

     Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечують  одна одну і не можуть разом співіснувати. Навіть і сьогодні подібні міркування інколи висловлюються в окремих  працях. Наприклад, у навчальному  посібнику «Основи підприємницької  діяльності» під редакцією проф. В.М. Власової (М., 1995. – С. 31) зазначається, що «відносини власності можна представляти як два полюси, на одному з яких –  приватна власність, а на іншому –  суспільна власність».

     Подібне протиставлення двох типів власності  не можна визнати правомірним. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні  типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. В кожному суспільстві  є галузі, які можуть успішно розвиватися  переважно на основі приватної власності: це в основному сфера обслуговування населення. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою  зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес окремих галузей  вимагає їх усуспільнення в рамках держави або окремого колективу (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.).

     Свого часу в нашій країні протиставлення приватної і суспільної власності  дуже негативно позначилося на господарській  практиці. Пряме насильне усунення приватних форм господарювання стало відчутним фактором гальмування економічного розвитку.

     Таким чином, приватну і суспільну власність  не варто протиставляти, не слід також  вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша – регресивна. Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них може бути переважаючою в  окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.

     Відносини власності також виникають у  процесі господарського використання певного майна. Це особливо має місце  тоді, коли власник засобів виробництва  сам не веде господарську діяльність. Він надає можливість іншим особам володіти його майном на конкретних умовах. Тоді між власником і підприємцем  виникають відносини використання майна. Підприємець одержує юридичне право володіння і користування чужою власністю. Прикладом цього  може бути оренда – договір про  надання за певну плату майна  якого-небудь власника для тимчасового  користування іншим особам. Аналогічні відносини виникають на державних  підприємствах – між державою як власником засобів виробництва  і трудовими колективами, при  концесії, в акціонерних товариствах  і кооперативах тощо.

     Власність економічно реалізується, коли приносить  доход її суб'єкту. Такий доход  може бути виражений прибутком, різного  роду платежами. Наприклад, в умовах оренди призначається орендна плата, при концесії – платежі, або встановлюється частка прибутку, яку тимчасово виплачують господарі власнику. Держава також  реалізує свою власність через систему  податків і платежів.

     Власність у системі економічних відносин. Відносини власності охоплюють весь господарський процес і, природно, пронизують відносини з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. Тобто вони охоплюють надто великий спектр економічних відносин. І не лише економічних. З проблемами власності ми стикаємося щоденно протягом всього життя. В основі численних конфліктів – від дрібної лайки в транспорті до світової війни – лежить невміння або небажання розмежувати «моє» і «чуже». Результатом невизначеності поняття «наше» є безгосподарність. Отже, «моє», «чуже», «наше» охоплюють багато сторін суспільного життя. Виходячи з цього іноді ставлять знак рівності між власністю і виробничими відносинами в цілому, цілковито їх ототожнюють. Дане тлумачення власності не можна визнати правомірним. Воно не враховує тієї обставини, що в системі виробничих відносин кожного суспільства поряд з елементами, що безпосередньо характеризують привласнення людьми певних благ, є елементи, пов'язані з привласненням речей опосередковано, в кінцевому підсумку. До таких належать, наприклад, значна частина організаційно-економічних відносин з приводу концентрації, спеціалізації, кооперації, конкуренції, взаємодопомоги, обміну виробничим досвідом тощо.

     У цих і багатьох інших випадках економічні відносини не пов'язані  з поточним споживанням речей  тим чи іншим власником. Вони залежать від власності, визначаються нею, але  самі не є власністю. Отже, власність  – не єдиний елемент економічного базису суспільства; її не можна ототожнювати з усією системою економічних  відносин. Яке ж місце вона посідає  в цій системі?

     Власність – це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного  способу виробництва, її називають  ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому мається  на увазі таке.

     По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й  організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації  господарства тощо.

     По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.

     По-третє, будь-які докорінні зміни в  економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у  відносинах власності. Без цього  не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті.

     Як  живий організм людини відштовхує й  поглинає чужорідні тіла, так і  економічна система не сприймає часткових  нововведень, розчиняє їх у своєму середовищі. Зламати адміністративно-командну систему управління можна було лише шляхом позбавлення її власності.

     Оскільки  власність – це основне економічне відношення, то, очевидно, з її аналізу  слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства. 

      РОЗДІЛ 2 ПРИЧЕТНІСТЬ ДО ВЛАДИ (РОСПОДІЛ ВЛАСНОСТІ) 

     Розподіл  прав власності опосередковує різні  форми підприємницької діяльності. Певні права власності можуть бути розподілені між різними  суб'єктами економічного процесу. Наприклад, володіння і користування майном може бути зумовлене економічною  політикою держави. Орендар користується майном відповідно до договору, однак  не може це майно відчужувати, тобто  розпоряджатися ним. Водночас договір  оренди може обумовлювати право орендаря передавати це майно в суборенду, а це означає надання йому певних прав розпорядження. 

     2.1 Приватизація в  Україні: перебіг  і підсумки