Соціологія управління як організація взаємодії людей

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Волинський національний університет імені Лесі Українки

 

 

 

 

 

ІНДЗ на тему:

 

«Соціологія управління як організація взаємодії людей»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала:

Студентка 46-д групи

Дячук Наталія

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛУЦЬК-2011

План

 

Вступ

    1. Об’єкт, предмет і завдання соціології управління.

    2. Соціологія організацій та її місце в сучасній соціології.

    3. Трудовий колектив як соціальна спільність і соціальна організація.

Висновки

Список літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Діяльність людини є  основою її існування. Трудова діяльність людини багатогранна і складна. Більшість  видів трудової діяльності потребує зусиль не окремої людини, а групи  людей, тобто колективної праці. Цілеспрямована колективна праця потребує її організації. Організаційні дії відрізняються за своєю суттю від фізичної праці. При всьому розмаїтті підходів під організацією праці мається на увазі сукупність цілеспрямованих дій із забезпеченням спільної праці, спрямованої на ефективне використання усього комплексу ресурсів. Така праця називається управлінською.

Сукупність видів управлінської  діяльності (не праці), спрямованих  на ефективне і результативне  використання ресурсів для досягнення визначених спільних цілей є менеджментом.

Менеджмент є невід’ємною частиною будь-якої спільної людської діяльності, що тією чи іншою мірою має потребу в організації. Таке ж визначення використовується стосовно поняття «управління».

Управлінська  діяльність – це сукупність скоординованих дій та заходів, спрямованих на досягнення в рамках організації певної мети. Йдеться про урахування всіх дій і умов, котрі породжують техніко-організаційні, виробничі, психолого-педагогічні, соціально-психологічні та інші зв’язки людей. Особливе місце з погляду психології та соціології управління належить пізнанню та використанню в управлінській діяльності соціальних та психологічних законів, що дозволить повніше висвітлити проблеми теорії і практики управління.

Управлінська  діяльність - це перш за все взаємодія між людьми. Вона знаходить своє конкретне втілення  в діях, операціях,виконуваних людиною в процесі управління , здійснення управлінських функцій. Разом з тим це праця людей, між якими утворилися певні соціально-психологічні відносини. Об’єктивно в ній переплітаються наступні закономірності:

1. організаційно-технічні;

2. соціально-економічні;

3. соціально-психологічні.

Управлінська діяльність завжди пов’язана з самодіяльністю та творчістю суб’єктів та об’єктів управління. Саме тому управлінські дії  передбачають урахування всієї багатоманітності закономірностей та зв’язків, які виникають між об’єктами та суб’єктами управління.

Потреба та необхідність  управлінської діяльності зумовлена  певними причинами:

• По-перше, якщо включення в діяльність може відбуватися стихійно, нецілеспрямовано у небажаному для суспільства вигляді, формі, то управлінська діяльність – це цілеспрямований процес включення людини в різні види діяльності відповідно до потреб цього суспільства;
• По-друге, якщо включення людини в діяльність може здійснюватися на підставі генетичних програм, то управлінська діяльність – це процес, що зумовлений виключно в суспільні процеси на підставі соціокультурних програм.

Таким чином, людина включається  в діяльність не генетично, а соціально, через систему планування, організації, керівництва та регулювання на грунті її сформованих потреб та здібностей, а механізм їх реалізації є управлінська діяльність, що знаходить свій прояв у процесах розробки програм керованої діяльності, вибору найбільш оптимального варіанту дії, налагодження зворотніх зв’язків, усунення будь-яких відхилень у реалізації програм.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Об’єкт, предмет і завдання соціології управління

Специфічною особливістю соціології управління є те, що вона належить до активної соціології. Соціологія управління, використовуючи понятійний і методологічний апарат прикладної соціології, дозволяє виробляти реальні зміни на різних рівнях взаємодії людей. Таким чином, соціологія управління, як частина загальної соціології, розглядає процес становлення, функціонування та розвитку певної сфери життєдіяльності; досліджує механізм соціальних змін і соціальних відносин, закономірності соціальних дій і поведінку в процесі управління. Під управлінням розуміється заснований на достовірному знанні систематичний вплив суб'єкта управління (управитель) на соціальний об'єкт (керований), в якості якого може виступати суспільство в цілому та його окремі сфери (економічна, соціальна, політична, духовна), а також різні ланки (організації, підприємства , установи тощо) з тим, щоб забезпечити їх цілісність, нормальне функціонування, вдосконалення та розвиток, а також досягнення поставленої мети.

Управління здійснюється шляхом цілеспрямованого впливу на умови  життя; людей, їх цілісні орієнтації, поведінку і має в якості основного  завдання забезпечення добре скоординованої цілеспрямованої діяльності як окремих учасників спільних зусиль (трудових, політичних, спортивних та ін..), так і соціальної організації (системи) в цілому. Процес управління включає в себе безліч різноякісних компонентів, внаслідок чого він досліджується різними науками - політологією, соціологією, психологією, економічними науками тощо. Однак кожна з них виділяє свій, тільки їй властивий об'єкт і предмет дослідження.

Об'єктом соціології управління є управлінські процеси, що протікають в суспільстві, його окремих підсистемах (політичної, економічної, соціальної, соціокультурної) чи організаціях (підприємствах, установах та ін), що розглядаються й інтерпретовані з точки зору взаємодії та участі в них людей, об'єднаних в сімейні, професійні, територіальні та інші групи і включених в різноманітні процеси співпраці, взаємодопомоги, суперництва. Предмет соціології управління складає вивчення, оцінку та вдосконалення процесів управління різних типів спільнот, організацій, соціальних інститутів і суспільства в цілому, кожне з яких являє собою специфічну систему соціальних взаємодій індивідів і їх груп.

Вичленення об'єкта і  предмета соціології управління дає  можливість більш повно представити  специфіку цієї галузі соціологічного знання. Вона вивчає різноманітну діяльність органів управління, державних і громадських, перш за все як соціальних систем:

1. весь комплекс підбору,  розстановки, формування управлінських  кадрів;

2. відносини і взаємодії,  що складаються між працівниками  апарату управління і підпорядкованими їм співробітниками і організаційними структурами;

3. дослідження і формування  цілей управління з точки зору  соціально-економічних і соціально-психологічних  критеріїв, їх відповідності інтересам  і очікуванням керованих;

4. аналіз і оцінку соціальних наслідків прийнятих управлінських рішень, визначення ефективності управлінських дій;

5. вивчення і вдосконалення  соціальних механізмів систематичного, заснованого на достовірному  знанні, впливу суб'єкта управління (керуючої підсистеми) на соціальний об'єкт (керовану підсистему) для збереження її якісної специфіки і цілісності, забезпечення її нормального функціонування, успішного руху до заданої мети.

З цього можна виділити такі основні завдання соціології управління:

● вивчення реальних фактів, що становлять живу, соціальну тканину управлінської діяльності, яка постійно розвивається; фактів, в яких виявляються особливості взаємодії тих людей, які керують різними соціальними спільнотами та організаціями, і тих, хто, не займаючи керівні пости, не включені в управлінську діяльність і змушені підкорятися першим, виконувати їх розпорядження, накази, вказівки;

● уміння виділити з величезного і різноманітного скупчення реальних фактів управлінської діяльності, найбільш важливі і на цій основі виявити тенденції розвитку процесів управління, та їх зміни залежно від мінливих соціально-економічних, політичних, соціокультурних умов життєдіяльності людей, розвитку їх груп і спільнот, а також суспільства в цілому;

● пояснення виникнення нововведень та нових практичних способів реалізації їх в управлінських процесах;

● побудова найбільш імовірних напрямів і сценаріїв розвитку управлінської діяльності в майбутньому, тобто прогноз її вдосконалення;

● формулювання науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення системи управління сформулювати науково обгрунтовані рекомендації щодо вдосконалення системи управління, тобто стати реально діючим засобом підвищення ефективності управлінської діяльності.

Із завдань соціології управління випливають її основні функції:

▪ пізнавальна:. її основна мета: вивчити основні особливості управління як специфічної сфери трудової діяльності, визначити її роль та значимість у розвитку суспільства, його підсистем, організацій, груп і т.п.

▪ оцінна: суть полягає в тому, щоб оцінити, якою мірою відповідає (або, навпаки, не відповідає) існуюча в даному суспільстві, організації система управління.

▪ прогностична: спрямована на виявлення найбільш ймовірних і бажаних змін до управлінської діяльності в межах найближчого або більш віддаленого майбутнього, тобто на визначення можливих траєкторій розвитку управління, на його прогнозування.

▪ освітня (навчальна): полягає в тому, щоб на основі визначення та оцінки значимості тих чи інших управлінських концепцій, тенденцій їх розвитку та вдосконалення, прогнозування їх розвитку в майбутньому.

▪ оснащення управлінських кадрів новими прийомами, технологіями управління, перетворюючись тим самим у практично дійовий засіб вдосконалення системи управління.

Отже, соціологія управління, як частина загальної соціології, розглядає процес становлення, функціонування та розвитку певної сфери життєдіяльності; досліджує механізми соціальних змін і соціальних відносин, закономірності соціальних дій і поведінку в процесі управління. Під управлінням розуміється заснований на достовірному знанні систематичний вплив суб'єкта управління на соціальний об'єкт, в якості якого може виступати суспільство в цілому та його окремі сфери , а також різні ланки з тим, щоб забезпечити їх цілісність, нормальне функціонування, вдосконалення та розвиток, а також досягнення поставленої мети. Виділяють також завдання, функції та сфери соціального управління, які відповідно дають уявлення про соціальне управління як науку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Соціологія  організацій та її місце в сучасній соціології

Соціологія організацій  є однією з найбільш розвинутих галузей  соціологічного знання і являє собою  дисципліну з ситуацією, що предметної сферою і певною проблематикою. Однак  дана соціологічна теорія не відрізняється  цілісністю і монолітністю, що обумовлено поруч не вирішених у науці проблем і, насамперед, відсутністю єдиної думки з питання про динаміку та механізми організаційного розвитку. Особливий інтерес соціологів до проблем організаційного розвитку і складність їх дослідження пов'язані з інтеграційним характером розглянутого процесу, вивчення якого передбачає розкриття найбільш дискусійних питань організаційної теорії: розуміння природи організації, особливостей її функціонування і взаємодії із зовнішнім середовищем, організаційних конфліктів та організаційної поведінки. У сучасній соціології організацій як і раніше невизначеним залишається поняття організаційного розвитку. У цілому під організаційним розвитком розуміється процес позитивних якісних змін в організації, що зачіпає способи, засоби діяльності та взаємодії і відбиває у трансформації організаційної структури. У вітчизняній соціології організацій можна виявити три основних напрямки в дослідженні проблем організаційного розвитку. Відповідно до першого, раціоналістичному, підходу, активна роль у розвитку організації належить менеджеру. Особливо яскраво таке розуміння детермінованості організаційних змін знаходить в соціології інновацій, сучасна проблематика якої склалася у вітчизняній соціології багато в чому завдяки роботам А. І. Пригожина, Н. І. Лапіна, В.С. Дудченко, Б. В. Сазонова та ін.. Важливим внеском у вивчення організаційного розвитку дослідників даного напрямку стало відкриття цільової природи організації та визначення її сутності, що розкривається у трьох аспектах: як штучного об'єднання інституціонального характеру, що займає певне місце в суспільстві і призначеного для виконання більш-менш чітко окреслених функцій; як певної діяльності з організації, що включає в себе розподіл функцій, налагодження зв'язків, координацію і т.д.; як характеристику ступеня впорядкованості соціального об'єкта. На думку дослідників даного напрямку, організаційні зміни являють собою діяльність по перетворенню іншої діяльності. Засобами такого перетворення виступають заміна одних організаційних елементів на інші або доповнення вже наявних новими. Це дозволяє говорити про нововведення як про свого роду "клітинці" цілеспрямованої зміни і припустити, що основною формою керованого розвитку виступають інновації. Ключовим для розуміння ролі нововведень в процесі організаційного розвитку є поняття інноваційної діяльності, яка визначається як мета діяльності, що змінює рутинні компоненти репродуктивних видів діяльності. Іншими словами, інноваційна діяльність як така має своїм об'єктом інші види діяльності - ті, які сформувалися в попередній період і придбали до даного часу характер репродуктивної діяльності, а їх кошти або способи стали рутинними для цієї спільноти людей. Інноваційна діяльність спрямована, перш за все, на зміну цих рутинних засобів, способів, прийомів репродуктивної діяльності. Крім раціоналістичних підстав в інноваційному підході, що реалізується вітчизняними дослідниками, можна виявити й інші тенденції, пов'язані з визнанням існування ряду факторів, що виявляються поза полем діяльності менеджера. Так, підкреслюється, що соціальної організації притаманні як властивості свідомо створеної, цілеспрямовано функціонуючої організації, так і деякі риси об'єктивно розвиваються систем; обидві ці її боку найтіснішим чином взаємопов'язані. Згідно з другим напрямом у вивченні організаційної динаміки, організаційні процеси розкриваються за аналогією з функціонуванням біологічного організму. Організація в такого роду теоріях розглядається як соціальний організм (квазиприродний об'єкт), телеологічно, еволюційно і поетапно розвивається за своїми законами, основним завданням якого є виживання. Розвиток організації являє собою природний процес, що передбачає неминуче проходження організацією низки послідовних фаз (стадій), відповідно до яких змінюються логіка її функціонування і тип стратегії. Альтернативою запропонованих напрямах до аналізу організаційної динаміки бачиться третій підхід, представлений теорією, яка прагне до синтезу раціонального та природного підходів. Результатом такого синтезу з'явилася організаційно - екологічна, або селекційна, модель розвитку організації - модель, що використовує положення і логіку соціальної екології. Цей підхід у вітчизняній соціології організацій отримав своє обгрунтування в ряді робіт московських вчених В.В. Щербини і Є.П. Попової. У даній концепції очевидно вплив ідей західних соціологів - М. Хеннон, Дж. Фрімена, Дж. Бріттена, О. Волі та ін, що розвивають теорію екології організаційних популяцій. Організаційна екологія виникла як особливий напрямок в американській соціології організацій у другій половині 70-х рр.. в полеміці з прихильниками раціоналістичних концепцій, що розглядали розвиток організації як повністю обумовлене свідомою діяльністю менеджера. Організаційна екологія розуміється як "історико-системний підхід в рамках об'єктивістського напрямки макросоциологической теорії". Специфікою даного напрямку є прагнення пояснити актуальний стан та визначити можливі перспективи зміни будь-якого соціального утворення з урахуванням раніше їм сформованих властивостей і зразків поведінки і виходячи з особливостей елементів його соціального оточення (спільнот, соціальних популяцій, інститутів, організацій, складових культури), з якими воно знаходиться у взаємодії. Основним елементом аналізу в концепції організаційної екології виступає не одинична організація, а популяція організацій. Організаційна популяція є різновидом соціальної популяції і являє собою сукупність організацій, які виконують подібні види діяльності та експлуатують один і той же тип екологічних ніш, складових зовнішню організаційну середу. Організація розглядається як конкретна й адекватна вимогам середовища форма існування соціальної популяції. Організація та її оточення постають як єдина система, в якій зовнішнє середовище, будучи макро- і мікрооточення, виступає фактором, предопределяющим логіку організаційного розвитку та можливість її виживання.