Власність і влада

      
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 
 

     Власність – соціологічна категорія, яка містить  низку підсистем суспільних відносин (економічних, соціальних, правових, психологічних, національних тощо), що прямо й опосередковано стосуються привласнення предметів  природи у процесі праці та привласнення матеріальних і духовних благ через соціально-економічну форму  суспільного способу виробництва. Двома найважливішими підсистемами власності є економічна та юридична власність. Економічна власність має  кількісну та якісну сторони. Перша  означає певну сукупність матеріальних благ, різноманітних об’єктів власності (засобів праці, предметів праці, робочої сили, предметів споживання, цінних паперів, грошей тощо), в т.ч. об’єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій та ін.). друга виражає  систему виробничих відносин між  людьми з приводу привласнення об’єктів. Власність в усіх сферах суспільного  відтворення (у безпосередньому  виробництві, обміні, розподілі та споживанні). В діалектичній єдності цих двох сторін власність (тобто економічна власність) означає привласнення індивідом, колективом, державою та іншими суб’єктами засобів виробництва, предметів  споживання, послуг та інших об’єктів власності в усіх сферах суспільного  відтворення. Вона належить до базисних відносин і не залежить від волі та свідомості людей. Юридична власність  – загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове  оформлення цієї волі в юридичних  актах і нормах, у праві власності. Право власності та його модифікація  опосередковано впливає на процеси  привласнення.

     Соціальний  аспект власності розкриває процес утворення й розвитку класів, соціальних груп і взаємо утворення і розвитку класів, соціальних груп і взаємодію  між ними залежно від відношення до засобів виробництва, способів отримання  певної частки суспільного багатства. Політичний аспект власності характеризує наявність впливу на політику держави  залежно від привласнення засобів  виробництва, інших об’єктів власності. Психологічний аспект власності  відображає наявність почуття господаря у працівників або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічиєї або чужої. Національний аспект власності характеризує наявність або відсутність різноманітних об’єктів власності в Україні вимагає трансформації кожної з названих підсистем.

     За  час проголошення державної незалежності в Україні відбулася зміна  лише юридичної та національної підсистеми власності, оскільки 95% власності, що належала загальносоюзним міністерствам  і відомствах колишнього СРСР, стала  власністю Української держави. Водночас значною мірою здійснено  капіталізацію економічної власності, що істотно вплинуло на модифікацію  інших сторін власності. 

 

      РОЗДІЛ 1 ПРАВО ВЛАСНОСТІ  – ЦЕ СУКУПНІСТЬ ПРАВОВИХ НОРМ, ЯКІ  РЕГУЛЮЮТЬ ВІДНОСИНИ, ПОВ’ЯЗАНІ З ВОЛОДІННЯМ ТА ВЛАДОЮ 

     Пра́во  вла́сності – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб [1].

     Право власності охоплює правові норми, які закріплюють і охороняють стан приналежності матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю такої влади особи  над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними норми. Оскільки влада над річчю неможлива  без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між  людьми з приводу речей. Всі інші особи, невласники, зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ  і на волю власника мати цю річ. Таким  чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основними  ознаками: вони виникають з приводу  речей, мають вольовий зміст. 

     1.1 Власність та її  економічний зміст 

     Логіку  та основний зміст даної проблеми можна розкрити й зрозуміти, чітко  осмисливши матеріальні основи виникнення, існування та розвитку власності, її ключових форм.

     Власність як економічна категорія. Власність у процесі свого еволюційного розвитку пройшла складний шлях від колективно-общинної форми, яка визначається відповідним, тобто колективно-общинним характером виробництва, до приватної та державної з їх різноманітними проявами у сучасних умовах. Форми власності зумовлені рівнем розвитку продуктивних сил з притаманними їм формами організації виробництва: розподілом праці – кооперацією праці; відокремленням виробництва – усуспільненням виробництва; диференціацією виробництва – інтеграцією виробництва. Деталізуємо ці парні поняття. [4].

     Розподіл  праці – відокремлення різноманітних  видів трудової діяльності. Кооперація праці – спільна частка в одному й тому самому процесі праці або  в різних, але пов’язаних між  собою процесах. Відокремлення виробництва  – процес роздрібнення виробництва  на окремі частини. Усуспільнення виробництва  – об’єднання роздрібнених процесів виробництва в одне ціле. Диференціація  виробництва – форма відокремлення  виробництва, втілена в реальне  економічне життя. Інтеграція виробництва  – форма існування в реальному  економічному житті усуспільнення  виробництва. Аналіз зазначених парних понять і категорій дає змогу  з’ясувати, яким чином виникли власність  і численні форми її функціонування та розвитку.

     Власність – це суспільні, історично визначені  економічні відносини між людьми, породжені привласненням умов і  результатів виробництва. Власність  не може існувати без виробництва, як і все інше без неї. Історія  розвитку людського суспільства  знає три типи власності: общинну, приватну, суспільну, кожній з яких, в свою чергу, притаманні різноманітні форми  прояву.

     Відносини власності мають дві сторони: зовнішню і внутрішню. Зовнішнім  виразом, оболонкою власності виступають традиції і звичаї, мораль, примус, право. Юридична оболонка дозволяє фіксувати  права власності, законодавчо їх регулювати, враховувати відповідні зміни (виникнення, відчуженість, припинення і відновлення прав власності). Сутність відносин власності складають економічні відносини між людьми з приводу  виробництва, розподілу (перерозподілу), обміну і споживання продуктів.

     Власність – це одна з надскладних категорій  у політичній економії. Тому потрібен різнобічний підхід до її вивчення. Власність можна розглядати і  як окрему економічну категорію, і як систему виробничих відносин, що виражається у висхідному і основному виробничому відношенні. Вона може і має бути розглянута крізь призму суб’єктів власності, тобто тих, хто бере участь у відносинах привласнення (окремі особи, трудові колективи, класи, суспільство, держава і т. ін.). Водночас її можна і слід розглядати крізь призму об’єктів привласнення (засоби виробництва, предмети споживання), а також у розрізі функціональних форм виявлення (розпорядження, володіння, використання). Розпорядження – це можливість визначити частку об’єктів власності. Володіння – це наявність об’єкта власності, господарське володіння ним. Використання – це «експлуатація» об’єктів власності з метою отримання корисних результатів.

     Власність – це ціле, а її елементами (частинами цілого) є володіння, користування і розпорядження. Зв’язок між цими елементами такий: розпорядження визначається користуванням, користування – володінням, володіння – формами власності.

     Права власності. Концепція економічної теорії прав власності підтверджує, що не ресурс (засоби виробництва або робоча сила) самий по собі є власністю, а частка прав по використанню ресурсу. Повна частка прав складається з таких елементів:

     Право володіння (право виняткового фізичного  контролю над благами);

     1) право користування (право застосування  корисних властивостей благ для  себе);

     2) право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання  благ);

     3) право на дохід (право мати  результати від використання  благ);

     4) право суверена (право на відчуженість, споживання, зміну блага);

     5) право на безпеку (право на  захист від експропріації благ  і від шкоди з боку зовнішнього  середовища);

     6) право на передачу благ у  спадщину;

     7) право на безстроковість володіння  благом;

     8)заборона  на користування засобом, що  завдає шкоди зовнішньому середовищу;

     9) право на відповідальність у  вигляді стягнення, тобто можливість  стягнення блага на сплату  боргу;

     10) право на залишковий характер, тобто право на провадження  процедур та існування інституцій, що забезпечують відновлення  порушених повноважень. [1].

     Отже, сучасна система власності характеризується ускладненням структури та багатоманітністю об’єктів власності.

     У політекономічному аспекті природно постає питання і про сутнісні основи власності.

     У системі виробничих відносин власність  виступає як основне виробниче відношення. Власність як висхідні виробничі  відносини – це початок формування економічної системи, що переростає згодом у провідні (основні) виробничі  відносини. В свою чергу, власність  як провідні (основні) виробничі відносини  визначає спосіб (характер) поєднання  засобів виробництва та робочої  сили і реалізується через усю  систему виробничих відносин. Основною економічною формою реалізації власності  є механізм господарювання та управління виробництвом з його структурами  і формами влади. [5].

     Першим  критерієм віднесення відносин власності  до виробничих є безпосередній зв’язок  аналізованих суспільних відносин, відносин власності з виробничими відносинами, стосунками між людьми з виробництва, розподілу і використання засобів  виробництва. Саме засоби виробництва  є головним, найбільш стійким об’єктом власності, майнового права.

     Другим  критерієм тут стають масовість  відносин власності, їх повторюваність, відтворення в дедалі зростаючих масштабах. Що ж становить економічний  зміст відносин власності? По-перше, до засобів виробництва за лучена робоча сила, що з ними працює. По-друге, між власниками засобів виробництва  і робочої сили існують суспільні (виробничі) відносини. По-третє, створюються  суспільно значимі матеріальні  блага або надаються послуги.

     Виникає ще один рівень суспільних відносин: з  приводу реалізації продукції, її споживання, а також розподілу(привласнення) отриманого доходу. Таким чином, майно  стає власністю в економічному розумінні  тільки з виникненням суспільних виробничих відносин під час її використання.

     За  умов перехідного періоду до ринкової економіки постає об’єктивна необхідність перетворити (трансформувати) відносини  власності, щоб замінити адміністративно-командну форму господарювання на ринкову, забезпечивши становлення матеріальних умов форм власності замість формальних (наприклад, усуспільнення виробництва в  колишньому СРСР).