Соціологія Емиля Дюркгейма: соціологічний і методологічний принципи

     ВСТУП

 

Приступаючи до дослідження  питання Соціологія Емиля Дюркгейма: соціологічний і методологічний принципи, хотілось  би визначити актуальність теми курсової роботи, об'єкт, предмет, мету та завдання курсової роботи.

Актуальність  теми курсової роботи обумовлена ​​тим, що, Е.Дюркейм залишив після себе цільну соціологічну систему, яка не втратила актуальності і в наш час. Як зауважив один з дослідників і перекладачів  його робіт  А.Б. Гофман, ідеї соціолога "мжуть бути корісними і сьогоні, особливо у суспільствах, що знаходяться в перехідному стані, переживаючих бурхливі соціальні зміни та радикальні оновлення соціальних інститутів". [4, 316] Серед таких і наша держава.

Найголовніше, що жоден  з напрямків соціологічної науки, жодна з її шкіл, жоден з соціологів не могли не відчути на собі вплив цілісної концепції суспільства француського мислителя, принципів його   "соціологізма", теорій поділу суспільної праці та соціальної солідарності, правил соціологічного методу, ідей моралі та релігії, освіти та виховання.

Значення творчості Дюркгейма для подальшого розвитку соціології та вплив на неї визначалися не тільки його роботами, але й потужною школою дослідників, яка залишилась після ного та проіснувала майже три десятиліття. Ідеі учителя та учнів — й сьогодні в активі соціологічної науки.

 

Об'єктом  дослідження є соціологія Е. Дюркгейма.

Предмет курсової роботи - розгляд соціологічних і методологічних принципів Е.Дюркгейма.

 Мета даної роботи - дослідити зміст соціологічних і методологічних принципів Е.Дюркгейма, визначити передумови виникнення концепції соціологізму.

 

 

В ході написання роботи були поставлені такі завдання:

- Розглянути значення концепції Дюркгейма в історії соціологічної науки;

-  Аналізувати головні  положення його принципів;

-  Розкрити суть соціологічних і методологічних принципів;

- Розглянути методологію Е. Дюркгейма ;

- Розкрити зміст  соціальної норми та патології;

- Розглянути та проаналізувати типологію суспільних форм.

 

При написанні курсової роботи мною були використані наступні методи:

- Порівняльний;

- Історичний;

Крім них у роботі використовувалися загальнонаукові  принципи і методи історизму, системного, комплексного аналізу принципів Дюркгейма.

Для написання роботи були використані роботи:

Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии.

Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение.

 

Курсова робота складається  з вступу, двох розділів, висновків  та списку використаної літератури.

У вступі розкрито мету, завдання та актуальність теми, зроблений короткий огляд використаної літератури.

В першому розділі розглядаються методологічні засади даного питання

У другому розділі мною були розглянуті основні принципи Дюркгейма.

У висновку відбувається підбиття підсумків, аналізується виконання поставлених задач, які були направленні на з'ясування суті  соціології Дюркгейма.

 

 

РОЗДІЛ І.  МЕТОД. ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ  СОЦІОЛОГІЇ

1.1 Передумови  винекнення концепції соціологізму

 

             Французьке суспільство останньої чверті минулого сторіччя переживає добу криз і потрясінь. Досить згадати хоча б такі події, як падіння прогнилого режиму Другої імперії, виникнення і криваве придушення Паризької Комуни, поразка у Франко-пруській війні, формування Третьої республіки. Водночас цей період досить плідний в інтелектуально-культурному відношенні, доба розквіту блискучих літературних та мистецьких талантів, бурхливих політичних та наукових дискусій. Започатковану Контом позитивістську традицію продовжують «психологісти» Г. Тард і Г. Лебон, історики культури І. Тен і Е. Ренан, історик права Фюстель де Куланж та ін. Широкої популярності набувають  ідеї  раціоналістичного  «неокритицизму»  Рену- в'є і персоналістичного реалізму Е. Бутру. На зламі століть стає очевидною обмеженість методології традиційного натуралістичного позитивізму, наростає суперечність між новими фактами про суспільне життя і старими теоретичними схемами. Соціологія, як і ряд інших наук, вступає у переломну фазу свого розвитку. Тим мислителем, хто виявився спроможним опрацювати грандіозний масив нових факторів і нових ідей, переплавивши їх у нову чітку і переконливу парадигму соціології, був Еміль Дюркгейм (1857—1917) — творець методології «соціологізму», патріарх французької соціологічної школи, визнаний класик світової соціології. Е. Дюркгейм народився в м. Епіналі у сім'ї рабина. Його змалку готували до релігійної кар'єри, однак юнак досить рано виявив здібності до вивчення гуманітарних наук і по закінченню Вищої Нормальної школи в Парижі працює викладачем філософії. Глибокий вплив на формування світоглядних позицій Дюркгейма справили твори класиків філософської та соціальної думки Декарта, Монтеск'є та Рус-со, а також особисте спілкування з Фюстель де Куланжем, Бутру та Вундтом. Здійснення програм секуляризації освіти у Франції мало одним із своїх наслідків впровадження у вузах курсів «соціальної науки», зміст і функції яких тісно пов'язували зі змістом і функціями теорії виховання (соціалізації). Протягом тривалого часу Дюркгейм викладає' «соціальну науку і педагогіку», пізніше — «науку пра виховання і соціологію» (таку назву мала очолювана ним кафедра у Сорбонні), керує редколегією журналу «Соціологічний щоденник». Його перу належить біля двохсот наукових праць, з яких найвідоміші «Про поділ суспільної праці» (1893), «Метод соціології» (1895), «Самогубство» (1897) та «Елементарні форми релігійного життя» (1912). Теоретичну концепцію Дюркгейма іноді називають соціологізмом або соціологічним реалізмом. Мислитель прагнув чітко розмежувати поняття індивідуального і колективного (соціального), доводячи безумовний пріоритет останнього відносно першого. Соціальні явища — це щось зовнішнє щодо індивідів, і їх можна і потрібно розглядати, як об'єктивні даності, як речі. Відповідаючи на критичні закиди щодо уподібнення соціальних фактів речам, Дюркгейм писав, що його метою було не принизити вищі форми буття до його нижчих форм, а навпаки, надати першим той рівень реальності, який визнають за другими. «Що таке насправді річ? Річ протистоїть ідеї як те, що пізнається іззовні тому, що пізнається з середини... Річ — це все те, що розум здатний пізнати лише за умови виходу за власні межі,, шляхом спостережень і експериментів».[6, 124]

Таким чином, принцип речовізму  у соціології означає не що інше, як вимогу наслідувати загальноприйняті у науці методи емпіричного дослідження і не підмінювати їх умоглядними спекуляціями. Ця теза, як справедливо зауважує А. Гофман, має не онтологічне, а методологічне значення: Дюркгеим не твердить, що соціальні факти — це речі, а доводить, що їх потрібно вивчати як речі. Водночас не можна заперечувати, що доктрина соціологізму грунтується на певного роду онтологічних припущеннях, насамперед на припущенні щодо соціальної реальності як певного «прошарку» в універсальному світовому бутті, котрий не менш реальний, аніж явища природи, і має певні власні об'єктивні закони розвитку. Соціальна реальність не допускає редукції її до інших онтологічних рівнів; соціальне, як неодноразово підкреслює Дюркгеим, можна пояснити за допомогою соціального.

Концепція соціологізму спочатку формувалась як методологічний антипод психологізмові, однак згодом вона набула самостійного значення. Смисл соціального, доводить мислитель, не можна редукувати до психічної чи якоїсь іншої взаємодії індивідів насамперед тому, що соціальне ціле (як і всяке інше ціле) — це дещо більше, аніж проста сума його складових частин. «Застосуймо цей принцип,— пише він,— і до соціології. Якщо згаданий синтез зиі репетів, котрий творить усяке суспільство, породжує нові явища, відмінні від тих, які мають місце в окремих свідомостях... то потрібно також припустити, що ці специфічні факти і пов'язані насамперед з тим самим суспільством, яке їх створює, а не з його частинами, його членами. Отже, у цьому відношенні вони виступають чимось зовнішнім щодо індивідуальних свідомостей — точно так, як характерні ознаки життя виступають чимось зовнішнім відносно мінеральних речовин, що утворюють живу істоту. Неможливо розчинити їх в елементах, не входячи у суперечність із самим собою, оскільки вже за визначенням вони передбачають дещо інше, ніж те, що міститься в елементах. Таким чином, набуває нового обгрунтування і встановлене нами розмежування між психологією як наукою про мислячого індивіда і соціологією. Соціальні факти не лише якісно різняться від фактів психічних; у них інший субстрат, вони розвиваються в іншому середовищі і залежать від інших умов».[6, 286]

Очевидно, що критика  Дюркгеймом психологізму не позбавлена певного резону, тоді як його спроба розбудови проекту «чистої соціології» містить у собі деякі методологічні суперечності. Декларуючи засаду «цілісності», мисли-

тель водночас вдається до протиставлень різних рівнів —  рівня соціально-детермінованого  та біологічно заданого_г рівня колективного й індивідуального, особистого. Саме тому критика Дюркгеймом з моністичних позицій неокантівсь-кого методологічного дуалізму видається не завжди переконливою. «Чиста соціологія», як зазначали дослідники, скоріше реалізовувалась у дослідницькій практиці як соціальна психологія, в центрі уваги якої були проблеми колек-тивної'свідомості, колективної дії і т. п. Це визнавав і сам-Дюркгейм. «Коли ми говоримо просто «психологія»,— писав він,— то маємо на увазі індивідуальну психологію, і варто було б для ясності в дискусіях обмежувати таким чином смисл цього терміна. Колективна психологія — це і є вся соціологія в цілому; чому б тоді не користуватися лише останнім виразом?»

Теза про методологічний пріоритет понять «суспільства», «колективних уявлень», «колективної свідомості» над індивідуальною набуває в такому разі смислу методологічної засади соціальної психології, науки, яка згідно з самим визначенням предмета зосереджується на вивченні колективістських вимірів психічної діяльності. Прагнення Дюрк-гейма екстраполювати соціально-психологічну парадигму у більш широкі предметні сфери дало плідні в евристичному розумінні результати, зокрема для подолання однобічного натуралістичного редукціонізму в соціологічній теорії. Однак воно викликало і небезпідставну критику за «експансіонізм», протиставлення соціального і індивідуального та певного роду «соціологічний імперіалізм».

Дюркгейм неодноразово підкреслює, що «суспільство», виникнувши в ході індивідуальної взаємодії, у  подальшому стає принципово поза і  над індивідуальною реальністю. Воно виступає єдиним реальним субстратом усієї багатоманітності форм людського колективного життя— господарства і права, політики і торгівлі, релігії і мистецтва. Суспільна реальність не лише змістовно багатша, а «краща» з точки зору своєї цінності реальність, ніж реальність індивідуальна. При цьому варто зауважити, що мислитель не завжди чітко розмежовував значення терміна «суспільство»; він вживав його і в значенні «національно специфікованого» суспільства як цілого, і в значенні окремих інститутів, груп, асоціацій індивідів, і в значенні певної форми примусу, «прескрипції», і в значенні культурної традиції, передачі навиків, знань, вірувань і т. ін. Неоднозначний і зміст дюркгеимівського поняття індивідуального. Одначе підкреслимо, «реалістична» орієнтація дюркгеимівського методу безсумнівна. Ідеї «соціального   реалізму», будучи-

перетворені .на гносеологічні  імперативи, давали змогу обгрунтувати самостійність соціології як науки; за їх допомогою чітко визначалася специфіка її методів і концептуального апарату і відкривалася перспектива «соціологізації» гуманітарних наук — філософії, історії, економіки і т. п. Ідеалізовані конструкти «суспільства», «колективності» видавалися Дюркгеймові чарівним ключиком до відкриття таємниць пізнання, розв'язання одвічних проблем філософії, релігії, культури. Певна суперечливість дюрк-геймівської позиції полягала у тому, що, обстоюючи позитивістську доктрину, котра вимагала елімінації «спекулятивно-метафізичних» проблем, мислитель знову занурювався в них у всеозброєнні універсального соціологічного методу.[1, 295]

Проаналізувавши передумови винекнення концепції соціологізму можна зазначити що, французьке суспільство останньої чверті минулого сторіччя переживало добу криз і потрясінь. Водночас цей період досить плідний в інтелектуально-культурному відношенні, доба розквіту блискучих літературних та мистецьких талантів, бурхливих політичних та наукових дискусій. Соціологія, як і ряд інших наук, вступає у переломну фазу свого розвитку. Тим мислителем, хто виявився спроможним опрацювати грандіозний масив нових факторів і нових ідей, переплавивши їх у нову чітку і переконливу парадигму соціології, був Еміль Дюркгейм  — творець методології «соціологізму». Мислитель прагнув чітко розмежувати поняття індивідуального і колективного (соціального), доводячи безумовний пріоритет останнього відносно першого. Соціальні явища — це щось зовнішнє щодо індивідів, і їх можна і потрібно розглядати, як об'єктивні даності, як речі.

 

    1.2  Методологія та категорії соціології.

 

Не слід вважати, однак, ніби метод соціологізму передбачає існування вже сформованої концепції суспільства як певної готової системи відносин. Саме ці відносини, зв'язки, функції і належить реконструювати, соціологічно дешифрувавши символіку релігії і мистецтва або нормативний зміст права і моралі. «За сучасного рівня наукового знання ми навіть не знаємо достеменно, що являють собою такі фундаментальні інститути, як держава чи сім'я, право власності чи договір, покарання і відповідальність. Ми майже не знаємо їх причин, функцій, які вони виконують, законів їх еволюції, лише в деяких питаннях ми ледь починаємо бачити якісь проблиски». Пізнання соціальних явищ вимагає не лише побудови їх теоретичної моделі, а й відтворення специфіки їх донаукового розуміння тими, кого ці явища зачіпають. Адже «важливо дізнатись не те, яким чином той чи інший мислитель особисто уявляє собі такий-то інститут, а те, як розуміє цей інститут група; тільки таке пізнання може бути дійовим».[7, 343]

Найсуттєвіша риса соціальних фактів полягає у їх незалежності від індивідуальної свідомості та примусовості відносно індивідуальної волі. Релігійні вірування і звичаї, мова і письмо, форми господарювання і грошові системи — всі ці явища функціонують до певної міри незалежно від того, як ведуть себе в їх межах ті, хто господарює, спілкується, вірить або не вірить і т. д. «Ці способи мислення, діяльності і почування,— пише Дюркгейм,— мають ту примітну рису, що існують поза індивідуальними свідомостями. Ці типи поведінки і мислення не лише знаходяться поза індивідом, але й наділені примусовою силою, внаслідок якої вони нав'язуються йому помимо його волі». [7, 354]

До числа соціальних учений відносить і явища психічного рівня — образи   (способи)   мислення і «образи почування», які, на його думку, функціонують «без переломлення» в індивідуальній свідомості. Не маючи своїм субстратом індивіда, соціальні факти, доводить він, «не можуть мати іншого субстрату, аніж суспільство, чи то політичне суспільство в цілому, чи як окремі групи, які його складають: релігійні, політичні, літературні школи, професійні корпорації і т. п.». Торкаючись проблеми нав'язування, примусу як конститутивної риси соціального, Е. Дюркгейм зауважує, що «соціальний примус» не пов'язаний з обов'язковим усуненням індивідуального».

Не можна не бачить, що жорстке розмежування між соціальним і індивідуальним, соціологічним і психологічним приховувало в собі небезпеку абсолютизації і протиставлення цих понять одне одному. До того ж чітко відділити за допомогою емпіричних методів те, що існує «лише в індивідуальній свідомості і завдяки їй», справа далеко не проста. На практиці мова йде частіше про певні ціннісні орієнтації, установки та вчинки особистості, котрі мають зовнішню чи, навпаки, внутрішню спрямованість. Критерії розмежування «соціального» й «індивідуального» навряд чи можуть бути строгими з емпіричної точки зору. Йдеться скоріше про те, що суспільним інститутам, так само як і груповим чи номінальним спільнотам, притаманна власна логіка функціонування, котра не збігається з особистісни-ми диспозиціями і здійснює на них регулятивний вплив. Дюркгеймівську концепцію «соціальних фактів» можна розуміти і як теорію соціалізації, в ході якої засвоюються соціально значимі норми і цінності, проте мислитель схильний був дещо недооцінювати діалектичний зв'язок між зовнішнім і внутрішнім, соціалізацією й інтеріорізацією.