Стан і перспективи соціальної політики в Україні

Міністерство  освіти і науки України

Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Факультет соціальних технологій

Кафедра соціальної роботи 
 
 
 
 

Контрольна  робота

з предмета: Соціальна політика в Україні

на тему: Стан і перспективи соціальної політики в Україні 
 
 

                                                                         Виконала студентка 2 курсу                                              

                                                                         Групи ЗСР – 81                                                                             

                                                                         Коваленко Юлія Миколаївна

                                                                         Перевірив: викладач

                                                                      

                                                                         № залікової книжки 6.040200 – 450  
 
 
 
 
 
 

Київ  – 2010 
 

Зміст

                                                                                                                

1. Соціальна політика як знаряддя реалізації системи соціального

    захисту                                                                                                            с. 3

2. Особливості соціальної політики щодо соціальної допомоги

    малозабезпеченим верствам населення                                                         с. 7

                                                                                                                               

Висновки                                                                                                             с. 15

Список використаної літератури                                                                      с. 19

                        
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Соціальна політика як знаряддя реалізації системи соціального

     захисту  

                                                                                       

     Соціальний  захист створює гарантії допомоги на випадок настання соціальних ризиків, яких може зазнати будь-який громадянин упродовж життя: хвороба, інвалідність, травматизм, старість, втрата годувальника, безробіття, міграція та ін. Охоплює соціальне забезпечення, соціальне страхування і соціальну допомогу (підтримку), сукупність дій, спрямованих на надання допомоги під час життєвих криз. Реалізується державою через соціальну політику.

     Соціальна політика:

• діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні;
• система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання.
• це соціально-економічні заходи держави, підприємств, місцевих органів влади, які спрямовані на захист населення від безробіття, інфляції, знецінення трудових заощаджень.[1]

     Державне  регулювання соціальних процесів – вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

     Соціальна політика держави включає:

• регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);
• вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;
• розподіл і перерозподіл доходів населення;
• формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;
• створення системи соціального захисту населення;
• забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);
• захист навколишнього середовища тощо. Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом: життєздатності суспільства; стабілізації та розвитку суспільства; консолідації суспільства.[2]

     

     Рис.1.1 - Об’єкти соціальної політики

     Цілі  соціальної політики перехідного періоду:

• наповнення реформ соціальним змістом;
• розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства;
• активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;
• забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян;
• створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту;
• стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;
• забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;
• гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності.

     Отже, соціальна політика – це система програм, служб та заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей (підтримання відповідного рівня доходу, рівня життя населення, зайнятості, забезпечення функціонування установ соціальної сфери, запобігання соціальним конфліктам).

     Мета  соціальної політики: забезпечення стабільного функціонування суспільства; досягнення належного рівня життєдіяльності людей; забезпечення індивідуального розвитку;

     Держава є основним суб'єктом соціальної політики, що покликаний виконувати координуючу, організуючу роль у регулюванні  процесів функціонування та розвитку соціального буття.

     Головним завданням соціальної політики на сучасному етапі трансформації українського суспільства за умов прогресуючої диференціації доходів є боротьба з малозабезпеченістю. Малозабезпечена сім'я є більш незахищеною з економічної точки зору,  тому для вирішення даної проблеми доцільно використовувати соціальне забезпечення.

     Згідно загальноприйнятого застосування, допомоги з соціального забезпечення поділяють за трьома видами:

• допомоги по соціальному страхуванню (не вимагають перевірки доходів, вони надаються на основі інформації про внески особи в систему соціального страхування і за фактом настання особливо обговореної події, як-то втрати працездатності чи досягнення певного віку. Сутність соціального страхування в тому, що воно забезпечує захист від ризиків, які є (у принципі) такими, що страхуються);
• універсальні соціальні допомоги, що надаються у зв'язку з певною подією, безвідносно до рівня особистого доходу і попередніх внесків, наприклад, універсальні сімейні допомоги і безкоштовне медичне обслуговування;
• соціальні допомоги, що надаються на основі оцінки доходів (витрат) і факту настання певної події, без перевірки даних про внески.

     Соціальне страхування, універсальні соціальні  допомоги та соціальні допомоги, що базуються на перевірці доходів (витрат) є трьома типами трансфертів доходу. [7, c. 189 – 194]

     Отже, соціальній допомозі властиві такі характеристики: фінансування та виплата допоміг забезпечуються державним та місцевими бюджетами; допомога надається окремим категоріям громадян відповідно до чинного законодавства; при оцінці рівня нужденності (бідності) споживачів враховуються доходи та розміри особистого майна (заощадження невеликих розмірів, як правило, не враховуються); метою виплати допомоги є доведення рівня доходу особи до суспільно визначеного мінімуму з врахуванням низки таких факторів, як: склад сім'ї, наявність інших виплат тощо; розмір допоміг не пов'язаний з попередніми доходами чи життєвим рівнем; розмір допоміг, на відміну від виплат за соціальним страхуванням, визначається суб'єктивно, на основі ступеня нужденності та наявних ресурсів; допомога надається, як правило, не на особу, а на сім'ю, тому за критерій перевірки доходу або засобів існування береться середньоособовий доход сім'ї (домогосподарства).

     З метою гарантії доступу до основних товарів і послуг необхідним є посилення боротьби з малозабезпеченістю як реакція на зростаючу диференціацію доходів. На перший план виходить адресний підхід, зміст якого полягає в тому, щоб, наскільки це можливо, система допоміг охоплювала всіх, хто їх потребує. А це, зокрема, передбачає удосконалення і розширення системи допоміг по безробіттю і малозабезпеченості.

2. Особливості соціальної політики щодо надання соціальної допомоги  малозабезпеченим сім'ям 

     У країнах з перехідною економікою необхідність розширення боротьби з бідністю в період гострої нестачі бюджетних коштів означає, що значна частка допоміг має надаватися за принципом адресності.

      Адресна допомога – це форма соціальної допомоги, яку держава надає персонально  малозабезпеченим працездатним чи непрацездатним громадянам, враховуючи потреби конкретної людини та після її звернення по допомогу. “Адресність” допомоги полягає у тому, що її отримує конкретна людина, яка має право на допомогу відповідно до встановлених законодавством критеріїв і довела це право через надання відповідних документів. Адресність забезпечує ефективність допомоги. Часто адресна допомога має цільовий характер.

      Адресна допомога може надаватися у грошовій і не грошовій (натуральній) формах. Наприклад, програма житлово-комунальних субсидій в Україні є прикладом адресної допомоги малозабезпеченим сім’ям цільового характеру, яка надається у не грошовій формі.

     Складовою частиною побудови системи соціальної допомоги є визначення цільових груп – адресність. Адресність означає спрямованість на когось або на щось – людей або соціальні одиниці. Зокрема, Світовий банк обстоює ідею "індикаторів адресності", що позначають регіони, вікові групи, стать чи інші види спільних характеристик. У цьому контексті йдеться про "групи, що мають потреби". [5] Цей термін охоплює людей, які перебувають у схожих обставинах та потребують певного колективного рішення. Такі ситуації називаються "станами залежності", вони включають: умови, в яких людина може опинитись будь-коли впродовж свого життя: бідність, бездомність, хвороба та безробіття; кризи життєвого циклу, яким властива довготривала залежність (похилий вік або дитинство); стан людей, обмежених у виконанні щоденних обов'язків (інваліди, пацієнти із хронічними психічними захворюваннями чи розумово відсталі).

      Наведена  класифікація є базовою, вона далеко не повна і може бути розширена  в залежності від тієї соціальної політики, яку проводить кожна  конкретна країна.

     Адресна політика зосереджує свої зусилля лише на людях, що мають певні потреби.

     Адресність  соціальних допоміг розглядається  у двох аспектах:

• здатності системи забезпечувати відповідну допомогу саме тим, хто її дійсно потребує;
• унеможливлення доступу до коштів допоміг тих, до кого вона не скерована.

     Для характеристики адресності допомог використовують коефіцієнт доступності допомоги (КДБ):

КДД=А'/А,

 де А' – частка осіб, котрі отримують допомогу;

      А – частка осіб, які потенційно мають право на отримання допомоги.

     Адресність  допомог ніколи не повинна бути самоціллю, а лише засобом ефективного використання коштів. [6]

     Є три основні способи визначення адресування соціальних допомог.

     Перевірка засобів існування – один із способів визначення відповідності критеріям надання допомоги тим, хто за нею звертається. Допомога виплачується лише особам, чий рівень добробуту, сформований за всіма можливими доходами, є нижчим за визначену межу. Перевірки можуть проводитись формально (документально) або ж шляхом реальної вибіркової перевірки матеріальних та економічних засобів існування людей, які потребують допомоги, силами соціальних служб за місцем проживання. Однак цей спосіб вимагає значних адміністративних видатків.