Социология семьи

Велика сім'я може становити  певну структурну цілісність лише в  тому випадку, коли вона об'єднана спільним проживанням, спільністю виробництва  і споживання під єдиним началом (батька, матері чи старшого брата). Отже, основною ознакою великої сім'ї  є господарська єдність її членів, спільна власність на засоби виробництва  і спільне споживання.

Як засвідчують археологічні та пізніші писемні дані, на території  України здавна була поширеною мала (проста) сім'я. У цьому зв'язку мали місце навіть спроби певних дослідників  вбачати вираз начебто споконвічного "індивідуалізму" українського народу, що відрізняє його від властивого росіянам тяжіння до колективізму. М. Костомаров стверджував: "Плем'я  південноруське мало відмінним своїм  характером перевагу особистої свободи, великоруське — перевагу общинності". Але цей погляд спростовується багатьма працями істориків і етнографів. Конкретні матеріали переконують, що і серед українців мав місце  великосімейний уклад — і не тільки в далекому минулому, а й у XIX та XX ст. Так, у документах першої половини, середини, кінця XIX ст. зустрічаємо чимало відомостей про спільне проживання, господарювання кількапоколінних сімей, наприклад: господаря з дружиною, чотирьох одружених синів з невістками, дочки з зятем, восьми онуків — всього 20 осіб. Мали такі сім'ї по 30 і більше осіб.

Існування, функціонування великих сімей зумовлювалося  не стільки традицією, законсервованістю  в окремих місцевостях пережиткових явищ, скільки економічними причинами: більшими спільними силами легше  було вести господарство, справлятися  з феодальними повинностями, сплачувати податки від одного, а не від  кількох дворів ("димів") тощо.

Внутрішні негаразди призводили до розпаду великої сім'ї, виділення  з неї окремих малих сімей. Проте основною причиною цього процесу  був розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму на село, посилення його соціальної диференціації, чим зумовлювалися, в свою чергу, послаблення патріархальних колективістських традицій і наростання індивідуалістичних тенденцій. Найдовше (фактично до колективізації в радянський час) збереглися залишки  великої сім'ї у Карпатах, Закарпатті, на Поліссі.

Мала сім'я як історична  форма шлюбно-сімейної організації  вважається результатом із давнини  триваючого процесу розпаду патріархальної сімейної общини і далі — великої  сім'ї. Статистичні й етнографічні дані переконують, що вже з кінця  XVIII ст. мала сім'я була основною на всій етнічній території України, їй властиві певні регіональні особливості, зокрема стосовно звичаєво-правових установок, традицій внутрішньосімейного побуту. Але основні визначальні її риси — спільні. Вона виступає як самостійна і неподільна господарська одиниця, є переважно двопоколінною — складається з подружжя і їх неодружених дітей, веде окреме господарство, володіє певними власними виробничими засобами (землею, реманентом), має власне житло, господарські приміщення тощо.

Середній чисельний склад  малої сім'ї в минулому — сім-вісім  осіб. Однак її еволюції властива тенденція  до зменшення складу. Так, за матеріалами  Чернігівської губернії, кількість  членів селянських сімей становила  в середньому 1879 р. п'ять-шість осіб. За даними Всеросійського перепису населення 1897 p., середні показники кількості осіб сімей такі: Харківська губернія — 6,2; Таврійська і Катеринославська — 6,1; Полтавська, Чернігівська, Волинська і Київська — 5,7; Подільська — 5,2; Бесарабська — 5,1. Приблизно такі ж показники наприкінці XIX ст. були на західноукраїнських землях, а в Карпатах вони ще менші.

Мала сім'я поділялася на: повну (подружжя і неодружені діти), неповну (лише один зі членів подружжя та неодружені діти) та елементарну (лише подружжя). Найпоширенішою в Україні  в ХІХ — початку XX ст. була повна мала сім'я. Неповні сім'ї виникали здебільшого через смерть одного з батьків і дуже рідко — через подружню невірність та розлучення. Бездітне подружжя найчастіше усиновлювало дитину з сім'ї родичів, де було багато дітей.

У внутрішньому житті малих  сімей збереглися пережитки великої  патріархальної сім'ї. Зокрема, це стосується виняткового розпорядного права  господаря, санкціонованого традицією  його главенства, окрім випадків, коли цієї функції він просто не міг  виконувати. Однак сама організація  життя малої сім'ї в Україні  значно більшою мірою, ніж у великій  сім'ї, вимагала спільних зусиль чоловіка і жінки.

Типи сім’ї 

Любов Соколянська, соціолог

Яких лишень сімей не побачиш! Подеколи важко навіть уявити, як ці двоє, в яких, здається, немає нічого спільного, можуть прожити разом  не тиждень, не місяць і навіть не рік, а років десять, причому розлучатися  не збираються. Чи можна тоді сказати, що формула «протилежності притягуються»  правильна? Можна. Якщо все життя  згладжувати протиріччя та імітувати  подібність. Важко? А хто обіцяв, що буде легко? Звичайно, чужа сім’я  — морок. А своя? Розгляньмо найяскравіші типи сімей. Можливо, ви знайдете причину конфліктів вашого союзу. Або, навпаки, переконаєтесь у тому, що ви ідеальна пара, а проблеми, з якими зіштовхуються багато які із сімей, вас обминули, залишивши банальні побутові дріб’язки.

Архаїчний тип  сім’ї

Він: успішний, лідер, добувач  у сім’ї.

Вона: миловидна, інертна, спокійна, зазвичай домогосподарка. Життєздатність союзу: 60 відсотків.

Чому енергійні та соціально  активні чоловіки часто беруть за супутниць життя таких «бланшованих дівчат», зрозуміти важко. Можливо, справді приваблює протилежність, до того ж це завжди гарна дівчина, що в юності й молодості здається чоловіку особливо важливим. Але з  часом її соціальний та інтелектуальний  спад (не вчиться, не працює і нічим  серйозно не займається) дається взнаки, чоловік часто починає зраджувати й узагалі активно контактувати з більш змістовними й успішними  жінками, а заодно і з більш  молодими, адже коло його спілкування  не обмежене. Вдома починаються сварки, істерики, напади ревнощів, які дратують чоловіка, але він не йде. Він знає з її погроз, що вона цього не переживе, пропаде, вчинить самогубство.

Нерівний шлюб

Він: із заможної інтелігентної  сім’ї, випускник престижного навчального  закладу, з широкими перспективами  в плані кар’єрного росту та реальними  успіхами в цій справі, розбещений увагою і матеріальними підтвердженнями  батьківської любові.

Вона: провінціалка, цілеспрямована, енергійна, прагне до успіху.

Або навпаки, він — «простолюдин», що рветься в привілейовані верстви  суспільства, вона — дочка благополучних  батьків, яка не знає турбот і проблем. Тобто, за загальним переконанням, мезальянс.

Життєздатність союзу: 80 відсотків.

Зазвичай такі союзи утворюються  завдяки коханню, хоча б з одного боку, як правило, з того, що походить з благополучної сім’ї, інакше в  цих людей просто не було б точок  зіткнення. В коханні — запорука успіху цієї пари. Як зміцнити цей союз? Слід дуже бережно ставитися до кохання  обох та відокремитися (територіально, фінансово й морально) від первинних, тобто батьківських сімей. Спілкуючись  в одних колах і розвиваючись паралельно, партнери стануть рівними, до них як до стабільної та щасливої пари звикнуть оточуючі, перестануть  сприймати їх союз як нерівний, і  батьки обох сторін будуть вимушені змиритися  з вибором своїх дітей. А от тим благополучним нащадкам сьогоднішньої  еліти, які сумніваються, чи не за розрахунком, холодним і жадібним, вибрали їх для шлюбу, порада така: з’ясовуйте це (влаштовуйте стеження, перевірки, «допити») до весілля, а не потім, коли шлюб уже укладено і народжуються діти.

Конфліктний тип  сім’ї

Він: глибоко віруючий. Вона: переконана атеїстка. Або: він —  інтроверт, який живе власним внутрішнім світом, а вона — екстраверт, що виплескує  свою енергію в навколишній світ. Або: він — мусульманин, а вона — католичка. Коротше кажучи, вони дуже різні.

Життєздатність союзу: 10–20 відсотків.

Вони не шукають одне одного спеціально, їх зводять обставини: вони знають одне одного з дитинства, тому що товаришують їх батьки; вони просиділи  з до класу за однією партою; вони не один рік пропрацювали разом і  т. ін. І одружуються вони не за палким бажанням, а під тиском оточуючих  або просто за інерцією, недооцінюючи серйозність подібного кроку.

Як зміцнити союз? Можливо, потрібно не зміцнювати його, а, навпаки, розійтися, щоб не витрачати все  своє життя на чужого партнера. Однак  якщо шлюб безконфліктний і є діти, то має сенс докласти зусиль, щоб  сім’я не розпалася від розбіжності  поглядів та інтересів членів подружжя. Все залежить від того, наскільки  ці люди схильні до компромісів і  наскільки вони терпимі до поглядів партнера. Тут головне — не переробляти  партнера, не намагатися перекроїти його за своєю міркою, не перекривати  йому кисень, якщо він хоче висловитися  «у своєму форматі». Просто необхідно  залишати чоловіку (дружині) психологічний  простір, де він(вона) міг(могла) б побути самим(самою) собою. І якщо це взаємно, ви цілком благополучно проживете разом 100 років.

3. Типи й форми шлюбу  

Основою сім'ї є шлюб —  історично обумовлена, санкційована та регульована суспільством форма  взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їхні права та обов'язки по відношенню одне до одного і до дітей.

Шлюб являє собою надзвичайно  складну діалектичну єдність  біологічного і соціального, матеріального  і духовного, громадського і особистого. Ця система проявляється через різноманітні відносини: духовно-психологічні (кохання, прихильність, спільність духовних інтересів, психологічна сумісність), моральні (дотримання вірності, честі, гідності, подружнього  обов'язку), економічні (відтворення  засобів до життя, їх розподіл, накопичення, передання у спадок), культурні (передання  та відтворення міжпоколінної етнокультурної інформації та соціального досвіду). Дана система постійно змінюється відповідно до змін суспільства, оскільки шлюб та сім'я досить жорстко детерміновані  чинниками соціально-економічного порядку. Ця об'єктивна закономірність зумовлює формування різних типів та форм шлюбу у різні історичні  періоди.

Початковим типом суспільного  регулювання статевих взаємин є  дуально-родовий, або груповий, характерний  для ранньої стадії первіснообщинного  ладу. Він відбивав відносини між  родами, а не між особами, котрі  вступали у статеві взаємини. Міжродові  ж відносини регулювалися екзогамією — забороною шлюбів усередині  роду. У подальшому груповий шлюб (між  групою жінок одного роду і групою чоловіків іншого роду незалежно  від їхнього віку) звужувався до осіб, які належали до одного покоління, перетворюючись на парний шлюб. Історично  він розпадається на три етапи: на першому члени подружжя, діставши право на статєві взаємини, продовжували належати до різних родів і проживали  окремо; на другому — чоловік  переходив жити у рід дружини (матрилокальний шлюб), оскільки спадковість  визначалася по материнській лінії; на третьому етапі, з переходом людства  до землеробства і скотарства, дружина  стала оселятися в роду чоловіка (патрилокальний шлюб). Господарські умови  останнього етапу сприяли зростанню  рол} чоловіка, що викликало необхідність у закріпленні цього статусу, зокрема через право на спадковість  та власність. Саме це дало поштовх  до формування моногамного шлюбу  — союзу чоловіка з однією жінкою. Переважно моногамний шлюб побутує  і в сучасних суспільствах (хоча в окремих державах він виступає у вигляді полігінії (багатоженства) або поліандрії (союзу жінки з  кількома чоловіками).

Єдиношлюбність як найбільш поширений тип статево-правових відносин не є уніфікованою системою; вона проявляється через різні форми, що утворилися або історично, або  внаслідок контактів між різними  народами. Не є винятком у цьому  плані і Україна, на грунті якої упродовж віків побутували такі форми, як умикання, шлюбні угоди, сватання. Саме у такій  послідовності вони й мали місце, хоча могли і співіснувати. Такі історичні нашарування, зокрема, проявляються в етимології термінів «брати заміж», «піти заміж», «одружитися», «побратися», «укласти шлюб». У деяких західних регіонах України і сьогодні можна почути давню назву «віддаватися», коріння  якої сягають дохристиянського звичаю умикання (викрадання). Він нагадує  про себе і у пізнішому виразі — «брати заміж». Про наступний  період формування шлюбних взаємин  — договірних — свідчить інше поняття  — «віддати (продати) заміж», про  ще пізніший час (освячення шлюбу  церквою) — «класти шлюб» (на небесах!); нарешті, останній період — сватання (домовленість між нареченими) проявляється через нейтральні терміни— «побратися», «одружитися».

Не залишалося незмінним  і поняття «шлюб», яке у буквальному  розумінні означає «урочиста  присяга»: воно також має історичні  варіації. У період Київської Русі шлюб — це передусім весілля (тобто  веселощі). Пізніше під шлюбом розуміли побрання, а з XVI ст. — освячену присягу. З формуванням капіталістичних відносин рельєфнішою у шлюбних стосунках стає їхня економічна основа: це проявляється через шлюбні угоди. Поряд із тим шлюб дедалі більшою мірою підпорядковувався церкві з її ритуалом вінчання; правова ж основа шлюбу тривалий час залишалася народною, відтворюючись у цілій системі традиційної весільної обрядовості.

Народним, по суті, залишався  шлюб і як соціальний інститут. Відповідно до норм звичаєвого права людина вважалася  повноправним членом громади лише по одруженні; неодружений чоловік, якого  б віку він не був, уважався парубком; до того, хто своєчасно не одружився, ставилися неповажно, і він навіть отримував меншу частку спадщини.

В Україні існувала також  практика безшлюбності, котра, втім, не засуджувалася громадськістю. Це траплялося тоді, коли старший брат, що замінив  померлого батька, відмовлявся від  одруження в інтересах молодших братів. До безшлюбності могла вдатися  дівчина на знак жалоби по померлому  нареченому — така самопожертва навіть викликала повагу.

Звичай давати обітницю безшлюбності сягає сивої давнини, коли в Україну  вторгалися войовничі степовики  і жителі порубіжних земель змушені  були вести напіввійськовий спосіб життя. Даючи обітницю, дівчата нарівні  з чоловіками брали участь у військових справах, а у мирний час виконували суто чоловічу роботу. Позначався на практиці безшлюбності і той розлад соціального  та економічного життя в Україні, який спричинили у XVI—XVII ст. постійні навали турків, татар і поляків. Саме відтоді значно змінюються погляди на шлюб та усталена система формування сім'ї, хоча головні цінності подружнього життя в основному зберігалися.

Характерний для населення  України моногамний шлюб мав різні  форми — як наслідки змін соціально-економічної, етнокультурної та конфесійної ситуації. Можна визначити такі його основні  форми: за згодою (домовленістю, договором), на віру, уходом і уводом. Із цих чотирьох варіантів лише шлюб за згодою вважався законним, оскільки вписувався в систему державного права та релігійних канонів; інші ж за певних умов визнавалися тільки звичаєвим правом.

Процес утворення сім'ї  здавна регулювало звичаєве право, визначаючи норми та критерії шлюбних стосунків, як і форми шлюбу. Отже, починаючи  з самих своїх витоків шлюб був громадянським, основаним на нормах звичаєвого права та народних весільних звичаях. Із XVI—XVII ст. оформлення шлюбу взяла на себе церква, котра оголосила його таїнством і домоглася, аби шлюб набував чинності лише через вінчання. Процес підпорядкування шлюбного життя церкві був тривалим і неоднозначним, проте церква не змінила сутності громадянського шлюбу: як і колись, законним вважався лише шлюб, укладений за договором і відзначений традиційною весільною обрядовістю.