Соціологія Емиля Дюркгейма: соціологічний і методологічний принципи

Дюркгейм проводить  різницю між соціальними фактами  як формами колективної дії і  соціальними фактами як формами  колективного буття. Останні він  називає фактами анатомічного або морфологічного порядку, або «елементами, з яких складається суспільство». До таких елементів він, зокрема, відносить політичну структуру, розподіл населення на територіях, число і характер шляхів сполучення, форму жител та ін. Факти такого роду є не чим іншим, як викристалізованими формами соціальних дій, і принципової різниці між обома категоріями немає. Найповніше визначення, яке Дюркгейм дає поняттю соціального факту, таке: «Соціальним фактом є всякий спосіб дій, усталений або ні, який здатний створювати на індивіда зовнішній примус; або інакше: спосіб дій, який поширений на всьому просторі даного суспільства і якому притаманне власне існування, незалежне від індивідуальних проявів».

Як уже зазначалося, Дюркгейм формулює певні принципи пізнання соціальних явищ, які він називає «правилами стосовно спостереження соціальних фактів». Першим таким правилом є згаданий принцип об'єктивності — «соціальні факти слід розглядати як речі». Проблема співвідношення між речами й ідеями традиційна для західноєвропейської, зокрема французької філософії (згадаймо Декарта). Соціолог піддає критиці ідеалістичну соціальну філософію, до якої він відносить і контівську теорію прогресу, і теорію соціальної диференціації Спенсера, і соціально-економічні погляди Мілля. Спільна риса цих концепцій "полягає, на його думку, в умоглядності, прагненні дедукувати знання із загальних понять. Представників класичного позитивізму об'єднує з філософами-ідеалістами спільне нехтування процедурами емпіричного обгрунтування соціологічного знання. Полемізуючи з Міллем щодо логіки побудови економічної теорії, автор «Методу соціології» зауважує: «Коли б вартість вивчалась у ній так, як повинна вивчатись реальність, то економіст вказав би напочатку, за якою ознакою можна виділити предмет, що носить цю назву; потім би він класифікував його види, спробував би індуктивним шляхом визначити, під впливом яких причин вони змінюються; порівняв би, нарешті, одержані результати і виявив би на їх основі загальну формулу. Теорія, таким чином, з'явилася б лише тоді, коли дослідження просунулося б досить далеко. Натомість ми знаходимо її з самого початку».

йдеться, таким чином, не про наперед задану ідею вартості, з якої можна виводити окремі ознаки цього явища, підтвердивши їх окремими «прикладами», а про дотримання певних емпіричних процедур (спостереження, фіксації, аналізу), котрі передують теоретичним узагальненням і становлять їх вихідний пункт. Нам дана, зауважує соціолог, не ідея вартості — вона недоступна спостереженню,— а самі вартості, котрі реально обмінюються у сфері економічних відносин. Ми маємо справу не з моральними ідеалами, а з комплексами діючих правил поведінки. «Можливо,— пише він,— що соціальне життя є справді лише розвитком певних понять, однак, коли навіть це і так, то ці поняття не дані нам безпосередньо. Дійти до них можна не прямим шляхом, а лише завдяки тій феноменологічній реальності, у якій вони знаходять своє вираження. Ми не знаємо апріорі, від яких ідей ведуть своє походження різні течії соціального життя і чи існують вони як такі; лише дійшовши шляхом вивчення до їх джерела, ми дізнаємося про їх походження». [7,231]

     Перші дослідницькі кроки в соціологічній сфері, підкреслює Дюркгейм, мусять бути орієнтовані не на пошук «загальних ідей», «сутностей» і т. п., а на елементарне визначення об'єкта і предмета дослідження шляхом уточнення (операціоналізації) понять. «...Потрібно з різних деталей створювати нові поняття, пристосовані до потреб науки і виражені за допомогою спеціальних термінів. Це не означає, звичайно, що повсякденні поняття не мають ніякої користі для науки — ні, вони служать показниками». Один з найважливіших елементів дослідницької процедури — ти-пологізація досліджуваного явища з метою усунення випадкових проявів, елімінації всього похідного, суб'єктивного, пов'язаного з індивідуальними формами перебігу суспільних процесів. Дослідницька увага мусить бути зосереджена насамперед на «стійких формах» соціальної структури, таких як юридичні і моральні норми, способи життя, професійні навики, вірування.

З цього підрозділу ми бачимо що, не слід вважати, ніби метод соціологізму передбачає існування вже сформованої концепції суспільства як певної готової системи відносин. Саме ці відносини, зв'язки, функції і належить реконструювати. Дюркгейм формулює певні принципи пізнання соціальних явищ, які він називає «правилами стосовно спостереження соціальних фактів». Першим таким правилом є згаданий принцип об'єктивності — «соціальні факти слід розглядати як речі».Дюркгейм вважав що, найсуттєвіша риса соціальних фактів полягає у їх незалежності від індивідуальної свідомості та примусовості відносно індивідуальної волі. До числа соціальних учений відносить і явища психічного рівня — образи   (способи)   мислення і «образи почування», які, на його думку, функціонують «без переломлення» в індивідуальній свідомості. Дюркгеймівську концепцію «соціальних фактів» можна розуміти і як теорію соціалізації, в ході якої засвоюються соціально значимі норми і цінності.

РОЗДІЛ ІІ.  СОЦІОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ Е.ДЮРКГЕЙМА

2.1 Соціальна норма та патологія

Важливої методологічної ваги Дюркгейм надає поняттям соціальної норми і соціальної патології. Свої міркування на цю тему він називає правилами щодо розмежування нормального і патологічного. Дюркгеймівська концепція соціального нормативізму власне є не чим іншим, як формулювання основних засад теорії інститутів і соціального контролю. Погляди соціолога у цьому питанні викликали гостру критичну, реакцію: Дюркгейма звинувачували, зокрема, у виправданні поблажливого ставлення до злочинності як нормального факту суспільного життя. Насправді його позиція не має нічого спільного з виправданням злочинів; йдеться про пояснення об'єктивного явища девіантної поведінки за допомогою соціологічних   понять.

Дюркгейм звертає увагу  на різницю онтологічного статусу різних соціальних фактів. Одні є такими, якими їм і належить бути, інші ж мали б бути другими. Торкаючись проблеми соціальних суджень, яка виникає у зв'язку з цим, мислитель прагне «відстояти права розуму, не впадаючи в ідеологію». Він вважає можливим розмежовувати між «здоровим» і «хворим» у різних категоріях соціальних явищ і переконаний в існуванні об'єктивних критеріїв такого розмежування. Для цього, пише Дюркгейм, потрібно не дедуктувати ознаки норми і патології із загальних понять «суспільних станів», «життєвих сил» і т. ін., а віднайти зовнішню, емпіричну, фіксовану ознаку вищезгаданих по-нять. Такою ознакою може бути поширеність певного явища по всьому «суспільному полю», або навпаки, його рідкісність, винятковість (з точки зору логіки класифікація за згаданою ознакою має назву групування за подібністю і різницею). При цьому, окрім просторових, враховуються також часові ознаки — наявність певних явищ на певній фазі існування «колективних факторів». «Ми будемо,— зазначає Дюркгейм,— називати нормальними факти, які мають найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хворобливими або патологічними... Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке відхилення від цього еталону здоров'я є хворобливим явищем». [9, 300]

Звичайно, загальні умови  «здоров'я» і «хвороби», норми та патології не можуть бути абсолютними. Так само як у біології нормальне для молюска не є таким для хребетного, так і нормальне для дикої людини не завжди нормальне для людини цивілізованої і навпаки. Важливо брати до уваги також діахронні, вікові зміни. Здоров'я людини похилого віку не таке, як у дитини. Те саме, резюмує Дюркгейм, можна сказати і про суспільство: «Соціальний факт можна назвати нормальним для певного соціального виду тільки відносно певної фази розвитку останнього. Тому для того, щоб знати, чи має право він так називатись, не досить спостерігати, у яких формах він трапляється серед більшості суспільства даного виду; потрібно ще розглядати останні у відповідній фазі їх еволюції».

При оцінці рівня нормативності  явищ сучасного суспільного життя, зауважує автор «Методу соціології», важливо чітко фіксувати умови, які спричиняють їх існування, і від-стежувати змінність, або, навпаки, стабільність останніх. Нормальність сучасної економічної організації може бути визначена шляхом порівняння її з минулими способами господарювання. В разі зміни умов господарювання економічний лад не може лишатися незмінним, інакше він втрачає «нормальні» ознаки.

Торкаючись проблеми злочинності, Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціальної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вважати за нормальний факт. Підтвердженням цьому є, на його думку, поширеність злочинності в усіх, без винятку, суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нарешті, історична і регіональна відносність критеріїв розмежування між нормою і виходом за її межі, злочином. Статистичний рівень злочинності (співвідношення між річною цифрою злочинів і кількістю народонаселення) не знижується з часом, навпаки, наявна тенденція до його зростан-

ня. Немає, переконує Дюркгейм, явища із більш безсумнівними ознаками нормальності, аніж злочинність. Однак, зауважує він, існування злочинності нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, котрий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом.

Окрім того, «нормальність» злочинності як соціального факту  не пов'язана прямо й безпосередньо  з питанням про біопсихічну нормальність індивідів, які скоюють злочини. Це — дві різні проблеми. Свою концепцію співвідношення соціальної норми і патології Дюркгейм підтверджує дотепним розумовим експериментом. «Уявіть собі,— пише він,— суспільство святих, ідеальний, зразковий кляштор. Злочини у власному смислі слова будуть там невідомі, однак вчинки, котрі здаються цілком простими з погляду натовпу, викличуть там таку ж відразу, яку викликає звичайний злочин у звичайних людей. Якщо ж у цього суспільства буде влада судити і карати, то воно знайде такі дії злочинними і буде обходитися з ними належним чином». [8, 308]

Семантика злочинної  дії визначається, таким чином, не стільки внутрішньою її мотивацією, скільки оцінкою такої дії  колективною свідомістю, котра, у  свою чергу, залежить від змінного «порога  чутливості» останньої. У цьому відношенні злочинне і нормальне так само неможливо абсолютно розмежувати, як неможливо відділити північний полюс магніта від південного. Отже, злочин, резюмує соціолог, «необхідний, оскільки пов'язаний з основними умовами усякого соціального життя і вже завдяки цьому корисний — оскільки умови, з якими він пов'язаний, необхідні для нормальної еволюції моралі і права».

Дюркгейм неодноразово заперечував проти розуміння  його концепції як виправдання злочинності. Йдеться, пояснював він, про інше — про історичну відносність рівнів соціального контролю у зв'язку з еволюцією правових і моральних норм. «Згідно з афінським правом, Сократ був злочинцем і його засудження було справедливим. Проте його злочин, а саме самостійність його думки, був корисним не лише для людства, а й для його батьківщини. Він служив справі підготовки нової моральності і нової віри». Якби соціальні норми використовувалися з абсолютною точністю і неухильністю, зникла б і сама можливість соціальних змін, і суспільство застигло б у раз і назавжди даних формах. Щось подібне ми стостерігаємо в архаїчних суспільствах, де рівень соціального контролю над особистістю незрівнянно жорсткіший, аніж у суспільствах цивілізованих.

Ми з’ясували що, свої міркування на тему соціальної норми і соціальної патології, він називає правилами щодо розмежування нормального і патологічного. Дюркгеймівська концепція соціального нормативізму власне є не чим іншим, як формулювання основних засад теорії інститутів і соціального контролю. Погляди соціолога у цьому питанні викликали гостру критичну, реакцію: Дюркгейма звинувачували, зокрема, у виправданні поблажливого ставлення до злочинності як нормального факту суспільного життя. Насправді його позиція не має нічого спільного з виправданням злочинів; йдеться про пояснення об'єктивного явища девіантної поведінки за допомогою соціологічних   понять.

2.2 Типологія суспільних форм

Значне місце в системі  соціологічних поглядів Дюрк-гейма  займає питання про типологію  форм суспільного життя. Мислитель прагне знайти компромісну позицію між номіналізмом істориків, зосереджених на вивченні історичної специфіки епох, народів і культур, та реалізмом філософів, котрі мислять категоріями «людської природи», «людства в цілому» і т. ін. Цієї альтернативи можна уникнути, коли припустити, що між множинністю суспільств, що існували історично, й ідеальним поняттям людства існують посередники, так звані «соціальні види» або «соціальні типи». Класифікація їх є завданням спеціального розділу соціології — соціальної морфології, йдеться ж про пошук певних елементарних форм суспільності, комбінації яких дають усю багатоманітність конкретних   проявів   суспільного   життя.

Дюркгейм солідаризується  з думкою Спенсера про соціальну еволюцію, яка починається «з малих простих агрегатів» і прогресує шляхом інтеграції їх у все складніші системи. Однак критерії простого та складного стосовно суспільства не є чіткими й однозначними. Автор «Методу соціології», зрештою, вважає, що просте суспільство — це те, котре не включає в себе інші, простіші, ніж воно, і яке, крім того, не несе в собі ніяких ознак попередньої сегментації. У пошуках конкретно-історичних аналогів «протоплазми соціального світу» мислитель звертається до понять «орди» або «клану», для котрих, на його думку, характерна відсутність диференціації на групи — індивіди тут розташовані поруч один одного, наче атоми. У свою чергу, існують суспільні агрегати, утворені простим повторенням «орд» або «кланів», коли між кожним із них і групою, котра об'єднує їх усіх, не утворюються проміжні групи (так звані прості полісегментарні суспільства) або агрегати, що виникають внаслідок послідовного поєднання або злиття «простих» суспільств (подвійно поєднані сегментарні суспільства). Як виняток, соціолог допускає можливість виникнення нового соціального типу шляхом об'єднання генеалогічно різнопорядкових суспільств (тобто не лише тих, що безпосередньо передують новому). Таким явищем, із соціоструктурної точки зору, була Римська імперія (це був, за словами Дюркгейма, «вид», який нараховував одного представника).

Пропонована Дюркгеймом типологія суспільств грунтується на поняттях з виразною біологічною семантикою («вид», «сегменти», «злиття» і т. ін.). Соціолог і сам не робив із цього секрету, оскільки був переконаний, що  певні закономірності структурної організації (комбінації складних форм з певного набору простих) притаманні в однаковій мірі всьому живому, і людина не становить тут винятку. Спираючись, як його попередники-еволюціоністи (Спенсер, Морган, Тейлор та ін.) головним чином на матеріал первісної та стародавньої історії, соціолог водночас висуває не проблеми стадійного розвитку, що було характерно для еволюціонізму, а питання структурної організації. Дюркгейм вважав, що таксономія (видова класифікація) та історичні фази розвитку — це принципово різні речі.