Шпаргалка по "Основы социологии"

Він є автором поняття  «соціальна дія» - усім потрібно вивчати  людську діяльність . Людина істота свідома, тому їй варто зрозуміти  свої дії та дії інших людей. Людина осмислено ставить перед собою мету і намагається її досягти.

 

Теза: соціологія повинна пояснити всім нам не те, що робить індивід, а чому він це робить.

 

Соціологія досліджує  поведінку не лише людини, а й  групи та колективу.

 

Соціальна дія  має два моменти/принципи:

1. Суб’єктивна мотивація
2. Орієнтація на іншого (очікування)

 

Макс Вебер виділяє чотири типи соціальних дій:

1. Традиційна соціальна дія, яка визначається традицією.
2. Афективна – яка відбулась у стані афекту.
3. Ціннісно-раціонально – свідома віра у щось.
4. Ціле-раціональна – очікування певної поведінки інших людей.

 

Соціологія політики і влади.

Макс Вебер виділив  три чистих типи панування:

1. Легальне – воно базується на законах (США, Англія, Франція)
2. Традиційне – ґрунтується на традиційних діях, порядку
3. Харизматичне – підкорення певним над ординарним властивостям героя (Македонський, Цезар, Наполеон) 

 

Карл Маркс, (1818-1883), Німеччина.

Він розробив теорію класів та класової боротьби, теорію суспільно-економічних  формацій і теорію капіталізму.

Товариство за Марксом антагоністично, тобто суперечливо. Протиріччя виникають через приватної власності: класи Маркса - це «Соціальні групи, що знаходяться по відношенню один до одного в нерівному відношенні і борються». Маркс доводив, що існування класів пов'язане з певними фазами розвитку виробництва. Класова боротьба веде до диктатури пролетаріату, а це, в свою чергу, призведе до знищення класів.

Термін «формація» запозичений з геології. За Марксом - це ступінь розвитку суспільства. Структура суспільно-економічної формації: в основі лежить спосіб виробництва (економіка). Потім - надбудова: право, політика, релігія, наука. Класифікація формацій здійснюється за способом виробництва в суспільстві. За Марксом формації в суспільстві змінюються послідовно, шляхом революції, яка виникає як результат наростання суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами. Формації - первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і, в підсумку, комуністична.

Маркс розглядав суспільство як систему зв'язків і відносин між індивідами, як результат трудової діяльності людей, він увів у соціологію системне бачення суспільства, заклав основи конфліктної моделі суспільства.

 

3. Українська соціологія. Протосоціологія: Сковорода, Драгоманов, сталінські реформи.

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

— протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період - V - кінець XV ст.);

— протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);

— протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.). [1]

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і  тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української  державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання  східнослов'янських племен навколо  політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять  праці найдавніших українських  мислителів.

Важливий вплив на становлення української суспільної думки, протосоціологічних ідей ХVІІІ ст. має теоретична спадщина великого мислителя Г. Сковороди (1722-1794 р.). Він у своїх творах висунув основні проблеми філософського, історико-соціологічного та етичного характеру. Основне місце в його творчості займають філософсько-соціологічні твори.

Г. Сковорода висунув теорію трьох світів (мірів): перший – великий „мір”, що складається з безлічів світів, це всесвіт – макрокосмос, який немає меж. Два другі – це частини великого, малі світи. Один з них – малий світ – мікрокосмос („мірок”), людина, а другий – це символічний світ, Біблія. Доба національно-культурного відродження в Україні пов’язується з останньою чвертю ХVІІІ ст. і насамперед з появою „Енеїди” І. Котляревського, (1798 р.), який вперше ввів живу українську мову до літератури з його послідовниками.

Мислитель і суспільний діяч, людина енциклопедичних знань М. Драгоманов є найпомітнішою фігурою в українській протосоціології. Він чи не перший привніс у наукові кола України соціологічне бачення світу, принципи і поняття нової дисципліни, ознайомив з нею студентство Київського університету. Характерною ознакою його наукової діяльності був прогресивний європеїзм — активне просвітництво і популяризаторство передових на той час поглядів і теорій західноєвропейських мислителів, у тому числі фундаторів соціології — Конта, Спенсера, Маркса та ін.

У сфері інтересів М. Драгоманова були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо — все, що тепер обіймає "політична соціологія". Соціологію він розумів як універсальну і точну науку про суспільство, що синтезує усі галузі суспільствознавства, тобто у руслі класичної європейської традиції позитивізму. Водночас пропонувалися власні оцінки й ідеї в царині соціального пізнання, критикувалися слабкості органістичних теорій, наголошувалося на особливому значенні історико-соціологічних чинників в аналізі фактів.

Багато уваги приділялося проблемам соціологічного методу (таким його складовим, як системність, багатофакторність розгляду, конкретно-історичний характер), об´єктивності історичного процесу, взаємозв´язку розвитку матеріальних потреб і прогресу ідей. Позитивістські принципи науковості реалізувалися у М. Драгоманова через запропонований ним метод "логічної семантики": аналітичного групування суспільних явищ, їх класифікації та типологізації. Суспільство у нього постає багаторівневою структурою, дослідження якої має доповнюватись історичною компаративістикою. Аналіз М. Драгомановим соціально-економічної структури суспільства, використовувані ним поняття клас, соціальний стан, політична організація тощо були насичені соціологічним змістом, відзначалися новаторським на ті часи характером.

Соціологічні ідеї М. Драгоманова невід´ємні від його основних соціально-політичних поглядів. У публіцистичних творах, зокрема в "Чудацьких думках про Українську національну справу", розмірковуючи над проблемами соціального розвитку, прогресу, влади, порівнюючи соціально-класові структури різних регіонів, він обстоював принципи лібералізму, свободи совісті, духовного прогресу, виступав за невіддільність України від загальноєвропейського історичного процесу, проти національного відособлення.

У руслі драгоманівського розуміння завдань розбудови української державності значна увага приділялась принципам федералізму і централізму в політичному житті. Перевага віддавалась "федерації вільних громадян" та "федерації автономних країв" як передумові буржуазно-демократичних реформ. Драгоманов завжди залишався відданим ідеалам лібералізму.

Соціологію радянського періоду можна вважати однією із найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому колишньому СРСР. До цього призвели такі фактори:

• майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;
• відсутність самостійного статусу соціології як науки та її обожнення з історичним матеріалізмом у плані вихідних методологічних засад;
• постійний політичний ризик іноваційної соціології;
• протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному грунті, а з другого – на патріотичному, коли більш-менш об’єктивні наукові розвідки, які відхилилися від партійної лінії, діставали ярлика „націоналістичних”;
• застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей та бідність самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;
• обмеженість державної соціальної статистики та часто її недостовірність;
• бідна матеріально-технічна база соціології, брак найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп’ютерів;
• відсутність належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі і за кордоном;
• нерозвинутість наукових зв’язків із зарубіжними соціологами.

До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень у більшості випадків приховувались, а рекомендації соціологів здебільшого не враховувались. Виразно позначилась непідготовленість працівників органів управління не тільки до самостійного висунення замовлень для соціологічної науки, а й до кваліфікованого співробітництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику.

4. Що таке суспільство? Що об’єднує у суспільство

Суспільство-це організована сукупність людей, об'єднаних характерними для них відносинами на певному етапі історичного розвитку. Суспільство — також соціальна самодостатня система, заснована на співпраці людей і зі своєю власною динамічною системою взаємозв'язків його членів, об'єднаних родинними зв'язками, груповими, становими, класовими та національними відносинами. Відносини людей у межах суспільства називають соціальними.

 

5. Концепції, теорії походження, типологізація суспільства.

 

“Стихійні соціологи” зазвичай називають три гіпотези походження суспільства: еволюційну (“праця створила людину”, перетворивши стадо в співтовариство виробників); теологічну (“Бог створив  людину і заповів їй Закон”); космічну (“все це справа рук інопланетян”).Усі  ці теорії однаково дискусійні, однак жодна з них не дає відповіді про “технологічні деталі” процесу творення соціального організму.

Сучасні суспільства розрізняються за багатьма ознаками, але є в них і однакові параметри, за якими їх можна типологізувати.

Одним з основних напрямків у типології суспільства служить вибір політичних відносин, форм державної влади як підстав для виділення різних типів суспільства. Наприклад, у Платона і Аристотеля суспільства розрізняються за типом державного устрою: монархія, тиранія, аристократія, олігархія, демократія. У сучасних варіантах цього підходу відзначається виділення тоталітарних (держава визначає всі основні напрямки соціального життя); демократичних (населення може впливати на державні структури) і авторитарних (поєднують елементи тоталітаризму і демократії) товариств.

В основу типологізації суспільства покладено марксизмом відмінність суспільств за типом виробничих відносин у різних суспільно-економічних формаціях: первісно-общинне суспільство (примітивно привласнює спосіб виробництва); суспільства з азіатським способом виробництва (наявність особливого виду колективної власності на землю); рабовласницькі суспільства (власність на людей і використання праці рабів); феодальні (експлуатація прикріплених до землі селян); комуністичні чи соціалістичні суспільства (рівне ставлення всіх до власності на засоби виробництва шляхом ліквідації приватновласницьких відносин).

 

6. Постіндустріальне суспільство. Бел «Теорія постіндустріального суспільства», Тофлер, Туре

Постіндустріальне суспільство (термін запропонований Деніеллом. Беллом у 1962 р.). Свого часу Д. Белл очолював "Комісію 2000 року", створену рішенням Конгресу США. Завданням цієї комісії було напрацювання прогнозів соціально-економічного розвитку США у третьому тисячолітті. На основі проведених комісією досліджень, Деніелл Белл разом з іншими авторами написав книгу "Америка в 2000 р.". У цій книзі, зокрема, доводилось, що за індустріальним суспільством наступає новий етап людської історії, який базуватиметься на досягненнях науково-технічного прогресу. Цей етап Деніелл Белл і назвав "постіндустріальним".

 

У другій половині XX ст. у  найрозвинутіших країнах світу, таких, як: США, країни Західної Європи, Японія різко зростає значення знання та інформації. Динаміка оновлення  інформації стала такою високою, що вже у 70-х рр. XX ст. вчені-соціологи  зробили висновок (як показав час  — правильний), що у XXI ст. неписьменними  вважатимуться не ті, хто не вміє читати і писати, а ті, які не вміють учитися, забувати непотрібне, і вчитимуться  знову.

 

У зв'язку зі зростанням ваги знань та інформації, наука перетворюється на безпосередню виробничу силу суспільства  — все зростаючу частину доходів  передові країни отримують не від  продажу промислової продукції, а від торгівлі новими технологіями і наукоємною та інформаційною продукцією (як-от: кіно, телепрограми, комп'ютерні програми тощо). У постіндустріальному  суспільстві вся духовна надбудова  інтегрується в систему виробництва  і — тим самим — долається  дуалізм матеріального та ідеального. Якщо індустріальне суспільство  було економіко центричним, то постіндустріальне  суспільство характеризується культуро центричністю: зростає роль "людського  фактора" і всієї спрямованої на нього системи соціогуманітарного знання. Це, звичайно, не означає, що постіндустріальне суспільство заперечує базові компоненти індустріального (високорозвинена промисловість, трудова дисципліна, висококваліфіковані кадри). Як зауважив Деніелл Белл, "постіндустріальне суспільство не заміщує індустріальне, так само як індустріальне суспільство не ліквідовує аграрний сектор економіки". Але людина у постіндустріальному суспільстві уже перестає бути "людиною економічною".

 

Над розробкою концепції  постіндустріального суспільства  плідно працювали такі вчені: Збігнєв Бжезінський, Елвін Тоффлер, Реймон Арон, Кеннепг Боулдінг, Уолт Ростоу та ін. Щоправда, деякі з них вживали власні терміни для назви нового типу суспільства, який приходить на зміну індустріальному. Кеннет Боулдінг називає його "постцивілізація". Збігнєв Бжезінський віддає перевагу терміну "технотронне суспільство", підкреслюючи тим самим вирішальне значення у новому суспільстві електроніки і засобів комунікації. Елвін Тоффлер називає його "суперіндустріальним суспільством", позначаючи ним складне мобільне суспільство, яке базується на високо передовій технології і пост матеріалістичній системі цінностей.