Соціальний конфлікт з точки зору різноманітних соціологічних парадигм

• Розрядка напруженості, тобто конфлікт служить «вихлопним клапаном» напруги;
• Комунікативно-інформаційна, тобто люди в результаті зіткнень перевіряють один одного, отримують нову інформацію про навколишнє середовище і пізнають своє співвідношення сил;
• Творення, тобто протиборство дозволяє групі згуртуватися, а не зруйнуватися в скрутну хвилину;
• Інтеграція соціальної структури, тобто конфлікт не руйнує цілісність, а підтримує її;
• Нормотворчість, тобто конфлікт сприяє створенню нових форм і соціальних інститутів.[5, ст. 23]

       Р. Дарендорф (автор конфліктної моделі суспільства) говорить, що будь-яке суспільство постійно піддається соціальним змінам і внаслідок цього випробовує соціальний конфлікт щоразу. Він розглянув причини формування і етапи розвитку соціальних конфліктів, в основі яких бачив, перш за все, конфлікт інтересів. Будь-яке суспільство, на його думку, спирається на примус. Для членів суспільства характерна нерівність соціальних позицій, а звідси і розбіжності їхніх інтересів та стремлінь, що викликає взаємні непорозуміння. Дарендорф дійшов висновку, що соціальна нерівність і породжені нею соціальні протиріччя створюють соціальну напруженість і конфліктні ситуації. Інтереси суб’єктів соціальних дій безпосередньо впливають на формування конфлікту. Тому, щоб зрозуміти природу конфлікту, потрібно зрозуміти природу інтересу. Він вважає, що марксистська теорія адекватно описує суспільство 18-19 століття, але в 20-му столітті суспільство змінилось. Основою соціальних конфліктів у постіндустріальному суспільстві є не власність чи економіка, а влада (офіційна чи формальна). Офіційна влада лежить в основі об’єктивних класових протиріч які спочатку є латентними. На першій стадії розвитку конфлікту, як правило, зіткнення відбувається між уявними інтересами сторін, друга стадія характеризується усвідомленням об’єктивних класових інтересів, третя – безпосереднім переходом до конфліктних дій. Конфлікт, рано чи пізно, призводить до перерозподілу влади і все починається з початку. Тому конфлікт не можливо усунути, можливо лише його регулювати. Р. Дарендорф вважає, що конфлікти можна регулювати при дотриманні деяких умов. Перш за все, кожна з конфліктуючих сторін повинна визнати наявність конфліктної ситуації, визнати за опонентом право на існування. Сторони також повинні визнати протилежність їхніх інтересів. Невизнання цього – різновид заперечення конфлікту, що робить його регулювання неможливим. Далі, чим більш організованими є сторони, тим легше досягнути домовленості у виконанні умов договору. Тому величезну роль у регулюванні конфліктів постіндустріального суспільства відіграє розвиток профсоюзів, партій та інших громадських об’єднань. Наявність договору між конфліктуючими сторонами передбачає виконання ними певних правил гри, що забезпечує деяку стабільність процесу врегулювання конфлікту. [2, ст.51]

       Таким чином, Р. Дарендорф говорить про те, що конфлікти неможливо усунути. Це джерело інновацій і соціальних змін. Конфлікти не дозволяють суспільству застоюватися, так як постійно створюють напруження. Придушення конфлікту веде до його загострення. Тому конфлікт потрібно вміти контролювати, він повинен бути легалізованим, інституалізованим і має розвиватися та розв’язуватися на основі існуючих у суспільстві правил і процедур.

       Ще одним представником теорії конфлікту є К. Боулдінг, який у своїй роботі «Конфлікт і захист. Загальна теорія», постарався викласти цілісну наукову теорію конфлікту, охоплюючи всі прояви живої і неживої природи, індивідуального і суспільного життя. Його теорію конфлікту можна назвати загальною теорією конфлікту. Головними її положеннями є наступні:

·     конфлікт є невіддільним від суспільного життя;

·     у природі людини лежить прагнення до постійної боротьби з собі подібними;

·     конфлікт можна долати або обмежувати, тобто регулювати;

·     всі конфлікти мають загальні зразки розвитку;

·     ключовим поняттям конфлікту є конкуренція.

       Отже, теорії Л. Козера, Р. Дарендорфа і К. Боулдінга належать до діалектичних теорій конфлікту. Ці вчені фокусують свою увагу на динамічному розумінні процесу змін і виділяють позитивну роль конфлікту у житті суспільства.

       Узагальненим  розумінням позитивної ролі конфлікту представників теорії конфлікту можна назвати наступні положення:

• Конфлікт допомагає прояснити проблему;
• Конфлікт посилює здатність організації до змін;
• Конфлікти можуть посилювати мораль, поглиблюючи та збагачуючи взаємини між людьми;
• Конфлікти роблять життя більш цікавим, пробуджують допитливість і стимулюють розвиток;
• Конфлікти підвищують якість прийнятих рішень;
• Конфлікти сприяють виробництву нових творчих ідей;

Конфлікти допомагають людям зрозуміти, хто  вони насправді. 

       Символічний інтеракціонізм — соціологічна парадигма, що аналізує соціальні взаємодії між людьми через спільні для її учасників смисли їхніх взаємних реакцій: висловлювань, вчинків, жестів, міміки тощо.

       Термін  " інтеракція" (взаємодія) ввів у науковий обіг американський соціолог Г. Блумер, авторство ж концепції символічного інтеракціонізму належить представникові Чиказької школи соціології Дж. Міду.

       Взаємне порозуміння, діалог, а отже, й ефективна  комунікація можливі в тому разі, коли люди надають однакового тлумачення символам, які застосовуються при взаємодії. Завдання соціології— озброїти людину знаннями для оволодіння способами інтерпретації (пояснення) сенсу речей і дій людей. Символами, на які реагують люди, можуть бути: слова; предмети; дистанція між людьми, що спілкуються; вираз обличчя; жести; вчинки. [6]

       З точки зору символічного інтеракціонізму  конфлікт може виникати тоді, коли люди по різному інтерпретують символи, які застосовуються при взаємодії. Так, у різних країнах однакові жести  можуть означати різне. Наприклад, використання  жесту «Окей» в Бразилії сприймається як образа, або ж піднятий вгору великий палець руки (жест «во!») є неприйнятним в Західній Африці і Південній Америці. Відповідно, людина, яка використала ці жести з хорошими намірами, може сприйнятися людьми цих країн, як така, яка хотіла їх образити і принизити.

       Процес розвитку індивіда (його самості) відбувається через узагальнене інше, однак процес прийняття ролі узагальненого іншого має важливе значення не лише для самості, але і для групової взаємодії, адже група вимагає, щоб індивіди керувались у своїх діях установками узагальненого іншого, якщо ж цього не відбувається досягнути адекватної взаємодії стає важче. Самість індивіда складається з I – це імпульсивна неупорядкована тенденція психічного життя індивіда, майже аналогічна фрейдівському несвідомому, і Ме –  узагальненої оцінки індивіда іншими людьми, тобто „узагальненого іншого", іншими словами, того , як виглядає в очах інших „Я-як-об'єкт". Будь-яка поведінка починається в якості реагуючого імпульсивно I, але далі розвивається і закінчується як Ме, і оскільки воно реалізується під впливом соціокультурних чинників, Ме спрямовує поведінку у певні рамки. Таким чином, коли Ме у особистості є недостатньо розвиненим, вона керується, в основному, несвідомими реакціями і, відповідно, існує велика ймовірність того, що між людиною і її оточуючими може виникнути напруження, яке, в свою чергу, призведе до конфлікту. 

       Теорія  соціального обміну - соціологічна парадигма, що тлумачить соціальне життя через процес обміну між людьми винагородами та витратами під кутом зору взаємного зиску суб'єктів взаємодії.

       Автори  цієї парадигми - Дж. Хоманс та П. Блау. На їхню думку, мета соціального обміну, як і економічного, - максимізація користі та мінімізація витрат при соціальній взаємодії. Така мета заснована на досконалій системі винагород і покарань та спрямовує розвиток суспільства в напрямку соціального прогресу до добра і зменшення зла.

       П'ять  основних положень (гіпотез) соціального обміну, на підставі яких можлива взаємодія людей:

Гіпотеза  успіху - якщо людина при здійсненні дії отримує винагороду, то в майбутньому вона намагається її повторити.

Гіпотеза  стимулу - людина намагається відтворити схожі умови при отриманні винагород у минулому.

Гіпотеза  цінності - чим цінніша винагорода, тим вища ймовірність відповідної дії.

Гіпотеза  голодання-насичення  - коли потреби задовольняються, то люди докладають менше зусиль.

Гіпотеза  фрустрації - агресії - коли людина не отримує очікуваної винагороди, то вона піддається негативним емоціям. [6]

       Представники цієї теорії вважають, що відносини обміну будуть стабільними до того часу, поки їхні учасники будуть впевнені в успіху. Якщо у відносинах обміну порушується рівновага і якась із сторін не задоволена результатом, тоді виникає незадоволення, яке можна розцінювати як першу ознаку виникнення протиріч. В основі взаємодії лежить принцип «справедливого розподілу» який означає, що актор, що перебуває у відносинах обміну з іншим актором, очікує, що винагорода кожного має бути прямо пропорційною затратам кожного. Як тільки пропорції порушуються, наприклад інвестиції одного актора більші ніж інвестиції іншого, а винагороду вони отримали однакову, виникає відчуття несправедливого розподілу. Чим більші збитки понесе один з учасників обміну у результаті порушення закону справедливого розподілу, тим емоційнішою буде його реакція, тобто виникає те, що можна назвати соціальною агресією. Причому, це не завжди означає, що людина вклала більше ніж отримала, адже це є лише її суб’єктивним уявленням про обмін.

       Соціальний обмін – це процес який обов’язково породжує протиріччя. Тому конфлікт можна розглядати і як можливий наслідок виникнення незадоволення, і як результат обміну одночасно, так як частіше за все причиною незадоволення є обмін який погано чи зовсім не задовольняє інтереси його учасників.

       Чим більше соціальних груп в суспільстві стають незадоволеними процесом обміну, тим більша вірогідність виникнення соціального конфлікту. Незадоволення обміном може проявлятися у різних сферах, однак найгостріше за все воно відбувається у відносинах з владою.

       Так, якщо владу розглядати як соціальний обмін, то можна вважати, що результати такого обміну можуть привести до виникнення соціального конфлікту, адже всі учасники обміну хочуть отримати максимальний прибуток і уникнути можливих втрат. А також очікування народу щодо дій влади, зазвичай, перевищують реальні виконання нею обіцянок, що призводить до появи негативних емоцій: несправедливості, пригнічення, експлуатації тощо. У соціальному обміні наступає кризис, який викликаний зіткненням інтересів і порушенням рольового очікування, основною рисою якого є утиски і навіть насильство зі сторони правлячої групи. І при будь-якій можливості їй чинять опір чи стараються визволитись з-під її керівництва. Утиски і насильство зі сторони верхів формують відчуття неприязні, антипатії, ворожості до влади. Саме такі емоційні ситуації викликають ворожі та агресивні установки до правлячої верхівки, що, в свою чергу, породжує конфлікти.

       Таким чином, у теорії соціального обміну, конфлікти розглядаються як наслідок нерівноцінного обміну і порушення очікувань щодо нього. 

       Феноменологія - соціологічна парадигма, що спирається на дослідження життєвого світу людини, який конструює суб'єктивно кожний індивід. Тобто, це дослідження духовних сутностей. Прибічниками цієї парадигми є А. Шюц, Т. Лукман, П. Брегер. Названі автори працюють у напрямках подальшого розвитку "розуміючої соціології" М. Вебера. Феноменологічна парадигма у викладі цих учених оцінюється дослідниками як крайній суб'єктивізм. А. Щюц зауважує, що феноменолог не має стосунку власне до об'єктів, його цікавлять їхні значення, конституйовані діяльністю людського розуму. Кожна мисляча людина мислить по-своєму. [8, ст. 84]

       Суспільство, на думку представників цієї парадигми, не об'єктивна, а суб'єктивна реальність, оскільки створюється інтересами, мотивами, цілями, моделями поведінки людей, котрі взаємодіють.

       Шюц є розробником теорії інтерсуб’єктивності. На його думку взаємодія людей відбувається через те, що кожна людина думає, що її оточуючі бачуть соціальну реальність, виходячи з такої ж типізації об’єктів і що інтерпретовані об’єкти є спільними. Адекватна комунікація і адекватне розуміння виникають завдяки спільному для осіб інтерсуб’єктивному світу. Інтерсуб’єктивний світ – звичний і загальний соціальний світ, який обумовлений інтеракціями між людьми, які належать до однієї, досить вузької соціальної групи, яку соціолог називає «домашньою». Але в свідомості індивідів цей соціокультурний світ виступає як об’єктивний і незалежний від них самих.