Соціологія

     Методи  управління – це сукупність прийомів і способів дії на керований об'єкт для досягнення поставлених організацією цілей. Виділяють наступні методи управління:

• організаційно-адміністративні, засновані на прямих директивних вказівках;
• економічні, обумовлені економічними стимул-реакціями;
• соціально-психологічні, вживані з метою  підвищення соціальної активності працівників.

     До  сфери його дії соціального управління належать:

• визначення цілей і завдань управління, розробка конкретних заходів для їх здійснення;
• розподіл завдань на окремі операції;
• розподіл робіт і координація взаємодії різних підрозділів усередині організації;
• удосконалення формальної ієрархічної структури на виробництві;
• оптимізація процесів прийняття рішень;
• пошук адекватної мотивації діяльності;
• виявлення ефективних стилів керівництва.

     Управління  персоналом  як предмет соціології менеджменту означає, що керівництво  підприємством – це в першу чергу керівництво людьми; задоволення  потреб співробітників організації – одна з найважливіших цілей, застава її ефективної роботи.

     Ефективність  управління процесами будь-якої сфери  багато в чому залежить від уміння і компетентності кадрів, від стилю управління.

     Управлінці  – категорія специфічна. Вони посідають цілком визначене місце в основній суспільній підсистемі-виробництві і відіграють у ньому значну роль. Проте у зв’язку з тим, що оплату їхньої праці не завжди вдається поставити в залежність від її результатів, склалася особлива практика отримання управлінцями своєї частки національного доходу. Відомо, що виробництво будь-якого виробу потребує суспільно необхідних затрат праці. Роблячи менший внесок, управлінці використовують своє становище в системі суспільного виробництва, привласнюють чужу працю, тобто паразитують на праці безпосередніх виробників. З цим привілеєм управлінці не поспішають розлучатися. З цього випливає, що удосконалення стилю управління є дуже важливою проблемою. З нею зв’язані такі вимоги:

• наявність повної всебічної інформації, яка б давала змогу зробити обгрунтовані рекомендації;
• уміння здійснювати всебічний і систематичний підхід до прийняття рішень;
• врахування інтересів працівників, узгодження їх з інтересами виробництва і суспільства.

     Центральне  місце в організації вирішення  нагальних проблем належить керівникові.

     Керівник  в трудовому колективі, має певні права (формальний лідер) і зобов’язаний об’єднувати і спрямовувати людей до визначеної мети. Для ефективної діяльності він має оволодіти різними методами керівництва, тобто сукупністю прийомів, які використовуються в процесі керівництва.

     Відомі  такі групи методів:

• адміністративні, що породжуються адміністративно-нормативними відносинами і грунтуються на можливості примусу;
• економічні, за яких становлення бажаної для керівника поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинників і стимулів;
• соціально-психологічні, що полягають у створенні в колективі таких умов, за яких формування трудової поведінки відбувається під впливом психологічного клімату колективу, системи його ціннісних орієнтацій, авторитету самого керівника тощо.

     Багато  залежить від особистості керівника. Він має бути позбавлений начальницьких амбіцій, а його вчинки – служити прикладом для інших. Керівник має бачити перспективу і вміло просуватися до неї, підпорядковуючи поставленій меті всі свої дії, що характеризуються стилем керівництва.

     Стиль керівництва – це в певний спосіб упорядковане застосування різних управлінських методів, що залежить від особистих здібностей і особливостей характеру конкретного керівника. Полярними стилями керівництва є демократичний, за якого керівник радиться з підлеглими, обговорює з ними різні варіанти рішень, намагаючись не нав’язувати своєї думки, і адміністративний, коли ініціатива зосереджується в руках керівника, дії підлеглих максимально контролюються.

     Для керівника трудового колективу  особливо актуальними є проблеми, зв’язані з трудовими конфліктами, як міжособистісними, так і більш  широкого соціального плану, зокрема  страйками.

     Виникнення  міжособистісних конфліктів може статися  і з вини керівника (порушення  неформальних норм поведінки, несприйняття групою стилю керівництва, некомпетентність, низька психологічна культура тощо) і з вини підлеглих (непорядність, порушення норм і правил поведінки, підвищена конфліктність як характерологічна риса, соціально-психологічна несумісність тощо).

     Для розв’язування конфліктів застосовуються різні методи: адміністрування, товариська критика, переговори, дружні бесіди. При  цьому можуть використовуватися  тактика заспокоєння, компроміси, зміна  позицій, перебудова відносин та ін.

     Нині  у зв’язку з різкою зміною специфіки  соціальних і економічних відносин з’явилися масові соціальні (в тому числі трудові) конфлікти, наприклад, страйки.

     Страйк  – це групова, організована і цілеспрямована тимчасова відмова працівників від участі у регламентованій трудовій діяльності з метою задоволення органами управління висунутих страйкарями вимог.

     Страйки можуть зумовлюватися як внутрішніми чинниками – невиконання керівництвом своїх обіцянок, поганий заробіток, несправедливий розподіл прибутку тощо, так і зовнішніми – вимога змінити політичного лідера, послаблення правового й соціального захисту трудящих, виникнення гострого дефіциту товарів щоденного вжитку тощо.

     Застосування  спеціальних методів дослідження, соціологічні вимірювання соціального  напруження дають змогу виявити  причини соціальних конфліктів і  визначити найраціональніші способи  їх розв’язання.

     З огляду на сучасні проблеми дуже важливо  вивчити механізм формування та становлення нових економічних відносин, які, як відомо, породжують нову соціальну структуру суспільства: виникають нові соціальні групи, верстви, прошарки, зникають з історичної сцени соціальні спільноти, які донедавна мали велику вагу в соціально-економічному житті суспільства (наприклад, колгоспне селянство). Нові соціальні верстви (підприємці, бізнесмени) активно демонструють незвичні для більшості членів суспільства моделі поведінки та мислення.

     Нові  цінності, новий розподіл ресурсів, новий життєвий менталітет – усе це безпосередньо входить до кола інтересів соціології управління з метою надання суспільству стійкості, стабільності, підтримки основних параметрів його життєдіяльності, необхідної спрямованості його розвитку. Ускладненість, невизначеність багатьох економічних та політичних процесів сьогодення не тільки не применшують ролі й можливостей управління, а навпаки, потребують його піднесення на більш вищий рівень.

     Теоретики і практики управління дедалі більше усвідомлюють, що складним організаційним системам не можна нав'язувати шляхи  їх розвитку без урахування внутрішніх тенденцій їх існування. Управління поступово позбавляється спроб сліпого втручання в соціальні відносини і процеси, наближаючись до визнання особливого значення таких явищ, як нова мотивація, нові форми власності, нові, більш гнучкі методи керівництва суспільством і всіма його підсистемами та сферами, насамперед економічною. 
 
 
 
 

     Використана література

1. Дворецька Г.В. Соціологія: Навч.посібник. - Вид. 2-ге, перероб.і доп.. - К.: КНЕУ, 2002 - 472 C.
2. Лукашевич М. П. Соціологія праці: Підручник. - К.: Либідь, 2004. - 440 с.
3. Сенюра О.В. Дослідження процесів мобільності в історичному контексті // Вісник одеського національного університету. Соціологія і політичні науки. – 2009. - №13. – с. 204 – 211
4. Соцiологiя: Навчальний посiбник/ за ред. С.О. Макеєва. - 3-е вид., стер. - К.: Т.во "Знання", КОО, 2005
5. Танчин I. 3. Соціологія: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2007.