Соціологія злочинності

Епоху 90-х pp. ще довго будуть згадувати ті українці, хто довірив свої гроші, готівку  так званим трастовим компаніям, фінансовим пірамідам, які часто  створювалися з однією метою - обікрасти  і припинити своє існування. А  недбалість посадових осіб, чиновників, фахівців, контролюючих безпеку роботи атомних реакторів, санітарний стан міст, якість питної води та ін. призводить до кримінальних подій іншого характеру: "позапланових" злочинів, аварій, техногенних катастроф тощо, які  фактично тримаються на тому ж типі відносин — зловживанні довірою. Отже, злочин також можна розглядати як особливий тип відносин, як кримінальні  стосунки, які, на відміну від швидкоплинних  статей кримінальних кодексів, що змінюють раз по разу свій зміст, за своєю  суттю є вічними супутниками  соціального життя.

Соціологічний сенс категорії "злочинність "полягає  в тому, що цим терміном позначається вагомий соціальний факт, зв'язаний функціональними і причинно-наслідковими зв'язками з суспільством і різноманітними соціальними фактами та інститутами - рівнем життя, розміром безробіття, народними  традиціями, кримінальною політикою  держави, інститутами релігії і  освіти, правоохоронною й пенітенціарною системами тощо. Е. Дюркгейм визначив головні ознаки соціальних фактів: 1) об'єктивність (незалежність від свідомості й волі окремих індивідів) існування; 2) масовість однотипних проявів, усталеність  форм та кількісних характеристик, що відображають різні статистики; 3) вплив  соціальних фактів на соціальну поведінку  й спосіб життя індивідів. Усе  це є притаманним злочинності. Злочинність  зручно розглядати як числову модель, яка складається з низки числових показників.

Головним показником є кількість злочинів, які фіксуються кримінальною статистикою (або відбулися  реально з урахуванням латентної  злочинності), на певній території за визначений проміжок часу.

Цей показник - рівень злочинності - обчислюється частіше  за все по роках в масштабах  країни, в кордонах адміністративних територій, у межах окремих громад. Злочинність є доволі стабільним явищем, її рівень в окремих країнах  і місцевостях з року в рік  хоча й коливається, але у незначних  пропорціях відносно загальної маси злочинів. Винятки становлять кризові  роки, перехідні періоди, коли порушуються  звичні суспільні пропорції, і можливі  суттєві збільшення показника злочинності. Саме такий сплеск злочинності фіксує українська кримінальна статистика першої половини 90-х pp.; свого піку рівень злочинності сягнув у 1995 році, коли було офіційно зафіксовано понад 600 тисяч злочинів. На початок 2000-х pp. він  знизився приблизно до 500 тис. подій  протягом року, а 2002 р. — навіть "упав" до 450,7 тисяч випадків.

Абсолютні показники  вираховуються також за окремими видами злочинних посягань, злочинців  і їх категорій (за віком, статтю, рецидивом, громадянством тощо). Картину доповнюють відносні показники, різні коефіцієнти, які дозволяють здійснювати порівняльний аналіз. Обчислюються показники кримінальної активності населення в цілому по різним регіонам і соціально-демографічним групам. Коефіцієнт злочинності вираховується як кількість злочинів (або злочинців), що припадає пересічно на 10 тис. або 100 тис. осіб. У 2002 р. цей показник в Україні дорівнював: пересічно 910 злочинів з розрахунку на 100 тис. мешканців. Як засіб порівняння злочинності у різних країнах коефіцієнт "спрацьовує" лише тоді, коли в них діють схожі кримінальні закони та системи реєстрації злочинів і ведення кримінальної статистики. В Україні коефіцієнти злочинності в 5-Ю разів нижчі від розвинутих європейських країн за рахунок того, що у нас більшість кримінальних подій не реєструються зовсім, вони належать до так званої латентної злочинності. Реальна безпека громадян, яка є важливою складовою якості життя, у нас не тільки не вища, але й поступається більшості розвинутих країн. Важливими показниками злочинності є різні структурні (процентні) індикатори, які вказують на співвідношення різних елементів, видів і форм злочинності, їх питому вагу, а також динамічні показники, що фіксують зміни основних показників по роках і розкривають тенденції злочинності. Останнє є підставою для складання кримінологічних прогнозів.

Свого часу Е. Дюркгейм запропонував доволі парадоксальне  тлумачення злочинності, яке так  і не було термінологічно сприйняте  науковою спільнотою. Видатний французький  соціолог вважав важливою процедурою соціологічного дослідження розмежування нормальних фактів і соціальних патологій (відхилень). Злочинність в її пересічному  розмірі для конкретно взятого  суспільства він розглядав як нормальний факт, а різкі коливання  рівня злочинності (прикладом можуть бути події в Україні початку 90-х pp.) трактував як патологію. Ідея Дюркгейма зводилася до того, що злочинність існує завжди в усіх типах суспільств, в "спокійні" періоди її рівні по роках майже  тотожні, отже це є для суспільства  певною соціальною (не плутати з  юридичною!) нормою. Більше того, він  дійшов висновку: інститути права, моралі, релігії сформувалися такими, якими  вони є, під тиском і через загрозу  злочинності. Отже, суспільство без  злочинності уявити не можна, бо це вже буде щось зовсім інше і нам  невідоме, а соціологи утопіями не переймаються. Натомість класик соціології не виправдовував злочинців і  конкретні злочини.

На прикладах  злочину й злочинності ми можемо простежити принципову різницю між  індивідуальним фактом і соціальним фактом. Перший є випадковою подією, що підкоряється психічно-вольовому  стану особистості, а другий - закономірним явищам. Злочинність, як і народжуваність або смертність, є стохастичним процесом, тобто соціальний факт складається  з випадкових і незапланованих подій, але підкоряється закону великих  чисел і перетворюється у підсумку на стабільне явище, яке вже не залежить від волі, бажань або настроїв окремих людей.