Социология семьи

Як наслідок опору втручанню  церкви, що зобов'язувала молодих  лише після вінчання жити подружнім  життям, виник шлюб «на віру». «Буває, що люди живуть, не повінчавшись, на віру, справивши, принаймні, невеличке весілля,—  писала дослідниця Литвинова-Бартош,—  не справивши весілля, не можна жити у парі, навіть коли люди й повінчалися». Шлюб «на віру» набув найбільшого  поширення саме в Україні, що свідчить про загострення проблем шлюбно-сімейних відносин на цих теренах. Пізніше, на рубежі XVIII—XIX ст., коли вінчання стало складовою частиною весільної обрядовості, даний звичай зазнав деякої трансформації. Це зумовлювалося своєрідними ситуаціями, коли «канонічні перестороги, — як писав Михайло Коцюбинський, — перешкоджали легалізації шлюбу, а економічні умови примушували до спільного життя». До вільних шлюбів переважно вдавалися розведені або удівці, котрі, згідно з чинним законодавством, не мали права вінчатися, бідняки, що не мали можливості справити весілля, а також ті, хто не діставав благословіння батьків.

Існувало багато регіональних різновидів звичаю жити «на віру». На Волинсько-Подільському порубіжжі, наприклад, такі шлюби називалися «на совість» і укладалися найчастіше з покритками — жінками, котрі мали позашлюбну дитину. Цим покритка немовби знімала  з себе провину і осудження  оточуючих. Близьким за змістом був  звичай «на піч», поширений у давніші  часи на Наддністрянщині. Завагітніла  дівчина непомітно пробиралася  до оселі свого спокусника, влазила  на піч і перебувала там доти, поки не народить дитини (за традицією, її не могли ні вигнати, ні якось  скривдити). Після цього вона ставала  повноправною дружиною свого обранця.

Цей звичай, коріння якого  сягає ще часів матріархату, проявлявся в Україні і через сватання дівчини до парубка. «Колись, — писав  І. Нечуй-Левицький, — дівчата самі сватались за парубків: кажуть, що дівчина  була прийде в хату, де вона назнає собі парубка, покладе хліб на столі і  сяде на лаві. То був знак, що вона хоче заручитися з господарським сином. Як до неї господар не промовляв  і слова, то був знак, що його син  не хоче женитись із нею, але кажуть, що люди мали за гріх давати гарбуза  дівчині». Консервація цього давнього звичаю пояснюється своєрідністю історичних умов (відірваність чоловіків від  домівок через козакування або  відхідництво), які визначили образ  незалежної жінки, в тому числі у  питаннях пошлюблення. Саме ця риса набула в Україні національного відтінку.

Трансформація статусу української  жінки викликала таку форму шлюбу, як шлюб «за домовленістю». Він включає  взаємну згоду молодих на шлюб і водночас обов'язкове благословіння  батьків. Із часом орієнтованість на волю батьків зменшувалася, підвищуючи тим самим роль молоді у створенні  сім'ї і роль головної цінності шлюбу— любові.

«Шлюб із коханням» у народі завжди вважався ідеалом; щоправда, цей  ідеал не завжди міг реалізуватися. Виходами з такої ситуації слугували  відхід молодих з-під опіки батьків  або уведення молодої нареченим. Українські шлюби «уходом» та «уводом» близькі до давніх «умикань», хоча і  не ідентичні їм. Шлюби «уводом», добре відомі ще наприкінці XIX ст., нерідко також пов'язувалися з викраденням дівчини, але переважно за її згоди, хоча і всупереч волі її батьків. Значно ширше побутування мали шлюби «уходом» — часто проти волі обох пар батьків, які не погоджувалися на пошлюблення дітей, або через порушення шлюбної угоди, або коли наречена була покриткою, або коли молоді належали до різних національностей, релігій тощо. Щодо останнього, то для церкви це було серйозним аргументом проти укладання шлюбу. Адже, приміром, зв'язок русинки з іновірцем колись карався постриженням її у черниці.

Отож, бачачи суттєві перешкоди  для своїх намірів, молоді йшли або  в інше село, або навіть в інші землі (наприклад, у Молдавію), де існували не такі жорсткі закони, вінчалися  там, а потім поверталися додому. До шлюбів «уходом» нерідко вдавалася біднота, неспроможна придбати подарунки за шлюбною угодою. Саме тому по мірі зубожіння значної частини селян та міщан деякі види оплати, передбачені шлюбною угодою, наприкінці XIX ст. відпали.

4. Функції сім’ї

Як ми вже казали, сім’я є  мікромоделлю суспільства. На мікрорівні вона виступає як соціальна група, на макрорівні – як соціальний інститут. Інститут сім’ї не є сталим, він  постійно змінюється відповідно до змін і розвитку потреб суспільства. Характер і структура сім’ї залежать від  конкретних соціально-історичних умов. Змінюються форми сім’ї, деякі її функції, з’являються нові типи сімей, але все одно сім’я залишається  однією з головних клітин суспільства, будучи вільним союзом, що заснований на коханні, співробітництві, спільному  ведені домашнього господарства і вихованні  дітей.

Як соціальний інститут сім’я повинна  виконувати наступні загальні функції  у суспільстві:

1. Забезпечення соціальної та  культурної безперервності розвитку  суспільства. Певні традиції, звичаї  суспільства, перш за все, зберігаються  у сім’ї, будь-які здобутки  у праці, побуті, життєві навички  і т.п. передаються від батьків  дітям, і таким чином всі  досягнення передаються від покоління  до покоління, зберігаючи безперервність  розвитку. А діти до знань і  умінь, отриманих від батьків,  додадуть ще свій досвід, щоб  передати його своїм дітям  – наступним поколінням.

2. Відтворення населення як біологічне, так і соціальне. Дітонародження  – це одна з головних біологічних  функцій сім’ї – функція продовження  роду. До неї додається функція  соціального відтворення населення,  бо саме у сім’ї відбувається  первинна соціалізація індивідів,  саме тут з них формуються  особистості.

3. Виховання нового покоління.  Ця функція є складовою частиною  первинної соціалізації індивідів  і відіграє визначну роль у  становленні особистості. Саме  від виховання більшою частиною  залежить формування індивідуальності  людини. Від того, яка індивідуальність  сформується у конкретного індивіда (а вона більшою частиною формується  у сім’ї), залежить і наступна  її соціалізація, вміння вибирати  між добром і злом, самовдосконалюватися  і сприяти соціалізації і вдосконаленню  інших членів суспільства. Від  виховання багато в чому залежить  соціальна мобільність, соціальна  активність особистості, її громадянська  позиція, моральність відносно  до себе особисто, інших людей.

4. Економічна, матеріально-виробнича,  господарсько-побутова функція,  функція накопичення матеріальних  благ та передачі соціального  статусу. Деякі з перелічених  вище функцій у сучасній сім’ї  поступово зникають або, принаймні,  відходять на другий план. Це  пов’язано з тим, що в сучасних  розвинених країнах дещо змінюється  роль сім’ї. Головним її призначенням  залишається турбота про нащадків, причому з дитиною пов’язують  більш психологічні, ніж матеріальні  цінності. Зростання благополуччя, високий рівень життя дають  змогу одній матері прокормити  своїх дітей без батька, що  сприяє збільшенню розлучень.  Розвиток демократії веде до  того, що соціальний статус не  обов’язково отримується від  батьків у спадок, його можна  досягти і без цього. Як бачимо, існує деякий парадокс, коли з  підвищенням рівня життя сім’я  деякою мірою втрачає свою  цілісність.

5. Комунікативна функція забезпечує  організацію і використання вільного  часу. Переважна кількість людей  проводить вільний час у колі  своєї сім’ї. Отже щаслива,  злагоджена сім’я, в якій існують  добрі, основані на взаємній  любові і повазі відносини,  є основним чинником раціонального  і най­ефективнішого проведення  вільного часу людини, його дозвілля.

6. Функція емоційної стабілізації (рекреативна). Або її ще називають  психологічною терапією. У наш  час з напруженим життям, зі  збільшенням психологічного тиску  на людину і появою різних  стресових ситуацій особливо  важливо мати змогу зняття  цього стресового навантаження. Сім’я повинна бути таким чинником. Саме у колі сім’ї людина  може розслабитись, відпочити душею  і тілом і тим самим відновити  свої сили до наступного робочого  дня, зберегти своє здоров’я. Сім’я – як рідна гавань  для моряка-мандрівника, куди  він повертається кожного разу, завершивши плавання. Згадки про  цей куточок затишку, де є  згода і любов, допомагає людині  у тривалих мандрах далеко  від дому і своєї сім’ї.

7. Піклування один про одного. Навіть важко уявити яке б,  крім іс­нуючих, навантаження  прийшлось узяти на себе державі  у випадку, коли б не було  сім’ї. Хвору людину треба  доглядати – про це піклуються, головним чином, члени сім’ї.  Те ж стосується догляду за  старими немічними батьками або  дітьми – інвалідами та й  взагалі за всіма дітьми. Більшою  частиною все це робиться у  сім’ї її членами, без втручання  держави. Вона лише допомагає  в окремих випадках. Навіть високо  розвинені країни зараз не  змогли б винести цей тягар  піклування про людину без  сім’ї.

8. Регулятивна функція, яка сприяє  і забезпечує моральну регламентацію  поведінки особистостей. Це функція  первинного соціального контролю. Вона формує і підтримує правові  і моральні санкції за належну  поведінку і порушення моральних  норм взаємовідносин між членами  сім’ї, що позитивно відбивається  і на їх поведінці у суспільстві  взагалі.

Усі соціальні функції сім’ї  задовольняють як суспільні, так  і особистісні потреби людей. Різнобарвність функцій сім’ї свідчить про її поліфункціональність. Соціологія може розглядати сім’ю під різними  кутами зору, виділяючи ті чи інші її аспекти. Економічний аспект буде мати на увазі внесок сім’ї як інституту  у сферу економіки, політичний –  у сферу політичної діяльності, а  духовний – у духовну сферу.