Шпаргалка по "Основы социологии"

1.

1. Протосоціологічні погляди античних мислителів (Аристотель, Платон).

Певні уявлення про стародавні соціальні вчення можна скласти  на основі пам'яток античної культури, особливо періоду її розквіту (V—IV ст. до н.е.). З мислителів цього часу найцікавіші міркування належать насамперед Платону й Аристотелю.

Платон (427—347 до н.е.), був одним із перших, хто спробував пояснити причини соціального розшарування, тобто створив теорію соціальної стратифікації. Соціальна структура суспільства, за Платоном, формується внаслідок дії надлюдського розуму. Боги створюють душі й розміщують їх на зорях. Душі певний час споглядають вище буття ідей. Наситившись спогляданням, вони падають і потрапляють у тілесний світ. Тілесні душі є нерівними, оскільки різною мірою прилучалися до вищого буття ідей. Нерівність душ, тобто різне володіння ідеями, знаннями, спричиняє нерівність соціальну, певну ієрархію професій, класів. Ця ієрархія починається з філософа, далі йдуть цар, державний діяч, лікар, віщун, поет, ремісник і землероб. Є у Платона й простіша соціальна структура, в якій він розрізняє три стани: філософи, воїни, землероби і ремісник.

На його думку, в державі (під державою розумів і суспільство) всі громадяни мають займатися тільки своєю справою і не втручатися в чужі. В цьому полягає і соціальна справедливість: кожен має своє і виконує також своє.

Платона часто називають  попередником соціалістичних ідей. Основними чинниками, які породжують соціальні протиріччя, він вважав бідність і багатство, кращою державою — 
ту, в якій у людей все спільне. Філософи та воїни — вищі верстви суспільства — не повинні володіти приватною власністю. Держава має забезпечити їх усім необхідним для виконання своїх обов'язків. 
Задля соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім'ю як соціальний інститут. Адже коли дружина й діти у кожного свої, це спричиняє особливі для кожного радощі й печалі, що роз'єднує людей і порушує державну єдність. Статеві стосунки у суспільстві повинні були суворо регламентуватися. Жінці дозволялося мати дітей з 20 до 40 років, чоловікові — з 25 до 55. Дітей, народжених поза зазначеними віковими межами, повинні були знищувати. Держава мала регулювати статеві стосунки так, щоб кращі сходились з кращими, гірші — з гіршими. Потомство кращих жінок і чоловіків необхідно було виховувати, гірших — знищувати. Виховання дітей — компетенція держави, матерям не треба знати своїх дітей особисто. Тоді кожна з них буде любити всіх дітей—ровесників своєї дитини як своїх імовірних дітей, що зміцнить єдність держави.

На питання, чи щасливими  будуть у такому суспільстві люди, Платон відповідав, що його держава не передбачає щастя кожного зокрема, достатньо того, що вона щаслива загалом. Пізніше учень Платона Аристотель скаже, що в такій державі ніхто не щасливий, тому що вона загалом нещаслива, адже ціле не може бути щасливе, якшо його частини нещасливі.

Правильними формами держави  Платон вважає монархію та аристократію, якщо вони законні і їх діяльність направлена на досягнення блага та злагоди.

Соціальне вчення Платона  зумовлює подвійне сприймання його. Поряд  із суперечливими і неприйнятними  ідеями він висловлював такі, які  й тепер обговорюються вченими. Так, він вважав, що теорія управління державою має бути заснована на вивченні людини, а здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх і невпевненість. Цікавим є і його міркування про те, що характер уряду визначається якостями людей даної держави. Загалом соціально-філософські погляди Платона мали велике значення для розвитку наукової думки стародавнього світу й пізніших часів.

Учень Платона Аристотель (384—322 до н.е.) є творцем найширшої наукової системи античності. Більше 150 його праць присвячені філософії, фізиці, космології, логіці, психології, мистецтву. Значне місце посідають і роботи з проблем суспільствознавства.

Теоретична спадщина Аристотеля містить цікаві погляди на соціальну  організацію. Він вважав, що людина у своєму житті потребує певних благ, необхідних для існування. Без цього неможливий всебічний розвиток особистості. Але надмірні майнові статки не потрібні. Вчений обстоював необхідність приватної власності: коли власність буде поділена між окремими особами, зникнуть взаємні нарікання, кожен буде ретельно ставитися до того, що йому належатиме. Регулювати обсяги власності мають моральні, інтелектуальні чинники: щоб інтелектуальні люди не бажали мати більше, ніж треба, а інші не мали можливості бажати цього. Взаємин громадян у суспільстві Аристотель вважав вищою формою спілкування. Кожний окремий вид спілкування виникає з прагнення певного блага. (Ця думка втілена й розвинута в сучасній соціологічній «теорії обміну»: люди взаємодіють на основі аналізу свого колишнього досвіду й потенційних винагород та покарань.) Платон шукав абсолютної справедливості. Для Аристотеля основна дилема — влада закону чи влада людей. Погоджуючись з тим, що закон придуманий людьми й ніколи не буде досконалим, він підкреслював, що влада закону краща за владу будь-якої особи. Управління на основі закону не може бути абсолютно справедливим, але все ж воно є меншим злом, ніж свавілля та пристрасті управління, заснованого на владі людини. Концепція Аристотеля про владу закону була актуальною у середні віки, коли політичні відносини будувалися на звичаях, і стала важливою складовою європейської конституційної системи.

Значним соціологічним відкриттям Аристотеля є теорія «середнього елемента», згідно з якою «середній елемент» — соціальна група, яка за майновим станом посідає проміжне місце між найбагатшою і найбіднішою верствами суспільства (малися на увазі вільні громадяни; раби до уваги не бралися). Держава, яка складатиметься переважно з людей середнього достатку, матиме й найкращий державний устрій, а її громадяни перебуватимуть у найбільшій безпеці. Вони не прагнутимуть чужого добра, як бідняки. Ніхто не претендуватиме на те, що належить середньому класу, бо він є більшістю населення країни. Аристотель був упевнений, що бідність породжує бунт і злочин, а там, де відсутній середній клас і чисельно переважають бідні верстви населення, неминучі соціальні ускладнення, які можуть призвести до загибелі держави.

Аристотеля справедливо  вважають провісником політики середніх верств населення. У XX ст. теорія «середнього  класу», що обґрунтовує його стабілізуючу роль у суспільстві, посіла помітне  місце в соціології.

2.Протосоціологічні погляди епохи  Середньовіччя (Т.Мор, Т.Кампанелла, М.Макіавеллі).

Тогочасна суспільна думка  опинилася перед завданням осмислити  існуючі соціальні реалії, передусім  стосовно ролі та функцій держави, права, політики, особи. Одним із найяскравіших  учених того часу, який наблизився до проблем  буржуазного суспільства, став італієць Нікколо Макіавєллі. Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства, обґрунтував теорію організаційної поведінки. 
Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469—1527) — італійський політичний діяч, письменник, мислитель. Він відкидає релігійне тлумачення історії і стверджує, що держава створена людьми, а не Богом. Людська історія породжується людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами, які є спонукальними мотивами людської діяльності. Людиною керує почуття самозбереження й особистий інтерес. Після необхідності захистити себе від загибелі людей найбільше пробуджують до помсти спроби посягань на їх майно і честь. І тому навіть правителі мають утримуватися від таких акцій, бо люди скоріше забудуть смерть власного батька, ніж втрату спадщини чи позбавлення, майна.

Природна сутність людини в своїй основі незмінна, нею є егоїзм, що уособлюється в самозбереженні й особистому інтересі. Макіавеллі припускав, що ці риси людської натури формуються під впливом клімату.

Оскільки інтереси людей  стикаються між собою, що несе загрозу  життю, породжує насильство, то держава потрібна як знаряддя для приборкання егоїзму і встановлення загального порядку. Держава — це вище породження людського розуму заради загального блага. Ідеальним типом держави Макіавеллі вважав республіканську форму правління, зразком якої була для нього Римська республіка.

Макіавєллі розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту:

1) авторитет або влада  лідера кореняться у підтримці  прихильників;

2) підлеглі повинні знати,  чого вони можуть очікувати  від свого лідера, і розуміти, чого він чекає від них;

3) лідер має володіти  волею до виживання;

4) лідер має бути завжди  зразком мудрості та справедливості  для своїх прихильників.

Макіавеллі стверджував, що правитель, який бажає домогтися  успіху, повинен вивіряти свої дії  із законами необхідності (долі), а також  зі способом поведінки підлеглих.

Серед теоретиків соціального  менеджменту і сьогодні дискутується сформульоване Макіавеллі питання: що для лідера краще — навіювати страх до себе чи любов? Що для нього корисніше: аби його любили чи боялися? Краще, звичайно, вважав учений, поєднувати обидва мотиви, але страх міцніший і твердіший, а любов дуже тонка. Вона тримається на надто хисткій основі — людській вдячності, яка легко руйнується. Але діяти треба так, щоб страх не переріс у ненависть, інакше правителя ніщо не врятує від обурення мас.

Керувати людьми, стверджував  Макіавеллі, можна або ласкою, або  пригніченням, вчиняючи це дуже обачливо. Благодіяння правильніше роздавати  по краплі, щоб підлеглі мали досить часу для вдячної оцінки. Нагородами та підвищенням по службі дорожать, коли це трапляється рідко. А карати краще відразу і суворо. Одномоментна жорсткість сприймається з меншим роздратуванням, ніж розтягнута у часі. Там, де є роздратування, керувати поведінкою людей неможливо.

Актуальним є міркування Макіавеллі про те, що ніколи не можна  усунути одну незручність, аби із цього не виникла інша. Якщо, наприклад, хочеш зробити народ сильним  і великим, доведеться виховати в  ньому свободу і незалежність. Але тоді цим народом вже не можна буде керувати, не рахуючись  з його волею.

Пошуки моделей ідеального справедливого суспільства продовжували і вчені-утопісти, яких розглядають  у контексті духовного, соціально-політичного  досвіду епохи Відродження. Найвідоміші  утопічні теорії англійця Т. Мора та італійця Т. Кампанелли. У своїх творах Т. Мор і Т. Кампанелла проповідують ідеї соціальної рівності, братерства і взаємодопомоги, можливих на основі суспільної власності.

Соціальні утопії Мора і  Кампанелли розділяє час, триваліший за століття. Вони різняться формою і логікою викладу, багатьма деталями, та дуже схожі між собою змістом — у зображенні суспільного устрою, побудованого на загальнонародній власності, на основі якої здійснюються надії людей на рівність, справедливість, загальне щастя та братерство.

Томас Мор (1478—1535), автор твору «Утопія», справедливим вважав суспільство, в якому існуватиме тільки суспільна власність. Все має належати всім, і хоча ніхто нічим конкретно не володітиме, всі, однак, будуть багаті. Цього буде досягнуто обов'язковою для всіх фізичною працею з шестигодинним робочим днем. Найвища цінність суспільства — людина. Все підпорядковується її здоров'ю. Всі громадяни одягаються однаково, за винятком того, що одяг чоловіків відрізняється від одягу жінок, а одяг одружених — від одягу неодружених. Мода ніколи не змінюється.

Томмазо Кампанелла (1568—1639) визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства. Водночас він вважав людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на своє буття. Т. Кампанелла змалював образ міста-держави («Місто Сонця»), де існує общинне життя, яке ґрунтується на відсутності приватної власності і на спільній, добре організованій праці. Ця особливість надає великої переваги: немає ні бідних, ні багатих, внаслідок чого не люди служать речам, а речі служать людям. Незалежність від речей дає змогу громадянам зберегти власну індивідуальність, не руйнувати її у непосильній праці: передбачалася тривалість робочого дня чотири години.

Взявши за основу платонівську ідеальну державу, Т. Кампанелла вважав, що відсутність приватної власності можлива тільки за відсутності індивідуальної сім'ї. В його суспільстві всі статеві стосунки мали б бути суворо регламентованими. Керівництво визначає, які чоловіки і жінки краще підходять одне одному і коли вони можуть вступати у статеві зносини. Вихованням дітей займається суспільство. Керують суспільством спеціалісти, яким поталанило від народження бути найздібнішими.

Проте домінанта загального, колективного породжувала не менш складні  проблеми, що залишалися поза увагою утопістів.

Приватна власність вимагала незалежності особистості, а остання  пов'язана з проблемами свободи  і вибору, які гарантували б  держава чи суспільство.

Суспільна власність зумовлювала  суверенність колективу, маси, суспільства, а проблема індивіда ставилась утопістами тільки у зв'язку з його обов'язками або ж правом обмеженого вибору.

В «Утопії» і «Місті Сонця» питання про свободу особистості не порушуються. Вони розглядаються лише в загальному плані визначених заздалегідь прав і обов'язків усіх членів держави. Життя на острові Утопія і в місті Сонця строго регламентовано. Жителі Утопії перебувають під постійним контролем, щоб ніхто не байдикував, а займався своїм ремеслом; людей годують бригадами, тут існує навіть ра'бська праця тощо. Ще більше регламентується життя в «Місті Сонця», де помешкання, спальні, ліжка — спільні, де строго контролюються шлюбні відносини, а їх суб'єкти підбираються начальниками, чоловіки й жінки носять майже однаковий одяг, ходять і працюють загонами і т. д. Все життя фактично проходить під контролем верховного правителя «Сонця».

3.Протосоціологічні погляди епохи  Просвітництва: (Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж. Руссо).

Поступово розвалюється середньовічна  система цінностей і світосприйняття. Виникає нова соціальна парадигма, пов'язана з натуралістичним розумінням світу природи та людини. Натуралізм перетворюється в домінуючий принцип науки, в тому числі і науки про людину. Його панування в усіх галузях знання було пов'язано з виключенням надприродного і чудесного.