Соціологія злочинності

Особливо потужним рух за карну відповідальність споживачів наркотиків спостерігається в Росії. А тепер припустимо, що подібні  гасла втілилися у кримінальний закон. В Україні за підрахунками фахівців - близько 0,5 млн. наркоманів та осіб, які вживають наркотики більш-менш регулярно. Ще кілька мільйонів молодих  людей "куштували смак" або  вживали наркотичні речовини кілька разів. Таким чином, після криміналізації вживання наркотиків ми отримаємо відповідну кількість потенційних злочинців  і надамо майже необмежені права  правоохоронній системі (міліції, прокуратурі, судам) для кримінального переслідування молоді. До речі, як свідчить світова  практика, острах покарання зменшує  вживання алкоголю, тютюну або нелегальних  наркотиків несуттєво. То чи виграє від  цього суспільство?

Протилежні  рішення Законодавця - декриміналізація - звільняють певні види діяльності й форми соціальної поведінки  від карної відповідальності, зменшують  кількість потенційних злочинців  та навантаження на суди і систему  виконання покарань. То чи не варто  взагалі відмовитися від кримінальних кодексів і покінчити зі злочинністю? Сама постановка подібного запитання  є провокаційною, вона потрібна для  того, аби замислитися: а чи на справді  злочинність є щось на кшталт латентної  функції Законодавця? Ортодоксальні  правознавці стверджують, що злочинність  з'явилася разом із появою держави, системи юстиції. Ось і виникає "зачароване коло", де держава, її законотворчі функції у купі з  правозастосуванням відіграють провідну роль для визначення кола злочинів і злочинців і нібито детермінують злочинність.

З юридичної  точки зору, злочин — оціночна категорія, відношення між громадянином і державою, де останній відведена функція кожного  разу визначати: що саме є злочином, а що ні. Ось це завжди і викликало  незгоду соціологів, які інтуїтивно бачили у злочинах чинник, який становить  одвічну складову суспільства, що корелює  з підвалинами соціального життя. Для того, аби розірвати "зачароване коло" і дати соціологічне визначення злочину варто скористатися перевагами соціологічного мислення. На думку  сучасного британського дослідника Ентоні Гідденса, соціолог - це той, хто  спроможний помістити речі в широкий  соціальний контекст [3, 18]. Саме так  намагався розірвати "зачароване коло" класик соціології Еміль Дюркгейм. Французький соціолог спромігся  дати об'єктивістське й релятивістське (відносне) визначення злочину як дії, що "зневажає відомі колективістські  почуття, яким притаманна особлива енергія  та визначеність" [4, 87]. Отже, Дюркгейм співвідносить злочини з суспільною мораллю, яка хоча й змінюється "у  часі і просторі", але є більш  об'єктивним і постійним чинником, ніж писані закони, які можуть довільно "переписуватися" з дня на день. Власне, кримінальний закон є вже  похідною величиною від вимог "енергійних і визначених" моральних імпульсів. Інша справа, що реєстр моральних почуттів, та ще й відокремлених за критерієм "енергійності й визначеності", скласти доволі важко. Визначення Дюркгеймом злочину як образи моральних почуттів, притаманних різним суспільствам у  різні історичні епохи, є соціологічним  і формально вірним. Але досліднику доволі важко використовувати подібні  твердження на практиці внаслідок певної розмитості змісту моралі, невизначеності моральних норм, особливо в історичному  аспекті.

Більш перспективним  є інституційний підхід, який пов'язує формулювання складу злочинів не з  моральними почуттями, а з інституційною  структурою суспільства. І в першому, і в другому випадках соціологічний  підхід розглядає злочини як виклик соціальному порядку. Юридичне формулювання змісту злочину є реакцією суспільства  на загрозу соціальному порядку. Законодавець, із соціологічної точки  зору, відіграє роль проміжної ланки, а не всемогутньої "кінцевої інстанції". У свою чергу, соціальний порядок  можна інтерпретувати в різних термінах. Інституційний підхід має ту перевагу, що соціальний порядок чітко визначається через соціальні інститути, які в будь-який момент історії є визначеними, а з іншого боку - достатньо рухомими для того, аби відобразити суспільні зміни.

Отже процеси  криміналізації й декриміналізації можна простежити, зіставляючи результати праці законодавців зі змінами в  інституційній структурі суспільства. Кожній статті Кримінального кодексу  відповідає один або кілька соціальних інститутів, які підтримуються шляхом криміналізації діянь, що суперечать їхнім  вимогам, підривають чинність відповідних  цінностей і норм, на яких і ґрунтується  той чи інший інститут.

Далеко не всі  інститути підтримуються через  острах кримінальної репресії, шляхом суворих покарань. Традиційно подібними  перевагами користуються провідні, фундаментальні інститути, власне, ті, що і визначають соціальний порядок даної епохи  і країни. Протягом останніх кількасот  років беззаперечними лідерами були інститути людини, держави, власності. Тривалі часи до цього списку входив інститут релігії. Середньовічне законодавство  європейських країн визнавало як тяжкі кримінальні провини богохульство, відступництво, єресь, розкол, чаклунство, невиконання релігійних обрядів, самогубство, аборт, позашлюбні інтимні стосунки, зв'язок з іудеями, кровозмішання  тощо. Таким чином підтримувався  інститут релігії як провідний чинник соціального порядку тих часів. Цікаво, що ще раніше, за часів пізньоримської імперії, подібні діяння не були криміналізовані, інститут релігії не мав тоді такої  виняткової сили, як у більш пізні  часи Середньовіччя. Включно до XIX ст. кримінальні закони багатьох країн  були зорієнтовані на підтримку інституту  релігії. Так, уставом про попередження злочинності 1890 р. на цивільне й військове  начальство Російської імперії покладалося  завдання стежити за тим, щоб православні  кожного року сповідувалися й  причащалися у піст або в інший  час, а також дітей від 7 років  приводили до сповіді. Тепер, у сучасних кримінальних кодексах цивілізованих  країн, ми не знайдемо будь-якого натяку на кримінально-правову підтримку  релігії, хоча сам інститут не зник. Це пояснюється зміною соціальної ролі інституту, він втратив провідні позиції і підтримується іншими чинниками: релігійною мораллю, традиціями.

Ще до прийняття  чинного Кримінального кодексу  України зі старого кодексу (КК УРСР набув чинності 1 квітня 1961 р.) станом на 2000-й рік було вилучено близько 40 статей, натомість з'явилися нові або змінилися редакції окремих  статей та формулювань. Зміни зумовлені  як появою нових загроз "старим" інститутам, так і розвитком власне інституційної структури, яка потребує юридичного "підкріплення". Нова доба української історії вимагала вже не звичайних поточних змін і  доповнень, а прийняття принципово нового правового документа. Перехідні  періоди на кшталт того, який переживало українське суспільство у 90-х pp., позначені  докорінною перебудовою інституційної  структури: з'являються і стверджуються  нові інститути, змінюються пріоритети й суспільна вага інститутів. Старі  інститути вже не потребують захисту  з боку кримінального права, натомість  нові, принципово важливі для нового соціального порядку - вимагають  пресингу кримінального закону.

Держава і державні інституції, державна власність і  державна ідеологія, інститути старої господарчої системи як головні  об'єкти правового захисту радянської доби поступилися місцем інститутам людини та її правам, інститутам громадянського суспільства, інститутам ринкової економіки, інститутам, які регулюють поведінку  особи стосовно довкілля. Новий КК вже не розрізняє державну і так  звану індивідуальну власність (в  структурі старого КК ці поняття  взагалі були віднесені до різних розділів, бо державне майно було першорядним  об'єктом правового захисту). Натомість  новий КК підтримує інститут власності  без розмежування суб'єктів, які  володіють майном. Отже, приватна власність  ствердилася де-юре. Зникли такі цікаві, з погляду сучасного життя, статті як "Злочинно-недбале використання або зберігання сільськогосподарської  техніки" чи "Злочинно-недбале  зберігання зерна й насіння олійних  культур" (ст.147 старого КК з позначками відповідно 2 і 3). Ці статті підтримували інститути колгоспу й радгоспу. Але  кому яка справа, як людина зберігає техніку або насіння, якщо це його майно? Право вживати за власним  розсудом і навіть зловживати майном завжди становило характерну рису приватної  власності. А якщо шкоду зробив найманий працівник, то є стаття 196 нового КК, що передбачає покарання за необережне знищення або пошкодження чужого майна. Ключовим стає поняття "чуже", яке однаково стосується і приватної  власності, і колективної, і державної. Ціла низка статей нового КК зорієнтована на підтримку нових ринкових економічних  інститутів.

Отже, з соціологічної  точки зору, злочин є діянням, що суперечить вимогам того або іншого провідного соціального інституту, який суспільство підтримує шляхом криміналізації цього діяння. Таке визначення є функціональним за суттю, бо воно розкриває роль кримінальних заборон і покарання стосовно соціального порядку. Але воно не вичерпує соціологічних характеристик злочину. Зі структурної точки зору, злочин можна розглядати як особливий тип соціальних відносин, де фігурують дві провідні сторони: злочинець і потерпілий. За способом здійснення усі соціальні взаємодії можна поділити на два класи: легальні й нелегальні зв'язки. Легальний тип зв'язків зовсім не свідчить про їх досконалість, навіть моральність. Експлуататорські зв'язки, відносини панування й пригноблення в тій чи іншій формі визнавалися протягом тисячоліть як легальні, тобто припустимі. Але в усі епохи був тип зв'язків, що не визнавався законом, хоча і міг бути вельми поширеним.

Кримінальні зв'язки належать до нелегальних взаємодій. Вони мають як спільні риси зі "звичайними" відносинами, так і важливі відмінності. Кримінальна дія, з якої і починається  встановлення подібних стосунків, — "класичний" різновид соціальної дії, де є усі  формальні атрибути останньої: (1) фізична  дія або зумовлена бездіяльність; (2) раціональне осмислення як самої  дії, так і її наслідків, попереднє  планування й підготовка (з боку злочинця); (3) соціальна зумовленість дії, орієнтація на іншого, врахування різних умовностей і обставин, хоча і в дуже специфічній та спотвореній  формі. Кримінальні стосунки мають  звичайну для соціальних відносин внутрішню  структуру; вони вельми поширені; існують  усталені форми, патерни як кримінальних дій, так і поведінки потерпілих; більше того, кримінальна поведінка  може бути функціональною як з точки  зору способу життя окремих верств населення, так і існування "великого" суспільства, де інститути права, моралі, релігії склалися під тиском загрози  злочинності.

Соціум злочинців, який постійно відновлює кримінальні  стосунки, є достатньо помітним прошарком  у кожному суспільстві, хоча не всі  соціологи й політики схильні  це помічати. Цікаву гіпотезу висунув  у низці публікацій московський  кримінолог Д. Лі. Він вважає, що соціум злочинців є константа, яка складає 5,6% від усього населення країни. У свою чергу, Д. Лі спирається на теорію, що розробив відомий соціолог Ю. Давидов. Останній доводить: у кожній системі, яка здатна на розвиток і стабільне  функціонування, повинна бути дисгармонійна  складова. Наразі її роль і виконує  злочинність. На думку авторів гіпотези, зазначена складова суспільства  має свій оптимальний розмір. В  ситуації, коли дисгармонія занадто  поширюється, у системі настає хаос, коли вона спадає нижче певного мінімуму - застій й стагнація [5]. Сьогодні передчасно однозначно стверджувати, що "модуль злочинності" становить константу, яка дорівнює 5,6%, але думки й  аргументи Д. Лі заслуговують на уважний  розгляд. Функціональність соціуму  злочинців відбивається і в інших  ознаках сучасного українського суспільства.

Сьогодні широкі соціальні прошарки майже не можуть виживати, займатися бізнесом або  політикою, не порушуючи закон. І  вони не належать до професійної злочинності. Якщо цю обставину можна ще "списати" на пострадянську реальність і несприятливі обставини перехідного періоду, то в Америці виникла інша ситуація. Сьогодні в цій країні є колосальна кількість арештантів (на 100 тисяч  населення у тюрмах США знаходиться  близько 700 осіб, тоді як, наприклад, у  Німеччині та Франції — близько 70). Нільс Крісті, відомий норвезький кримінолог, присвятив проблемі збільшення тюремного соціуму на Заході спеціальне дослідження з підзаголовком: "Вперед до Гулагу західного зразка". Він  показав, що правоохоронна діяльність, пенітенціарна система поступово  перетворилися на потужну індустрію, яка годує велику кількість людей  і фірм [6]. Отже злочинність отримала у "великому" соціумі якщо не своїх  захисників, то потужні прошарки осіб, чия доля, матеріальне благополуччя, кар'єра щільно пов'язані зі злочинністю.

Кримінальні стосунки різняться від легальних відносин кількома обставинами: по-перше, вони у  більшості випадків брутально нав'язуються однією стороною (злочинцем), тоді як потенційні жертви намагаються уникнути зустрічі з уявним злочинцем і часто  докладають до цього великих зусиль, укріплюючи оселі, охороняючи різними  способами власність, змінюючи стиль  життя й форми активності; по-друге, здебільшого є латентними (прихованими), власне, ніч завжди була метафорою  злочину; по-третє, виступають як гостроконфліктні взаємодії, іноді подібні конфлікти (у посткримінальній фазі) тривають роками; по-четверте, відрізняються  підступністю, раптовістю виникнення, нагадують військовий напад, коли атакуюча сторона сподівається захопити супротивника зненацька й неготовим до опору; по-п'яте, будуються на принципах, які  є антиподом соціального порядку, знищуючи елементи довіри, емпатії, альтруїзму, на яких, власне, й постала людська  цивілізація.

Специфіка кримінальних стосунків виявляється і в  окремих їх різновидах. До них належать: (1) стосунки за типом "хижак —  жертва", (2) відносини кримінального  симбіозу, (3) кримінально-довірчі стосунки. Перший різновид притаманний більшості загальнокримінальних злочинів. Найбільш яскраво він проявляється у насильницьких і корисливо-насильницьких злочинах, де об'єктом нападу безпосередньо виступає людина. Убивство, нанесення тілесних ушкоджень, зґвалтування, розбійний напад, пограбування, різні напади на особу, які супроводжуються насильницькими діями, тероризуванням, приниженням гідності, залякуванням, є традиційними злочинами, де злочинець часто полює на свою жертву як мисливець на дичину. Але найбільш поширеним злочином відтоді, коли майно поділилося на "своє" і "чуже", є "тихе полювання" на власність громадян, тобто різноманітні крадіжки. Так, в Україні в 2001 р. з 503,7 тисяч зареєстрованих злочинів - 250,5 тис. (49,7%) - крадіжки. Предметом кримінального зв'язку тут виступають речі, майно, гроші, які опосередковують кримінальний зв'язок. Сама дія відбувається таємно від хазяїна, але це не змінює суті стосунків, де фігурують "хижак" та його "жертва". Але кримінологи визнають також інший тип злочинів — "злочини без жертв". До них відносять корупційні дії, нелегальний обіг наркотиків, проституцію та інші подібні діяння, де нібито немає потерпілих і ніхто не гукає "Караул!". Тут виникає злочинний симбіоз сторін, які домовляються про нелегальну оборудку, а страждає хтось третій, або взагалі потерпають інтереси суспільства в цілому.

Нарешті, у третьому випадку, кримінальні стосунки складаються  як перевтілення довірчих стосунків, без  яких не може існувати сучасне суспільство. Ми приречені довіряти при купівлі  речей у крамниці, на прийомі у  лікаря, в банківській установі, коли користуємося послугами громадського транспорту або літаків і залізниці, та у безлічі інших ситуацій. Саме це й використовують різноманітні шахраї для збагачення за рахунок довірливих громадян.