Соціологія релігії

      Соціолог  вважав, що існує схожість між  стосунками індивідуума до божества  і його відношенням до соціальної  спільності. Вирішальну роль тут  грає почуття залежності. Індивідум почуває себе прив'язаним до загального, вищого, до того з чого він виникає і куди йде, чому віддає усього себе і від чого в той же час чекає звільнення і позбавлення, від чого відмінний і з чим все-таки тождествен. Любов і відчуження, упокорювання і насолода, захоплення і розкаяння, відчай і надія, підпорядкування могутньої верховної влади і певна міра свободи, подяка і кара і т. д. - усі ці протиріччя "душа немов втягує в себе і знову видихає". 3иммель затверджував: "Благоговійне відношення дитини до своїх батьків; відношення пройнятого ентузіазмом патріота до своєї вітчизни або охопленого тим же настроєм космополита до усього людства; відношення робітника до свого під класу, що мається у впертій боротьбі, або що чваниться своєю рянскими доблестю феодала - до свого стану; відношення підданого до свого повелителя, перед волею якого він з готовностыо повергається в прах чи бравого солдата- усі ці стосунки з їх нескінченно різноманітним змістом мають між собою все ж щось загальне, якщо поглянути на них з формально-психологічного боку, - усім їм властивий тон, який слід назвати релігійним". [17, c.460]

      Релігія,  на думку Зиммеля, - це форма  готівкового буття, пристосована  для задоволення релігійних потреб, надаюча фрагментарному, хисткому  існуванню єдність сенс і досконалість. Вона стає предметною і видимою в якості релігії тільки у тому випадку, якщо засвоює певну речовину життя. Соціолог розрізняв дві поверхні готівкового буття, як би два поверхи життя. Нижня поверхня є рівень досвіду і практики : тут здійснюється планомірне оволодіння природою за допомогою техніки свідоме управління душевними процесами і міжлюдськими зв'язками за допомогою суспільства. На іншому поверсі задовольняються потреби другої міри, вищого роду. Цей рівень є сферою мистецтва, гри, науки і релігії. Від форм, діючих на першому поверсі, релігія відрізняється двома ознаками: по-перше, вона прагне до того, щоб захистити дійсність як ціле, в її тотальності, єдності; по-друге, вона має справу із вже обробленою речовиною. [17, c.457]

      Зиммель  звертав увагу на "парадокс релігії" : вона розгортається не по той бік життя, а як найглибшим чином корениться в ній, але досягає розквіту за її межами, зв'язує її нитки, що розпадаються, в трансцендентних пунктах. Соціолог вважав, що релігія сприяє подоланню протиріч, які ведуть до серйозних громадських конфліктів. Хаотичне розколота речовина суспільства наповнює релігійну форму і за допомогою цієї форми спрямовується до інтеграційної "точки сходу" - до Бога. Людина користується релігійною силою трансцендирования, щоб виразити свої інтеграційні прагнення. Зміст і явище релігії є з'єднанням речовини життя і релігійної форми. Об'єктивні релігійні утворення - церква і догматизм на думку Зиммеля, суть тільки слабкий відблиск чистої форми релігії. Соціальний інститут церкви з часом стає негнучким, догматизм перетворюється на самоціль. Тому індивідуальна релігійність постійно приходить в протиріччя з догматизмом церквою і коливає їх. [16]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Порівняльний аналіз релігій та конфесій. Чинники змін релігійних систем

 

      Для побуту кожної людини характерним є дотримання тих чи інших поглядів, моралі, звичаєвості. Життя ж суспільного загалу на рівні регіональному формується під впливом основних, базових цінностей.

Конфесія - латинське  слово й означає воно «віросповідання». Це поняття стосується більше галузі законодавчої практики життя суспільства.

      У соціології  існує два основні підходи  до визначення релігії. У рамках  першого услід за Э. Дюркгеймом  релігія визначається з точки  зору її соціальних функцій:  релігія - це система співвідношуваних з областю сакрального переконань і ритуалів об'єднуючих людей в соціальні групи. Наслідуючи це визначення, деякі соціологи представляють ідею релігії ширше, зв'язуючи з нею прояви націоналізму. Ця недавня концепція піддається критиці за її надмірну широту оскільки практично будь-яка публічна діяльність, може чинити інтегруючу дію на соціальні групи. Другий підхід грунтується на ідеях М.Вебера і теолога П. Тиллиха. В цьому випадку релігія визначається як сукупність послідовних відповідей на дилеми людського буття (народження, хвороба або смерть), що наділяє цей світ сенсом. Таким чином, релігію можна вважати людською реакцією на те що кінець кінцем торкається нас усіх. Це визначення по суті має на увазі, що усі люди релігійні, оскільки кожен стикається з екзистенціальними проблемами хвороби, старіння і смерті. [1, c.75]

      Конфесія (латинське confessio), віросповідання. З виникненням різних течій протестантизму конфесіями стали називати релігійні громади (церкви), пов'язані спільністю віровчення, так само як і відповідні "символічні книги", фіксувальні це віровчення (наприклад Аугсбургское сповідання, або конфесія, 1530, і інші.).

      Таким чином поняття конфесії найбільш чітке і визначене, а поняття віри найбільш розпливчате, бо її визначають і як "стан", і як "відношення" і як "упевненість, переконання, тверду свідомість, поняття".

      Для прояснення цієї теми згадаємо визначення поняття "релігія". Релігія (від латів. religio - буквально - відновлення зв'язку, відоміші значення "святиня", набожність, благочестя) - одна з форм суспільної свідомості, обумовлена вірою в існування надприродного (у надприродну силу або особу). Приведене тут визначення релігії дане Г. В. Плехановым.

      Визначальною є наявність віри як такої. Бо якщо немає віри (вірувань), то немає і самого поняття релігії, оскільки вона "обусловленна вірою", є "системою вірувань". Основа будь-якої релігії - спілкування і взаємодія, "відновлення зв'язку" з деякою потойбічною силою або особою і залежність від цього людських дій і життя людини.

      Конфесія ж, як вже було сказано, форма віросповідання у рамках певної релігії.

      Особистісне релігійне одкровення також має суб’єктивний характер. Однак винятком є той випадок, коли останнє пропагує універсальні загальнолюдські цінності у їх вищому, ідеальному вимірі, що стає причиною об’єктивного схвалення і сповідання таких поглядів широким суспільним загалом.

      Релігійне одкровення здатне пропагуватися широкому загалу під впливом мінливих форм обряду (у тім числі, проповіді), як релігійного чинника. З іншого боку, поняття конфесіоналізм, має не тільки релігійне забарвлення, але й суспільно-політичне, адже особистість нині стає носієм суспільних переконань, які вже не суперечать релігійним поглядам.

      Нині християнська релігія є основоположним витоком моральних норм людини у нашому суспільному середовищі. Пропагування їх певною релігійною конфесією створює ілюзію монополізації нею суспільної моралі. Оскільки ж носієм моральних норм є окрема особа, остання стає також і прихильником тієї чи іншої конфесії. Саме цим фактом можемо пояснити боротьбу представників конфесійного християнства за вплив на суспільну мораль не тільки у релігійному вимірі, але й у царині політичній.

      Особливо прикро, коли конфесійність перетворюється на своєрідний «бренд» у свідомості громадян. Тоді до християнина може бути звернуте наступне питання: «А якої Ви конфесії?», - що, значною мірою, визначає ставлення до його особистості. 
      З огляду на конфесійне різноманіття християнства постає нині також і проблема догматичної свідомості - з одного боку, й світоглядного релятивізму - з іншого. Гостре протистояння, з’ясування своєї виняткової історичної й суспільної ролі у формуванні менталітету регіонального населення з боку представників домінуючих конфесій стає причиною того, що широкий соціальний загал виробляє своєрідний, імунітет до таких потугів у вигляді сприйняття позиції відносності релігійних догм і авторитетів, що пропагуються конфесіями. 
      Примирити явище релігійності із конфесіоналізмом не можливо, адже будь-яка релігійна конфесія має свій особливий погляд на історичний процес, під впливом якого формувалася її доктрина. У свою чергу, релігійні люди стверджують про виняткову правдивість власного містичного досвіду, який ототожнюється із конфесійною приналежністю особи чи групи віруючих людей. Це явище стає причиною дискримінації у певних регіонах країни домінуючою конфесією чи такою, що має суспільно-політичну підтримку людей за релігійно-конфесійною ознакою.

      Складається таке враження, що нинішнє становище вигідне певній третій силі, яка уміло диригує обома радикальними релігійно-політичними групами. Це може бути вигідно, безперечно, тим, хто прагне об’єднання всіх релігійних вірувань в одне невиразне явище без стійких моральних норм і світоглядних принципів, з повним ігноруванням історичних традицій певного народу.

      В наші дні понад три чверті населення планети визнає свою належність до тієї чи іншої релігії. Нинішня георелегійна ситуація в світі- результат тривалої еволюції рілігієтворчого процесу.

      Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу, зростання ролі науки, загального рівня освіченності населення кардинально змінили релігійну картину світу, характер релігійності людей.

      Зміни релігійних процесів проявляються в співвідношенні віруючих та невіруючих. Сучасну релігійну ситуацію характеризуюти дві основні тенденції:

• це підвищення ролі релігії та церкви в розвитку духовної культури, консолідації окремих єтносів;
• визнання важливості принципу світськості держави та освіти, утвердження індивідуальної цінності особи та суспільного прогресу.

      Впровадження наукових досліджень у всі сфери життєдіяльності, урбанізація призводить до зростання кількості невіруючих , в першу чергу, в розвинутих країнах. Чисельність невіруючих за оствннє століття збільшилась з 5 млн. до 1млрд. 208 млн., що складає 19,5 % світового населення.[5, с. 202]

       На рубежі тисячоліть багато релігій зіткнулися із проблемами загострення відношень, аж до релігійних зіткнень (зокрема, Ізраїль та Палестина). Спостерігається погірщення відносин між державами, орієнтованими на певні релігійні авторитети. Релігійні організації зіткнулися із суттєвими хмінами в характері релігійності сучасного віруючого: низька частота відвідувань храмів, хрещень, священницьких покликань.

      Західний варіант християнства втрачає лідерство в християнському світі. Сьогодні найбільш активними стають незахідні країни, які дають 5/6 всіх християнських місіонерів світу.

      В останні роки різко зросла вага і значимість католицької церкви. Вона сьогодні є ініціатором більшості змін у релігієтворчому процесі. Католицька церква прагне до діалогу із всіма представниками культурно-релігійних спільнот.

      Друга половина ХХ століття породила безліч нових релігійних течій та рухів, особливо апокалипсичного та міленаристського спрямувань, які збільшили полірелігійність світу та суттєво впливають на зміни в релігійному середовищі.

      На найближче майбутнє світовий релігійний процес буде характеризуватися такими тенденціями:

• пошук оптимальної формули гармонійного співіснування релігій у світі;
• релігійним організаціям прийдеться визнати полірелігійність світу, існуючий геополітичний розподіл між різними релігіями;

відмова від претензії  на абсолютну істинність своєї релігії  та вміння співіснувати з іншими. [ 5, с. 204]

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Релігійна  ситуація в Україні. Міжконфесійні  відносини та конфлікти

      Україна — багатоконфесійна держава. Головним її віровизначенням є християнство — одна з найпоширеніших релігійних течій сучасного світу. За церковними даними, до християнства належить близько 1 млрд, із них близько 580 млн — католики, 344 млн — протестанти і 74 млн — православні. Іслам віро-сповідують 592 млн, буддизм — 256 млн. Решта людства сповідує інші релігії. [19]

      Загалом в Україні сьогодні функціонують дев´ять православних церков. Окрім двох названих вище, українське православ´я представляють: Українська Автокефальна Православна церква 1 (УАПЦ-1); Українська Автокефальна Православна церква 2 (УАПЦ-2); Руська Православна старообрядницька церква (Білокриницька згода); Руська Православна апокаліптична церква; Руська православна безпопівська церква; Російська вільна православна церква; Російська істинно Православна церква. Втім, серед семи названих вище православних церков переважна більшість мирян підтримують УАПЦ-1 і УАПЦ-2. Причому поділ автокефальної церкви на 1 і 2, як, втім, багато в чому і поділ УПЦ-МП і УПЦ-КП, для більшості мирян асоціюється не з релігійними відмінностями, а з політикою. Кожна із цих трьох православних церков (УПЦ-МП, УПЦ-КП і УАПЦ) претендує на особливу роль у становленні Єдиної Помісної Православної церкви, і через це вони перебувають у взаємному конфлікті, який негативно позначається на політичних завданнях творення української державності та на іміджі України у світі. Окрім того, в Україні діють ще дві самостійні християнські Греко- і Римо-католицька церкви (УГКЦ і РКЦ) та протестантські громади. Нині церкви в Україні перейшли на якісно новий рівень функціонування. Активно йде процес формування їхніх усереднених структур. Уже створено близько 200 духовних центрів і управлінь, понад 80 вищих і середніх духовних закладів. [11]

      УПЦ (МП) посідає перше місце серед церков за чисельністю громад (понад 11.000), що більше, ніж УПЦ-КП, УАПЦ і УГКЦ разом взятих (близько 8.000). Вона представлена дуже добре у майже усіх регіонах України, крім Галичини. Хоча це окрема церква, вона знаходиться у церковному спілкуванні з Російською православною церквою (тобто не автокефальна у повному сенсі), тому не вважається часткою суспільства за національну. [11]

 

 

 

Частка релігійних громад на 01.01.2010

Рис. 1 Частка громад української  Православної Церкви (МП) на поч. 2010 р.

Джерело:http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Ortodoxmp2010.PNG