Соціологія культури

Соціологія культури активно вивчає тенденції культурного  розвитку суспільства. Вона виявляє вплив науково-технічного прогресу на культурні процеси, досліджують соціально-культурні наслідки урбанізації, вплив засобів масової інформації на соціалізацію особистості, на суспільні настрої. Соціологія культури фіксує зміни національних, духовних, сімейних, побутових відносинах, викликані поширенням утвору, динамікою чисельності установ культури і т.д. [10]

Основні проблеми, котрі вивчає соціологія культури:

• визначення категорійного  апарату цієї галузевої соціології;

• виділення структурних  елементів культури;

• функції культури;

• різновиди культури;

• культура й особистість;

• культурна взаємодія  та взаємовплив культур;

• глобалізація та універсалізація  культури в сучасних умовах;

• етноцентризм і культурний релятивізм. [9]

3. Проблема культури в контексті соціологічного знання ХХ століття

Вивчаючи суспільство, соціолог так чи інакше вивчає культуру, навіть якщо він спеціально не обмовляє цього факту. Форми соціального життя людей, як відомо, не задані генетично. Люди створюють їх у процесі взаємодії. Але культура, у гранично широкім розумінні цього терміна, - це і є реальність, що виникла в результаті людської діяльності.

Макс Вебер, чітко усвідомлюючи специфіку соціальної реальності, визначав соціологію як "емпіричну науку про культуру". Наукою про культуру він вважав соціологію взагалі - у контексті його поглядів не було необхідності виділяти "соціологію культури" як окремий напрямок у рамках соціології. Під культурою же М.Вебер розумів частину реальності, наділену змістом. Тільки людина здатна вносити зміст у навколишнє його буття, і діяти на основі змісту.

На початку ХХ століття проблема культури приваблювала, головним чином, німецьких соціологів. Саме вчені, що належать до німецької інтелектуальної традиції - М.Вебер, Г.Зиммель, К.Манхейм, - звернули увагу на необхідність соціологічного аналізу культури. Німецька Баденська школа неокантіанства з її розрізненням "наук про природу" і "наук про дух", філософія життя, ісиоріософскі концепції впливали на соціологію в цілому й соціологічний аналіз культури, зокрема . Слід зазначити й вплив ідей К.Маркса. І М.Вебер, і Г.Зиммель, і К.Манхейм зазнали певний вплив Маркса, хоча жодного із цих учених не можна назвати його послідовником. [5]

Проблемами, безпосередньо  пов'язаними із соціологією культури в першій половині ХХ століття займався також Макс Шелер, представник феноменологічної філософії (, що вважається сьогодні основоположником соціології знання). Необхідно назвати й брата Макса Вебера - Альфреда Вебера, що запропонував свій варіант соціології культури, яка, у його розумінні, повинна стати наукою про людську історію.

А. Вебер, як і О. Шпенглер, розрізняв "культуру" і "цивілізацію". Однак у його концепції культура й цивілізації - не послідовні стадії розвитку, а різні аспекти суспільного буття. Культура співвідноситься з "духовністю" - релігією, філософією, моральністю, мистецтвом. Цивілізація - аспект науково-технічний. Вебер виділяє також третій аспект суспільного життя - власне соціальний.

А. Вебер виділив три якщо не рівноцінних, те рівнозначних "моменту" (або аспекту, або виміру) тотального історичного процесу: культурний, цивілізаційний, і властиво соціальний, кожному з яких приділяється особлива роль у загальному процесі.

Культура виконує в ньому смислообразуючу роль (або функцію). Соціологія культури, в інтерпретації А. Вебера, повинна сприяти збагненню логіки історії. Очевидно, що таке тлумачення соціології культури не відповідає прийнятим сьогодні уявленням. Згідно із сучасними стандартами, проект А. Вебера слід розглядати, скоріше, як філософію історії.

Середина ХХ століття ознаменувалася широким поширенням структурного функціоналізму, розробленого класиком американської й світової соціології Толкоттом Парсонсом. Робота Т. Парсонса "Структура соціальної дії" вийшла у світ наприкінці 30- х років. На кілька десятиліть структурний функціоналізм став пануючою соціологічною теорією. Помітний вплив він зберігає й сьогодні, незважаючи на критику й розповсюдження інших підходів до аналізу суспільства. У рамках "теорії соціальної дії", створеної Парсонсом, культурі приділялася важлива роль. Сам Парсонс розглядав себе як "культурного детермініста": саме культурні фактори, з його погляду , відігравали чільну роль і в підтримці соціального порядку, і в процесі соціальної зміни. У контексті структурного функціоналізму, культура розглядається як особлива підсистема в рамках системи соціальної дії. [5]

Парсонс розумів культуру як головну силу, що зв'язує різні елементи соціального світу, або, у його термінології, системи дії. Культура служить посередником при взаємодії агентів і поєднує особистість із соціальними системами. Культура має особливу здатність ставати, принаймні , частково, елементом інших систем. Таким чином, у соціальній системі культура втілена в нормах і цінностях, а в системі особистості вона засвоюється агентом. Але система культури не просто частина інших систем; вона також існує окремо у формі соціального запасу знань, символів і понять. Ці аспекти системи культури доступні соціальній і особистісній системі, але не стають їхньою частиною.

Парсонс визначав систему культури з погляду відносин між нею й іншими системами дії. Таким чином, культура розуміється як структурована, упорядкована система символів, що служить орієнтирами для агентів. Через свій багато в чому символічного й суб'єктивного характеру легко передається від однієї системи до іншої. Однак символічний характер культури також надає їй і інша властивість - здатність контролювати інші системи дії. Це одна із причин, чому Парсонс став себе вважати культурним детерміністом. Розуміння культури, запропоноване Парсонсом, є широко розповсюдженим і сьогодні, після багатобічної й багаторічної критики структурного функціоналізму.

Спроби подальшого вдосконалення  структурного функціоналізму й створення на його основі "неофункционалізма" були пов'язані з діяльністю Джеффри Александера. Цей дослідник є також творцем оригінального проекту "культурної соціології" (одмінного від традиційного соціологічного аналізу культури). [5]

Символічний інтеракціонізм, на формування якого вплинули ідеї Чарльза Лантухи, Вільяма Томаса, Джорджа Мида й Герберта Блумера. Велике значення не тільки для даного напрямку, але й для соціології в цілому мало введене У. Томасом поняття "визначення ситуації".

Говорячи про дослідження культури в рамках різних соціологічних напрямків, неможливо не зупинитися на так званій "критичній теорії". Творцями "критичної теорії" були німецькі вчені - неомарксисти, представник Франкфуртской школи.

Важливим аспектом їх "глобальної критики" була й критика  культури, головним чином, масової культури, індустрії культури, створеної пізнім капіталізмом. З погляду представників критичної теорії, індустрія культури, спираючись на технічну міць пізнього індустріального суспільства, створює помилковий образ світу, що приховує властиві йому конфлікти й протиріччя, формує в людей помилкові потреби й споживчі ідеали. Індустрія культури, що робить так звану масову культуру, сприяє збереженню пануючих позицій правлячих класів, паралізуючи здатності до критичного судження у своєї масової аудиторії. Індустрія культури стандартизує не тільки культурну продукцію, але й мислення людей. Поняття "контркультура" для позначення протестних дій і нового способу життя молодих людей 60- х увів Теодор Роззак. Пізніше воно одержало широке поширення, і сьогодні "контркультурами" часто називають будь-які культурні форми, що відрізняються від загальноприйнятих: поняття "контркультура" і "субкультура" виступають як синоніми. Але це невірно. Контркультура має на увазі не проста відмінність, але й протистояння. Вивчення контркультур і субкультур означало підвищений інтерес до проблеми культурної різноманітності суспільства. [5]

"Атипічна" поведінка контркультурної молоді змусило дослідників шукати соціологічні пояснення цьому феномену. Т. Роззак побачив у контркультурі прояв конфлікту поколінь. Старше покоління орієнтується на споживчі ідеали, воно відповідально за зростаючу військову загрозу. Молодь прагне відкинути безперспективний шлях старшого покоління й сформулювати нові цінності.

В 70- ті рр. ХХ століття в Німеччині в рамках розуміючої соціології формується "соціологія культури" як новий підхід до аналізу культурних феноменів, покликаний подолати обмеженість структурного функціоналізму й символічного інтеракціонізму.

"Завдання соціології культури полягає в тому, щоб порівнювати колективні рівні значеннєвих конструкцій, значимих відносно систем дії, з певними суспільними умовами, розкривати їхню власну динаміку, а також вказувати, що вони самі по собі суть "соціальні факти". Соціологія культури звертає увагу, насамперед , на аспекти, що конституюють кожний феномен соціального, а саме: значеннєві комплекси, на які орієнтується будь-яка соціальна дія. Її функція - установлювати й систематично використовувати ці взаємозв'язки". Іншими словами, соціологія культури повинна вивчати змістовний аспект соціального порядку. [5]

Перехід західних суспільств до постіндустриалізму, або - в іншому теоретичному контексті - до "стану постсучасності", ознаменувався активізацією соціологічних досліджень культури, загостренням дослідницького інтересу до культури. Це не було випадковим: своєрідність постсучасної епохи визначається специфікою її культури, украй різноманітної й позбавленої внутрішньої єдності, багато в чому одмінній від культури суспільств "класичного модерну".

Характерне для епохи  постсучасності підвищення інтересу до культурної проблематики виразилося, зокрема , у формуванні міждисциплінарної області знання, що одержала назва "культурні дослідження".

2. Методична розробка  семінару

Семінарські заняття  отримали свою назву від лат. seminarium, що означає розсадник. Вони проводились  у давньогрецьких і римських школах як поєднання диспутів, повідомлень учнів, коментарів і висновків викладачів. Подальший розвиток семінарські заняття отримали в середньовічних університетах. У ХVІІІ ст. вони призначались в основному для роботи над першоджерелами, переважно з гуманітарних наук.

В наші часи семінар – це загальновживана назва широко застосовуваної форми занять з різноманітних навчальних дисциплін, частіше – з гуманітарних наук. Семінари проводяться з основних і найбільш складних питань (тем, розділів) навчальної програми. Вони мають цільове призначення щодо поглиблення і закріплення знань, отриманих на лекціях, на інших видах занять і у процесі самостійної роботи з навчальною і науковою літературою, а також прищеплення навичок з узагальнення і викладення навчального матеріалу. Семінари є ефективною формою закріплення теоретичних знань, розвитку пізнавальної активності, самостійності, професійного використання знань у навчальній обстановці.

Семінарські заняття забезпечують розвиток творчого професійного мислення, пізнавальної мотивації і професійного використання знань – вільне володіння мовою педагогічної науки, оперування термінами, поняттями, визначеннями.

Семінари  складаються з двох взаємопов’язаних ланок – самостійного вивчення студентами програмного матеріалу і обговорення на заняттях результатів пізнавальної діяльності. Вони привчають працювати самостійно, формують навички роботи з літературою, розвивають інтерес до предмету, вчать аргументувати відповідь, сприяють зв’язку теорії і практики.

Семінарські заняття  курсу “Соціологія культури”  у світлі міждисциплінарного характеру орієнтовані на розгляд як культурного аспекту соціального життя, так і соціального аспекту культурного життя, а отже, передбачено використання соціологічного й культурологічного підходів до вивчення явищ культури.

Така спрямованість семінарських занять має на меті продемонструвати студентам як соціальну обумовленість культурних артефактів, так і механізм їх включення в життя суспільства; з’ясувати, що форми соціальності породжуються й регулюються не стільки засобами політичного або економічного впливу чи тиску, скільки завдяки культурним атракторам, проектам, програмам тощо; сприяти розумінню того, що культурна регуляція на основі певного універсаму цінностей, взірців і смислів є в цілому не стільки проявом стихійної регламентації людського життя, скільки результатом цілеспрямованої діяльності різноманітних інститутів культури: соціальних, освітніх, художніх, медіальних, релігійних, рекреаційних тощо, функціонування яких, у свою чергу, підлягає загальним закономірностям суспільного життя. [6, ст. 3]

Соціологія культури, як окрема галузь соціологічної науки, зосереджується на вивченні механізмів функціонування культури в суспільстві. У широкому розумінні вона охоплює всю проблематику суспільного життя, розглядаючи його під своїм специфічним кутом зору як цілісну систему культури. У цьому плані соціологія культури виробляє і застосовує соціокультурний підхід до соціальної дійсності, який передбачає розуміння суспільства як єдності культури і форм соціальності. Специфіка цього підходу в тому, що він інтегрує три фундаментальних виміри людського буття (людина в її співвідношенні з суспільством і культурою, характер культури, тип соціальності), кожен з них не зводиться до інших і не виводиться з них, проте всі вони взаємопов’язані та впливають один на одного як найважливіші складові суспільного життя. [6, ст. 3]

Завдання семінарських занять:

• прищепити студентам  навички користування соціокультурним  підходом до суспільних явищ;

• навчити обґрунтовано виділяти культурний аспект соціального  життя і соціальний аспект культурного  життя;

• навчити аналізувати  механізм і особливості впливу культури на суспільне життя;